Заради справедливості треба відзначити, що події останніх місяців поставили всі політичні сили, включно з БЮТом і Партією регіонів, у таке ж положення – сил, що мають лише право боротися за ім’я політичних. Жодна з них не може не лише відповісти на виклики, котрі стоять перед Україною, а й навіть виразно окреслити, які ж саме виклики постали сьогодні.
З’їзд «Нашої України» показав, що ця політична сила нині здатна бути спрямована лише на продовження ар’єргардних боїв. І саме в цьому сенсі треба розглядати заклик Віктора Ющенка до єднання усіх нашоукраїнців. Цебто і старої гвардії «любих друзів» і сьогоднішніх «розрулюючих», політресурсу, що заходяться на Банковій, і тих, хто вагається. Саме таке єднання потрібно для тактичного ходу – продовження окопних боїв, котрі вже нічого не вирішують.
Сподівання, розчарування, стагнація...
За президентства Віктора Ющенка виразно вирізняються кілька етапів. Перший і найкоротший етап – етап сподівань, котрий закінчився за кілька місяців, навесні 2005 року. Далі іде більш тривалий етап розчарувань, коли він загруз у болоті старих і нових «любих друзів». Наступний стагнаційний етап президентства Ющенка знаменувався метанням між різними угрупуваннями, цілями, спробами реформувати Секретаріат, оточення і відсутністю результатів. Що і надало мені підстави вважати Віктора Ющенка щепленням від демократії, державництва і національної ідеї для політикуму і України в цілому.
На останніх двох етапах стало зрозуміло, що Ющенко прийшов у владу абсолютно безпорадним і недієздатним із багатьох причин. У першу чергу, він не уявляв із чим йому доведеться зіштовхнутися на новій посаді. Друге – ніхто (в тому числі і він) не потурбувався як про підбір відповідних кадрів, так і про створення хоча б якоїсь більш-менш кваліфікованої команди.
Відсутність не лише стратегічного, а й часто-густо й оперативно-ситуаційного мислення надало можливість практично усім опонентам вставляти палки в колеса діяльності Президента у тих позитивних напрямках, котрі він, керуючись своїми внутрішніми цінностями, прагнув реалізувати. До цього можна віднести, в першу чергу, культурницько-історичні ініціативи Віктора Ющенка, котрі в разі існування загальної стратегії вписувались би в український проект Президента, а в цьому разі виглядали як хуторянська шароварщина.
Фактично єдиним позитивом для українського суспільства у Президенті Ющенку було внутрішнє, але нічим не підкріплене українське спрямування. Заради справедливості треба відмітити, що особиста некомпетентність Ющенка у політичних питаннях і повна недієздатність його у цих же напрямках не є перепоною для успішної президентської роботи. Адже якщо згадати інші історичні прецеденти, то дуже успішний і популярний у всьому світі президент США Рональд Рейган, як особистість не був підготовлений до управління країною більше за Ющенка. Але його уміння організувати навколо себе потужну політичну команду й уміння бути лідером надали можливість цій команді провести надзвичайно успішні реформи і вивести США з економічної кризи, яка в той час панувала.
Маневри команди Ющенка
Президентові Віктору Ющенку вдалося розпочати створення такої команди лише в 2008 році, три роки після вступу на пост президента. За останній рік ця команда спромоглася якщо не переломити ситуацію, то змінити розклад політичних сил. А також виробити чітку стратегію і що дуже важливо – продемонструвати як українській спільноті, так і політичним силам спроможність у вирішенні багатьох, поки що політичних, питань.
Яскравий приклад виграшів останнього часу – політичний результат спроби створення «ширки» та результат спроби перенести вибори президента на більш ранній термін. Ці дві політичні баталії чітко продемонстрували всій Україні, хто може досягати своїх цілей. Політична кампанія не виграна, але те, що політичне оточення опонентів Президента Ющенка демонструє розгубленість, а інколи й знервованість на межі з істерією, свідчить, що цілей цього етапу командою досягнуто.
