Київ – У Надії Степули, коли вона веде авто по якійсь новій живописній дорозі, що скоріше виглядає як «напрям», усмішка рідко зникає з лиця, а волосся вихопулюєтсья за вікно автівки. Вона радіє дорогам, які можна підкорювати і відкриттям, які чекають за поворотом.
...Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки...
У салоні можна почути і світову класику, і «лента за лентою набої подавай», і створені впродовж років нею ж програми на Радіо Свобода – «Сюжети», «Виміри життя»... Саме в поєднанні з авто асоціюється у мене Степула. Навіть ні, не так. Не з автомобілем асоціюється, а з рухом. Із шаленим рухом, коли свистить простір і миготять дні. Бо на місці «круізера» могла б бути «волинянка», або баский огир, або килим-самоліт, або ще щось. І навіть пішки вона б кудись рвучко поспішала, палахкочучи на вітрі врунистим волоссям. Зрештою, воно так і є, причому в усіх Степулиних іпостасях – і в поезії, і в журналістиці, і в житті. «Похід – як пошук незвіданого...»
Надія СтепулаЦей пошук поетеси наразі оприявнився новою поетичною збіркою, що тільки-но вийшла у столичному видавництві «Факт» і буде презентована на Львівському міжнародному книжковому форумі. Збіркою із проливною назвою, в глибині якою причаїлася таємниця – «Сім дощів». Про що книга? А хто зна. Поезію взагалі неможливо переповідати, а справжню – й поготів. Добре сказано в анотації: «…Поезія Надії Степули – то світ любові, в якому панують не кольори, а – імла кольорів, не звуки, а луни, не тимчасовість, а – час. У цьому світі можна шукати ключі від істин, але вони надійно сховані; можна шукати затишку для душі, але хіба знаходять затишок у світі любові? І все ж у цій книзі можна багато чого віднайти…».
Додам лишень, що книга є своєрідним вибраним поетеси, котра, не поспішаючи з підбиттям жодних поетичних підсумків, просто озирнулася – на бігу, на льоту, поправляючи розмаяне вітром волосся – і… Оцінювати книжку, звісно ж, читачам. Але те, що «Сім дощів» є ваговитим поетичним словом, котре не загубиться в літературному розмаїтті сьогодення, цілком зрозуміло вже й тепер.
Навздогін за «Сімома дощами» в тому ж таки «Факті» побачить світ і збірка есеїв «Анабазис». Есеїстика Надії Степули – це теж пошук, це теж подорож. Подорож лабіринтами часів, галереями доль, переплетеннями культур і нетрями напівзабутих змислів, де, окрім усього іншого, Надія має надію знайти «вічність у собі, а себе – на провінційних перехрестях, де вічність теж іноді зупиняється». Мандрівна езотерика Надії Степули міниться кольорами вечірнього неба, розкладається віялами сенсів, обвівається лагідними золотавими струменями пам’яті. Власне, тою пам’ятю стає. Але то вже трохи інша тема, до якої обов’язково повернемося.
…Все тече і біжить,
Все минає, і кожен це знає.
Майте мужність прожить
В цьому світі, де нас вже немає.
Але світ лишається. І лишається конкістадорський порив поета, котрий відкриває його – раз у раз по новому.
(Київ – Прага)
...Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки...
У салоні можна почути і світову класику, і «лента за лентою набої подавай», і створені впродовж років нею ж програми на Радіо Свобода – «Сюжети», «Виміри життя»... Саме в поєднанні з авто асоціюється у мене Степула. Навіть ні, не так. Не з автомобілем асоціюється, а з рухом. Із шаленим рухом, коли свистить простір і миготять дні. Бо на місці «круізера» могла б бути «волинянка», або баский огир, або килим-самоліт, або ще щось. І навіть пішки вона б кудись рвучко поспішала, палахкочучи на вітрі врунистим волоссям. Зрештою, воно так і є, причому в усіх Степулиних іпостасях – і в поезії, і в журналістиці, і в житті. «Похід – як пошук незвіданого...»
Додам лишень, що книга є своєрідним вибраним поетеси, котра, не поспішаючи з підбиттям жодних поетичних підсумків, просто озирнулася – на бігу, на льоту, поправляючи розмаяне вітром волосся – і… Оцінювати книжку, звісно ж, читачам. Але те, що «Сім дощів» є ваговитим поетичним словом, котре не загубиться в літературному розмаїтті сьогодення, цілком зрозуміло вже й тепер.
Навздогін за «Сімома дощами» в тому ж таки «Факті» побачить світ і збірка есеїв «Анабазис». Есеїстика Надії Степули – це теж пошук, це теж подорож. Подорож лабіринтами часів, галереями доль, переплетеннями культур і нетрями напівзабутих змислів, де, окрім усього іншого, Надія має надію знайти «вічність у собі, а себе – на провінційних перехрестях, де вічність теж іноді зупиняється». Мандрівна езотерика Надії Степули міниться кольорами вечірнього неба, розкладається віялами сенсів, обвівається лагідними золотавими струменями пам’яті. Власне, тою пам’ятю стає. Але то вже трохи інша тема, до якої обов’язково повернемося.
…Все тече і біжить,
Все минає, і кожен це знає.
Майте мужність прожить
В цьому світі, де нас вже немає.
Але світ лишається. І лишається конкістадорський порив поета, котрий відкриває його – раз у раз по новому.
(Київ – Прага)
