Полонинський бізнес і туризм

Полонину Діл на Верховинщині ще називають «панською». Похід на неї не потребує великих затрат часу і сил. Тому сюди люблять навідуватися туристи. А дехто, навіть з далекого Києва, не відмовився б тут придбати землю. Близько 50 гектарів високогірного пасовища належать підприємцеві, фермеру Івану Стефураку. Три роки, як взявся за відновлення полонини.

«Я тут народився, цей присілок теж називається «Діл». Права сторона – це була полонина, а ліва – присілок. Можна сказати, що це родинні землі по маминій лінії, з дідів-прадідів. Раніше там була стая і стайні, то стайні майже розвалилися, стая згоріла. А я побудував на стороні вже повністю стаю, стайні, поставив два кунги воєнні».

Великого заробітку з полонини, зізнається Іван Стефурак, нема. Наразі повертає гроші, затрачені на оформлення документів власності та будівництво. Каже, що для нього це не основний вид підприємницької діяльності, а швидше данина традиціям і більше потрібна місцевим людям.

Праця без неділь і свят

Колись на полонині Діл випасалось до 150 корів. Зараз 42 плюс 15 молодняка. Люди з навколишніх сіл, які тримають по кілька корів, одну залишають вдома, інших віддають на полонину. Тут худобу (по-гуцульськи «маржину») пасуть, і з надоєного молока виготовляють полонинську продукцію – сир, будз, вурду, бринзу, масло. Власне розрахунок іде не грошима, а з кожних 10 літрів молока 4 літри – «на пашу», тобто тим, хто доглядає худобу. Їх тут четверо: бовгар (відповідає за худобу), ватаг (за молочну продукцію) і депутат (начальник полонини) з дружиною. Олександра Зінчук каже, що йдуть літувати на чотири місяці, без вихідних.

«Починається день з 5-ї години. Ватаг стає до своєї праці, вечірню сметану збирає, звільняє балії, щоб ми мали куди зливати вранішнє молоко. Бовгар зігнав худобу, і о 6 годині ми всі сіли доїти. До 8-ї години, має режим бути. Тоді бовгар виганяє корови, чергуючи схили, – три дні там, три дні там, щоб мінялася паша. О 9-й снідаємо разом. І кожен по своїй роботі – хто дрова, хто мити. От такий процес роботи. І закінчуємо десь о 10-й, буває і 11-а».

Депутат нарікає: порядку бракує

Хоча депутатові Василеві Стефураку, однофамільцеві фермера, лише 30 років, на полонині він уже 19-й раз. Починав з того, що допомагав вівчарям заганяти вівці на доїння, потім бовгарив, ватажив. Дружина Леся – втретє. Сюди ж взяли власну худобу: чотири дійні корови, чотири бички і теличку. На умови не нарікає, бо звик. Є світло, є радіо – цього достатньо, ніщо не відволікає від роботи. Нарікає на інше: людям бракує відповідальності. І тим, хто працює, і тим, хто не приходить вчасно за полонинською продукцією.

«Тепер ніхто ні за що не відповідає. Прийшов на роботу, сказав йому два слова лихо – він бук припер до стаї і пішов до хати», – каже Васил Стефурак.

Зізнається, що через це полишив би депутатство. Хоча де в горах знайде іншу роботу?

«Раз побачите – прийдете вдруге»

Чи не щодня на полонину Діл приходять туристи. Був тут і Президент, і народні депутати. Багатьом цікаво подивитись, як з екологічно чистого молока роблять сир, як коптять будз, як збивають масло. Обов’язково хочуть скуштувати кулеші з бринзою. Такий собі полонинський туризм, поки що стихійний. Світлана Петренко з Чернігова відпочиває в селі Краснополі, була вже тут раз, вдруге привела і сестру.

«Цікаво, як люди живуть. В ХХІ столітті – але все збереглося. Я все пробувала, мені найбільше сподобалася вурда. Я вже вивчила кілька слів, вже відрізняю сир від вурди, від бринзи. І, до речі, та бринза, яку ми їмо у нашому розумінні, то не є бринза».

Іван Стефурак переконаний, хто хоч раз побуває на полонині, той захоче приїхати ще. Неподалік господарських будівель він зводить будинок для туристів. Та через кризу зараз будівництво призупинене.

За словами заступника голови Верховинської районної держадміністрації Михайла Нечая, ще кілька підприємців планують в районі розвивати зелений туризм безпосередньо на полонинах. Хоча він і не довготривалий – чотири місяці на рік.

(Івано-Франківськ – Київ – Прага)