Важливий висновок, котрий мали б зробити всі політичні гравці України з протистоянь останнього року – це те, що нова команда користується зовсім іншим підходом. А саме – не ситуативно-оперативними рішеннями, що базуються на електоральних вподобаннях, а рішеннями стратегічними, спрямованими на багато кроків вперед. Саме тому, начебто програючи окремі епізоди політичних баталій, команда Президента Ющенка врешті-решт отримує стратегічно важливі перемоги.
Прикладом цього є остання битва, котра стосувалась загрози виведення зі складу Кабінету Міністрів України міністрів-нашоукраїнців і виходу депутатів «Нашої України» з правлячої коаліції. Всі політичні сили України сприйняли це як головний бій за розпуск Верховної Ради. Результат сприймався, як перемога опонентів команди Ющенка. Хоча цей хід був лише відволікаючим тактичним маневром. Ключову ж подію минулого тижня усі опоненти не осмислили.
Вбивство на Кіровоградщині громадянина України Валерія Олійника і та увага, котру приділив Віктор Ющенко цій події, винісши її на засідання РНБО, не були оцінені вірно. Реакція опонентів Президента що, мовляв, така увага до злочину лише тому, що головний фігурант є членом фракції БЮТ, а треба було починати з інших більш гучних справ, на мій погляд, вказує не лише на безпорадність представників цих сил, а й на їхній цинізм.
За всієї поваги до усіх попередньо загиблих громадян України, таких як Гонгадзе, Бойчишин, Бойко і тисяч інших, вбитих злочинцями без належного слідства та покарання, починати треба з сьогоднішнього дня. Починати можна лише з першого кроку. Таким кроком і має бути справа Валерія Олійника.
Саме цей крок Віктора Ющенка чітко вказує на стратегію дій команди Президента. Щоб викласти суть стратегії, необхідно повернутися до внутрішньої української кризи. З результатів соціологічних опитувань відомо: довіра до влади впала практично до нульової відмітки. Цей факт свідчить про те, що нинішня владна конструкція себе повністю дискредитувала і вичерпала свій ресурс. Причину цього можна сформулювати в межах відомого закону Грешема, застосованого до політичної ситуації в Україні. А саме: ніщо так не дискредитує ідею державності, демократії і влади, як їх фальшування. Що, починаючи від правління Леоніда Кучми, і відбувалося в Україні. Саме імітація і підробка фундаментальних понять державності, демократії і влади призвела до повної дискредитації владних інституцій і виходу усієї владної конструкції на межу краху.
Необхідно відродити довіру
Єдиною продуктивною стратегію на сьогодні є відновлення довіри до владної системи, відмова від фальші і перехід до справжньої державності, демократії і влади. І одним із фундаментальних кроків до такого переходу є позбавлення від головного деструктивного елементу в тілі українського соціуму. Це – прошарок компрадорів, котрі висмоктували усі ці роки з України не лише фінансові, а й інші ресурси, розвалювали інфраструктуру держави і суспільства.
Якраз прикладом таких деструктивних елементів і є фігуранти справи Олійника. Якщо справа Олійника ініціює системне очищення суспільства від подібних елементів, то можна сказати, що команда Ющенка пройшла мало не половину шляху до перемоги на майбутніх політичних перегонах – як президентських, так і парламентських.
Для повної перемоги необхідно зробити ще такі речі, як узгодити з суспільством справжній проект всебічного розвитку України і узгодити із світовими фінансовими центрами фінансування цього проекту. Все інше – уже тактичні й оперативні деталі (подробиці див. тут).
На мій погляд, на сьогодні команда Президента має такий проект. На сьогодні іншого претендента на таку стратегічну роботу, котра справді відповідає тій надзвичайно важкій кризі в яку увійшла Україна, просто немає. Суто з технічного боку Ющенко, котрий пройшов чотирьохрічний стаж обкатки на президентському посту, є набагато ефективніший, ніж будь-який інший політичний діяч, котрому принаймні з рік, а то й більше доведеться входити в курс справ та знаходити спільну мову із тією командою, що уже склалася.
