На початку 1960-х про Україну у світі практично не згадували. Інформацію про те, що відбувається на українських теренах з різних причин відмовлялися публікувати провідні засоби масової інформації. Інформаційну блокаду прорвав фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Проте за іронією долі Україна його побачили на рік пізніше, ніж решта світу. А поки фільм про Україну дивилися європейські та американські глядачі, на берегах Дніпра тривали арешти української інтелігенції.
Обговорення фільму перетворилося на акцію протесту
За так звану «антирадянську агітацію» сіли за ґрати літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, письменник Михайло Масютко, модельєр Ярослава Менкуш та інші. Їхні імена під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків» назвав громадський та культурний діяч Іван Дзюба, пригадує свідок тих подій, шістдесятник і колишній політв’язень Олесь Сергієнко.
«Дзюба сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». Хтось із залу, з гебістів, кричить, що, мовляв, давно пора. Директор кінотеатру, Федір Брайченко, розгубився, а тоді штовхнув Дзюбу від мікрофона. Той мало не впав, але випростався і продовжив перелік прізвищ»,– розповідає Олесь Сергієнко.
На вечорі пам'яті згадали Чорновола і СтусаОчевидці кажуть, що спочатку прем’єра фільму виглядала як апофеоз офіційної радянської культури. Але після виступу Івана Дзюби обговорення фільму вийшло з-під контролю. До стихійної акції протесту долучилися тоді ще маловідомі В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Підтримав її й режисер фільму Сергій Параджанов, згадує Олесь Сергієнко.
«Підлив масла у вогонь, в наш національний вогонь, і Сергій Параджанов. Він сказав: «Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму».
Нищення шістдесятників стало початком політичної боротьби за незалежність
Письменник Іван Драч тоді проходив практику у знімальній групі Параджанова. Виконував доручення режисера, тому на прем’єру прийшов із запізненням. І побачив, що кінотеатр оточили працівники КДБ, неначе в ньому засіли терористи. «Кінотеатр оточили люди в цивільному. Керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш. Пізніше саме він очолив кампанію проти роману «Собор» Олеся Гончара». За словами Івана Драча, спецслужби очікували якихось заворушень і мали намір відповідно скоригувати свою діяльність: чи продовжувати таємні арешти, чи призупинити їх. Але такого вони побачити не сподівалися. Після фільму «кедебісти» бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.
Саме тоді рух громадянського і культурного опору радянській системі став переростати у рух політичний. І його нові лідери, такі як В’ячеслав Чорновіл, вже мали бачення майбутнього України, говорить організатор вечора пам’яті, голова Молодого Народного Руху України Іван Крулько. «Той етап став знаковим. Від того часу починає відлік епоха шістдесятників, того руху, який довів, що Україна буде боротися, і врешті виборе свою незалежність».
Багато учасників тих подій, зокрема Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, пізніше були ув’язнені за антирадянську агітацію. Кримінальну справу порушили навіть проти Сергія Параджанова, здавалося б, культового радянського режисера. Проте стихійна акція протесту в київському кінотеатрі «Україна» мала незворотні наслідки. Вона стала зразком у боротьбі українства за свої права, який не раз згадували ті, хто пізніше проголошував відновлення української незалежності.
(Київ - Прага)
Обговорення фільму перетворилося на акцію протесту
За так звану «антирадянську агітацію» сіли за ґрати літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, письменник Михайло Масютко, модельєр Ярослава Менкуш та інші. Їхні імена під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків» назвав громадський та культурний діяч Іван Дзюба, пригадує свідок тих подій, шістдесятник і колишній політв’язень Олесь Сергієнко.
«Дзюба сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». Хтось із залу, з гебістів, кричить, що, мовляв, давно пора. Директор кінотеатру, Федір Брайченко, розгубився, а тоді штовхнув Дзюбу від мікрофона. Той мало не впав, але випростався і продовжив перелік прізвищ»,– розповідає Олесь Сергієнко.
«Підлив масла у вогонь, в наш національний вогонь, і Сергій Параджанов. Він сказав: «Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму».
Нищення шістдесятників стало початком політичної боротьби за незалежність
Письменник Іван Драч тоді проходив практику у знімальній групі Параджанова. Виконував доручення режисера, тому на прем’єру прийшов із запізненням. І побачив, що кінотеатр оточили працівники КДБ, неначе в ньому засіли терористи. «Кінотеатр оточили люди в цивільному. Керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш. Пізніше саме він очолив кампанію проти роману «Собор» Олеся Гончара». За словами Івана Драча, спецслужби очікували якихось заворушень і мали намір відповідно скоригувати свою діяльність: чи продовжувати таємні арешти, чи призупинити їх. Але такого вони побачити не сподівалися. Після фільму «кедебісти» бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.
Саме тоді рух громадянського і культурного опору радянській системі став переростати у рух політичний. І його нові лідери, такі як В’ячеслав Чорновіл, вже мали бачення майбутнього України, говорить організатор вечора пам’яті, голова Молодого Народного Руху України Іван Крулько. «Той етап став знаковим. Від того часу починає відлік епоха шістдесятників, того руху, який довів, що Україна буде боротися, і врешті виборе свою незалежність».
Багато учасників тих подій, зокрема Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, пізніше були ув’язнені за антирадянську агітацію. Кримінальну справу порушили навіть проти Сергія Параджанова, здавалося б, культового радянського режисера. Проте стихійна акція протесту в київському кінотеатрі «Україна» мала незворотні наслідки. Вона стала зразком у боротьбі українства за свої права, який не раз згадували ті, хто пізніше проголошував відновлення української незалежності.
(Київ - Прага)
