Маєш краю, дурня,
Що ланцом прикований до гір».
Далі Широкого Лугу автобус, котрим ми з поетом Андрієм Любкою годин п’ять трюхикали з Ужгорода, не йде. Далі – тупик, гори й полонини, за якими вже Колочава, село двох інших закарпатських знаменитостей – опришка Шугая і банкіра Аржевітіна. Але то вже інша історія...
Отож, Широкий Луг. Дорога. Хати, оббризкані сонцем. Гірська річка Лужанка, котру переходимо через міст, шукаючи потрібну хату. Ну й, певна річ, гори навколо, кучеряві й округлі. Лугу я так і не запримітив. А ось Мідянка є. Йде до нас із городу, де копав картоплю на вечерю, усміхнено біліє металокерамікою під чорними вусами, «Петрос Карпаторос», як дражнить його Любка, цитуюючи Мідянчиного вірша. Поет, який «гонить курей з городу», косить траву в горах і викладає в сусідньому селі українську мову й літературу, якого перекладають у Чехії й Сербії, буває в Будапешті й Белграді, Сегеті й Празі, але ніколи не бачив Москви.
Що купують зранку чорноризці,
Що везуть румуни зі світів?
Думаєш в своїй маленькій хижці,
Тямлячи про Сегед, Пешт і Львів.
«Центральноєвропейськість» заглядала мені у вікно кукурудзою й виноградом, щоб обвив веранду («пітварь» по-закарпатськи) старої, складеної з букових колод Мідянчиної хати, пахла звареною Петром надзвичайно смачною кавою, проглядала вдалині новими будинками, зведеними поетовими односельцями на «заробітчанські» гроші. Це інший світ, не схожий на твій, де чиїсь діди ходили рубати ліс у Боснію, були музиками в Празі, переграючи там навіть циганських скрипалів, а бабам, після вінчання, сільська влада дарувала чеські брошурки – поради для молодої господині.
І, водночас, це світ рідний. Бо одна назва Широкий Луг чого варта. Бо Мідянчиного рудого кота звуть Грицьком («Кац, Грицько, кац! – іноді покрикує на нього Петро). Бо на ярмарку в Нересниці, попри всі місцеві екзотичності, румунську вимову і блиск ромських золотих зубів із темряви горілчано-коньячної ятки, де ми з Любкою випили свої «50», відчував я себе як десь у Гуляй-Полі. Бо є повітря, є мова, хай навіть і приправлена таким своєрідним діалектом, як закарпатський (зрештою, слово «нич» від «нічого» не дуже й різниться), і є ще щось, майже невловне, таке, скажімо, як незрима присутність з іншого боку гір ще одного поета, Герасим’юка... Зрештою, є магнетичні, екологічно-чисті вірші Мідянки, які мені якось спокійно й без надриву подобаються.
А в широколузькій церкві, куди ми пішли з Петром на Спаса, розумів я все ще краще, ніж в церкві на Троєщині – попри «іноземне» закарпатське м’яке «л» в слові «алилуйя» та іконостас, виготовлений сто років тому аж в Будапешті. Добре було в церкві. У вікні зеленіли гори. Князь Володимир дивився з під-купола, з фрески. Мідянка басовито гудів піснеспіви. Добре. Правду він колись написав:
На Великдень – цинамон, цитрини,
Чеська одіж. Статки. Маєстат.
Є ще Луг Великий в Україні
І луги в ущелинах Карпат.
Є. Це точно.
(Київ – Прага)
Що ланцом прикований до гір».
Далі Широкого Лугу автобус, котрим ми з поетом Андрієм Любкою годин п’ять трюхикали з Ужгорода, не йде. Далі – тупик, гори й полонини, за якими вже Колочава, село двох інших закарпатських знаменитостей – опришка Шугая і банкіра Аржевітіна. Але то вже інша історія...
Отож, Широкий Луг. Дорога. Хати, оббризкані сонцем. Гірська річка Лужанка, котру переходимо через міст, шукаючи потрібну хату. Ну й, певна річ, гори навколо, кучеряві й округлі. Лугу я так і не запримітив. А ось Мідянка є. Йде до нас із городу, де копав картоплю на вечерю, усміхнено біліє металокерамікою під чорними вусами, «Петрос Карпаторос», як дражнить його Любка, цитуюючи Мідянчиного вірша. Поет, який «гонить курей з городу», косить траву в горах і викладає в сусідньому селі українську мову й літературу, якого перекладають у Чехії й Сербії, буває в Будапешті й Белграді, Сегеті й Празі, але ніколи не бачив Москви.
Що купують зранку чорноризці,
Що везуть румуни зі світів?
Думаєш в своїй маленькій хижці,
Тямлячи про Сегед, Пешт і Львів.
«Центральноєвропейськість» заглядала мені у вікно кукурудзою й виноградом, щоб обвив веранду («пітварь» по-закарпатськи) старої, складеної з букових колод Мідянчиної хати, пахла звареною Петром надзвичайно смачною кавою, проглядала вдалині новими будинками, зведеними поетовими односельцями на «заробітчанські» гроші. Це інший світ, не схожий на твій, де чиїсь діди ходили рубати ліс у Боснію, були музиками в Празі, переграючи там навіть циганських скрипалів, а бабам, після вінчання, сільська влада дарувала чеські брошурки – поради для молодої господині.
І, водночас, це світ рідний. Бо одна назва Широкий Луг чого варта. Бо Мідянчиного рудого кота звуть Грицьком («Кац, Грицько, кац! – іноді покрикує на нього Петро). Бо на ярмарку в Нересниці, попри всі місцеві екзотичності, румунську вимову і блиск ромських золотих зубів із темряви горілчано-коньячної ятки, де ми з Любкою випили свої «50», відчував я себе як десь у Гуляй-Полі. Бо є повітря, є мова, хай навіть і приправлена таким своєрідним діалектом, як закарпатський (зрештою, слово «нич» від «нічого» не дуже й різниться), і є ще щось, майже невловне, таке, скажімо, як незрима присутність з іншого боку гір ще одного поета, Герасим’юка... Зрештою, є магнетичні, екологічно-чисті вірші Мідянки, які мені якось спокійно й без надриву подобаються.
А в широколузькій церкві, куди ми пішли з Петром на Спаса, розумів я все ще краще, ніж в церкві на Троєщині – попри «іноземне» закарпатське м’яке «л» в слові «алилуйя» та іконостас, виготовлений сто років тому аж в Будапешті. Добре було в церкві. У вікні зеленіли гори. Князь Володимир дивився з під-купола, з фрески. Мідянка басовито гудів піснеспіви. Добре. Правду він колись написав:
На Великдень – цинамон, цитрини,
Чеська одіж. Статки. Маєстат.
Є ще Луг Великий в Україні
І луги в ущелинах Карпат.
Є. Це точно.
(Київ – Прага)