Події минулого тижня ще раз продемонстрували ознаки того, що в цілому Віктор Ющенко, і його команда, на відміну від інших політичних угруповань, на сьогодні володіють стратегічним баченням та мають виразний поступ до здійснення стратегічних цілей. В цьому сенсі можна сказати, що новий Ющенко – «командний Ющенко» – має політичне майбутнє.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
З’їзд «Нашої України» показав, що ця політична сила нині здатна бути спрямована лише на продовження ар’єргардних боїв. І саме в цьому сенсі треба розглядати заклик Віктора Ющенка до єднання усіх нашоукраїнців. Цебто і старої гвардії «любих друзів» і сьогоднішніх «розрулюючих», політресурсу, що заходяться на Банковій, і тих, хто вагається. Саме таке єднання потрібно для тактичного ходу – продовження окопних боїв, котрі вже нічого не вирішують.
Сподівання, розчарування, стагнація...
За президентства Віктора Ющенка виразно вирізняються кілька етапів. Перший і найкоротший етап – етап сподівань, котрий закінчився за кілька місяців, навесні 2005 року. Далі іде більш тривалий етап розчарувань, коли він загруз у болоті старих і нових «любих друзів». Наступний стагнаційний етап президентства Ющенка знаменувався метанням між різними угрупуваннями, цілями, спробами реформувати Секретаріат, оточення і відсутністю результатів. Що і надало мені підстави вважати Віктора Ющенка щепленням від демократії, державництва і національної ідеї для політикуму і України в цілому.
На останніх двох етапах стало зрозуміло, що Ющенко прийшов у владу абсолютно безпорадним і недієздатним із багатьох причин. У першу чергу, він не уявляв із чим йому доведеться зіштовхнутися на новій посаді. Друге – ніхто (в тому числі і він) не потурбувався як про підбір відповідних кадрів, так і про створення хоча б якоїсь більш-менш кваліфікованої команди.
Відсутність не лише стратегічного, а й часто-густо й оперативно-ситуаційного мислення надало можливість практично усім опонентам вставляти палки в колеса діяльності Президента у тих позитивних напрямках, котрі він, керуючись своїми внутрішніми цінностями, прагнув реалізувати. До цього можна віднести, в першу чергу, культурницько-історичні ініціативи Віктора Ющенка, котрі в разі існування загальної стратегії вписувались би в український проект Президента, а в цьому разі виглядали як хуторянська шароварщина.
Фактично єдиним позитивом для українського суспільства у Президенті Ющенку було внутрішнє, але нічим не підкріплене українське спрямування. Заради справедливості треба відмітити, що особиста некомпетентність Ющенка у політичних питаннях і повна недієздатність його у цих же напрямках не є перепоною для успішної президентської роботи. Адже якщо згадати інші історичні прецеденти, то дуже успішний і популярний у всьому світі президент США Рональд Рейган, як особистість не був підготовлений до управління країною більше за Ющенка. Але його уміння організувати навколо себе потужну політичну команду й уміння бути лідером надали можливість цій команді провести надзвичайно успішні реформи і вивести США з економічної кризи, яка в той час панувала.
Маневри команди Ющенка
Президентові Віктору Ющенку вдалося розпочати створення такої команди лише в 2008 році, три роки після вступу на пост президента. За останній рік ця команда спромоглася якщо не переломити ситуацію, то змінити розклад політичних сил. А також виробити чітку стратегію і що дуже важливо – продемонструвати як українській спільноті, так і політичним силам спроможність у вирішенні багатьох, поки що політичних, питань.
Яскравий приклад виграшів останнього часу – політичний результат спроби створення «ширки» та результат спроби перенести вибори президента на більш ранній термін. Ці дві політичні баталії чітко продемонстрували всій Україні, хто може досягати своїх цілей. Політична кампанія не виграна, але те, що політичне оточення опонентів Президента Ющенка демонструє розгубленість, а інколи й знервованість на межі з істерією, свідчить, що цілей цього етапу командою досягнуто.
Важливий висновок, котрий мали б зробити всі політичні гравці України з протистоянь останнього року – це те, що нова команда користується зовсім іншим підходом. А саме – не ситуативно-оперативними рішеннями, що базуються на електоральних вподобаннях, а рішеннями стратегічними, спрямованими на багато кроків вперед. Саме тому, начебто програючи окремі епізоди політичних баталій, команда Президента Ющенка врешті-решт отримує стратегічно важливі перемоги.
