Це перша книга про львівське кохання. Історик, хроніст Львова Бартоломій Зіморович вважав, що це шалене кохання варте того, щоб навічно залишитись у хроніках міста. Два абзаци у його описах історії міста Лева присвячені Пелагії і Мікелані. Усе, що відбувалось найцікавішого у Львові у 1593-1594 роках можна прочитати у книжці Ілька Лемка «Кохання і смерть».
«Що любов з’єднає – і смерть не здолає»
1593 рік. Заможний і вродливий італійський купець Паоло Мікелані приїхав у Львів. Хлопець дуже цікавився містом, він постійно отримував листи від свого приятеля Антоніо Пандульфі, який займався торгівлею у Львові, і його мрією було відвідати місто. Батько дав синові гроші для започаткування справи.
Паоло вирішив торгувати грецькою малмазією. Тоді грецька малмазія стрімко завойовувала ринок. Адже клімат південних островів Греції і майстерність тамтешніх виноробів створювали серйозну конкуренцію для уже знаних європейських вин.
На площі Ринок у Львові наприкінці XVI століття поміщалась тисяча бочок вина! Італійські купці напередодні від’їзду у Львів навчали молодого Паоло, як деґустувати вино. Ковток має бути не занадто великим і не занадто малим, а середнім. «Вино у роті, ніби розімліває, як жінка в обіймах, повна жаги кохання…»
А ще молодий флорентієць добре запам’ятав слова турецького купця, котрого запізнав дорогою у Львів, що це місто, де можна втратити голову через кохання. Мікелані й гадки не мав, що саме так і трапиться з ним, коли він побачить шістнадцятилітню Пелагію Красовську, неймовірної вроди доньку багатого українського купця. Світле волосся, блакитні очі і круглий овал обличчя дістались дівчині у спадок від її предків з Волині.
Пелагія походила з православної родини, а Паоло - з католицької, але батьки дівчини таки дали згоду на шлюб, знаючи як сильно кохають один одного молоді люди. Уже справа йшла до весілля, здавалось, ніщо не може перешкодити щастю. Однак у Львові усі плани і мрії зруйнувала епідемія чуми. Пелагія захворіла.
Закоханий Ромео з Верони, побачивши свою кохану Джульєтту мертвою, випив залишки отрути. Мікелані, попри вмовляння Красовських не підходити до хворої доньки, хотів бути з нею, полегшити її страждання, шепотіти слова кохання і у хвилини смерті бути поруч зі своєю коханою. Звісно, що молодий чоловік усвідомлював, на яку смертельну небезпеку він йде. Хлопець заразився чумою й невдовзі помер.
На могилах закоханих у Львові встановили надгробні камені, викарбувавши слова львівського поета Шимона Шимоновича:
«Що любов з’єднає – і смерть не здолає».
Ілько Лемко називає це львівське кохання феноменальним: «Навіть хроніст Бартоломій Зімерович описав цю історію, він наголосив, що батьки просили молодого чоловіка не бути поруч з їхньою донькою, бо хотіли для нього щастя, оскільки він ще молодий і влаштує своє життя, але він не уявляв своє життя без Пелагії».
Львів може як і Верона претендувати на місто закоханих
Львовознавець каже, що Львів, як і Верона, має право стати містом закоханих, що до місця, де були поховані Пелагія і Мікелані (хоча могили не збереглись, але місце відоме) могли б приходити закохані пари. Тим паче, що це не одна історія про львівське кохання.
Вдівця вірменина Івашка звинуватили у коханні до його служниці, польки-католички. Міська влада, яка тоді переслідувала вірмен за їхню успішність, звинуватила одиноких людей у любовному зв’язку, оскільки закохані належали до різних конфесій. Львів став першим містом у світі, в якому за рішенням міського суду, закоханих спалили за любов.
Цікаво, що у Львові, щоб відзняти художній фільм про ту чи іншу історію кохання навіть не потрібно вибудовувати знімальні майданчики. Адже збереглись будинки, де мешкали закохані, вулички і атмосфера. Однак не знаходиться жодного сценариста чи режисера, який мав би бажання перенести на екран історії львівського кохання.
Ілько Лемко протягом десяти років просив театралів, письменників відтворити на сцені чи на папері роман про львівське кохання, але довелось написати самому.
Його книжка не є романтичною, ані ліричною, вона лаконічна й багата фактами, дає чітке уявлення про життя Львова кінця XVI століття. Це, радше, історичне есе. Хоча дуже бракує саме почуттів, поетичних слів закоханих. Автор довкола історії кохання українки та італійця ретельно описав історичні події міста, звичаї городян, традиції.
До слова, останнє шалене кохання у Львові було ще в 30-х роках минулого століття, і воно надихнуло на поезію Богдана-Ігоря Антонича.
Чоловік до безтями закохався у жінку, але не міг собі дозволити покинути дружину. Кохання до іншої жінки було настільки сильним, що закохані, зачинившись у готелі, покінчили з життям.
Сучасні львів’яни воліють закохуватись, але з головою. Нині історії львівського кохання не романтичні, а більш практичні. Якщо у XVI столітті італійці приїжджали у Львів за вродливими дівчатами, то нині усе навпаки.
(Львів –Київ – Прага)
«Що любов з’єднає – і смерть не здолає»
1593 рік. Заможний і вродливий італійський купець Паоло Мікелані приїхав у Львів. Хлопець дуже цікавився містом, він постійно отримував листи від свого приятеля Антоніо Пандульфі, який займався торгівлею у Львові, і його мрією було відвідати місто. Батько дав синові гроші для започаткування справи.
Паоло вирішив торгувати грецькою малмазією. Тоді грецька малмазія стрімко завойовувала ринок. Адже клімат південних островів Греції і майстерність тамтешніх виноробів створювали серйозну конкуренцію для уже знаних європейських вин.
На площі Ринок у Львові наприкінці XVI століття поміщалась тисяча бочок вина! Італійські купці напередодні від’їзду у Львів навчали молодого Паоло, як деґустувати вино. Ковток має бути не занадто великим і не занадто малим, а середнім. «Вино у роті, ніби розімліває, як жінка в обіймах, повна жаги кохання…»
А ще молодий флорентієць добре запам’ятав слова турецького купця, котрого запізнав дорогою у Львів, що це місто, де можна втратити голову через кохання. Мікелані й гадки не мав, що саме так і трапиться з ним, коли він побачить шістнадцятилітню Пелагію Красовську, неймовірної вроди доньку багатого українського купця. Світле волосся, блакитні очі і круглий овал обличчя дістались дівчині у спадок від її предків з Волині.
Пелагія походила з православної родини, а Паоло - з католицької, але батьки дівчини таки дали згоду на шлюб, знаючи як сильно кохають один одного молоді люди. Уже справа йшла до весілля, здавалось, ніщо не може перешкодити щастю. Однак у Львові усі плани і мрії зруйнувала епідемія чуми. Пелагія захворіла.
Закоханий Ромео з Верони, побачивши свою кохану Джульєтту мертвою, випив залишки отрути. Мікелані, попри вмовляння Красовських не підходити до хворої доньки, хотів бути з нею, полегшити її страждання, шепотіти слова кохання і у хвилини смерті бути поруч зі своєю коханою. Звісно, що молодий чоловік усвідомлював, на яку смертельну небезпеку він йде. Хлопець заразився чумою й невдовзі помер.
На могилах закоханих у Львові встановили надгробні камені, викарбувавши слова львівського поета Шимона Шимоновича:
«Що любов з’єднає – і смерть не здолає».
Ілько Лемко називає це львівське кохання феноменальним: «Навіть хроніст Бартоломій Зімерович описав цю історію, він наголосив, що батьки просили молодого чоловіка не бути поруч з їхньою донькою, бо хотіли для нього щастя, оскільки він ще молодий і влаштує своє життя, але він не уявляв своє життя без Пелагії».
Львів може як і Верона претендувати на місто закоханих
Львовознавець каже, що Львів, як і Верона, має право стати містом закоханих, що до місця, де були поховані Пелагія і Мікелані (хоча могили не збереглись, але місце відоме) могли б приходити закохані пари. Тим паче, що це не одна історія про львівське кохання.
Вдівця вірменина Івашка звинуватили у коханні до його служниці, польки-католички. Міська влада, яка тоді переслідувала вірмен за їхню успішність, звинуватила одиноких людей у любовному зв’язку, оскільки закохані належали до різних конфесій. Львів став першим містом у світі, в якому за рішенням міського суду, закоханих спалили за любов.
Цікаво, що у Львові, щоб відзняти художній фільм про ту чи іншу історію кохання навіть не потрібно вибудовувати знімальні майданчики. Адже збереглись будинки, де мешкали закохані, вулички і атмосфера. Однак не знаходиться жодного сценариста чи режисера, який мав би бажання перенести на екран історії львівського кохання.
Ілько Лемко протягом десяти років просив театралів, письменників відтворити на сцені чи на папері роман про львівське кохання, але довелось написати самому.
Його книжка не є романтичною, ані ліричною, вона лаконічна й багата фактами, дає чітке уявлення про життя Львова кінця XVI століття. Це, радше, історичне есе. Хоча дуже бракує саме почуттів, поетичних слів закоханих. Автор довкола історії кохання українки та італійця ретельно описав історичні події міста, звичаї городян, традиції.
До слова, останнє шалене кохання у Львові було ще в 30-х роках минулого століття, і воно надихнуло на поезію Богдана-Ігоря Антонича.
Чоловік до безтями закохався у жінку, але не міг собі дозволити покинути дружину. Кохання до іншої жінки було настільки сильним, що закохані, зачинившись у готелі, покінчили з життям.
Сучасні львів’яни воліють закохуватись, але з головою. Нині історії львівського кохання не романтичні, а більш практичні. Якщо у XVI столітті італійці приїжджали у Львів за вродливими дівчатами, то нині усе навпаки.
(Львів –Київ – Прага)