Прикладом цього є остання битва, котра стосувалась загрози виведення зі складу Кабінету Міністрів України міністрів-нашоукраїнців і виходу депутатів «Нашої України» з правлячої коаліції. Всі політичні сили України сприйняли це як головний бій за розпуск Верховної Ради. Результат сприймався, як перемога опонентів команди Ющенка. Хоча цей хід був лише відволікаючим тактичним маневром. Ключову ж подію минулого тижня усі опоненти не осмислили.
Вбивство на Кіровоградщині громадянина України Валерія Олійника і та увага, котру приділив Віктор Ющенко цій події, винісши її на засідання РНБО, не були оцінені вірно. Реакція опонентів Президента що, мовляв, така увага до злочину лише тому, що головний фігурант є членом фракції БЮТ, а треба було починати з інших більш гучних справ, на мій погляд, вказує не лише на безпорадність представників цих сил, а й на їхній цинізм.
За всієї поваги до усіх попередньо загиблих громадян України, таких як Гонгадзе, Бойчишин, Бойко і тисяч інших, вбитих злочинцями без належного слідства та покарання, починати треба з сьогоднішнього дня. Починати можна лише з першого кроку. Таким кроком і має бути справа Валерія Олійника.
Саме цей крок Віктора Ющенка чітко вказує на стратегію дій команди Президента. Щоб викласти суть стратегії, необхідно повернутися до внутрішньої української кризи. З результатів соціологічних опитувань відомо: довіра до влади впала практично до нульової відмітки. Цей факт свідчить про те, що нинішня владна конструкція себе повністю дискредитувала і вичерпала свій ресурс. Причину цього можна сформулювати в межах відомого закону Грешема, застосованого до політичної ситуації в Україні. А саме: ніщо так не дискредитує ідею державності, демократії і влади, як їх фальшування. Що, починаючи від правління Леоніда Кучми, і відбувалося в Україні. Саме імітація і підробка фундаментальних понять державності, демократії і влади призвела до повної дискредитації владних інституцій і виходу усієї владної конструкції на межу краху.
Необхідно відродити довіру
Єдиною продуктивною стратегію на сьогодні є відновлення довіри до владної системи, відмова від фальші і перехід до справжньої державності, демократії і влади. І одним із фундаментальних кроків до такого переходу є позбавлення від головного деструктивного елементу в тілі українського соціуму. Це – прошарок компрадорів, котрі висмоктували усі ці роки з України не лише фінансові, а й інші ресурси, розвалювали інфраструктуру держави і суспільства.
Якраз прикладом таких деструктивних елементів і є фігуранти справи Олійника. Якщо справа Олійника ініціює системне очищення суспільства від подібних елементів, то можна сказати, що команда Ющенка пройшла мало не половину шляху до перемоги на майбутніх політичних перегонах – як президентських, так і парламентських.
Для повної перемоги необхідно зробити ще такі речі, як узгодити з суспільством справжній проект всебічного розвитку України і узгодити із світовими фінансовими центрами фінансування цього проекту. Все інше – уже тактичні й оперативні деталі (подробиці див. тут).
На мій погляд, на сьогодні команда Президента має такий проект. На сьогодні іншого претендента на таку стратегічну роботу, котра справді відповідає тій надзвичайно важкій кризі в яку увійшла Україна, просто немає. Суто з технічного боку Ющенко, котрий пройшов чотирьохрічний стаж обкатки на президентському посту, є набагато ефективніший, ніж будь-який інший політичний діяч, котрому принаймні з рік, а то й більше доведеться входити в курс справ та знаходити спільну мову із тією командою, що уже склалася.
Події минулого тижня ще раз продемонстрували ознаки того, що в цілому Віктор Ющенко, і його команда, на відміну від інших політичних угруповань, на сьогодні володіють стратегічним баченням та мають виразний поступ до здійснення стратегічних цілей. В цьому сенсі можна сказати, що новий Ющенко – «командний Ющенко» – має політичне майбутнє.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
