А переможцем номінації «Кіносценарій» став режисер-документаліст із Ніжина Віктор Абузяров за твір «Фросина Любов». У перерві конкурсу пан Абузяров поспілкувався із журналісткою Радіо Свобода Яриною Матвійчик.
– Пане Вікторе Абузяров, про що Ваш сценарій?
Дуже важко сказати. Про жертву, адже жертовність – це наша історія, тому що і батько наш жертвує, і мама. Не можна без жертви жити. Заміс фільму такий крутий! Герою – Павлу – нічого не лишається, як тільки пулю собі пустити. Там є дві особи, дівчина і хлопець, вони поєднані. Це доля.
– Це драма?
– Це трагедія. З першого кадру відчувається, що буде трагедія.
– Організатори «Коронації слова» назвали Ваш твір дуже психологічним, що у сценарії дуже сильна психологія. Звідки це прийшло до Вас?
– Коли в 32 році почався голодомор, мої батьки приїхали в Ленінград, відчували, що тут вони не виживуть. І коли моя мама була мною вагітна, я відчував пісні, які вона мені співала.
Закувала та сива зозуля
Рано-вранці на зорі,
Ой заплакали хлопці-молодці…
Чув її, коли ще не народився. Я – учасник бойових дій, в концтаборі побував з батьками.
– В якому концтаборі? Коли?
– Це було під Талліном у 1943 році. Півтора роки ми з батьками жили в концтаборі.
– За що вас заслали?
– У нас в Ленінграді жили іспанські солдати. Ми не знали, де вони служать, а вони обслуговували штаб дивізії. Якось на штаб цей був наліт, загинуло багато людей. Всіх, у кого були іспанські солдати, всіх туди (у концтабір – ред.) запроторювали. Ні за що, ні про що. Тільки через 30 років я потім прочитав, чому ми там опинились.
– У вас гарна українська мова, хоча народились ви у Ленінграді.
– Я ж у Ніжині жив, потім вчився у Києві в інституті Карпенка-Карого.
– Працювали все життя режисером?
– Так. Спочатку в Харкові, потім на телебаченні в Києві, а потім режисером в Іркутську та у Новосибірську. За 25 років я не забув мови.
– Які у вас надалі плани, після здобуття першої премії «Коронація слова»?
– Я ж режисер. У мене новел більше 50, роман вже восьмий пишу. Я пишу. Бажаю Радіо Свобода, щоб була ще більш бойовою. Щоб була з тими людьми, які мають великий апетит, а не мають обіду.
(Київ – Прага)
– Пане Вікторе Абузяров, про що Ваш сценарій?
Дуже важко сказати. Про жертву, адже жертовність – це наша історія, тому що і батько наш жертвує, і мама. Не можна без жертви жити. Заміс фільму такий крутий! Герою – Павлу – нічого не лишається, як тільки пулю собі пустити. Там є дві особи, дівчина і хлопець, вони поєднані. Це доля.
– Це драма?
– Це трагедія. З першого кадру відчувається, що буде трагедія.
– Організатори «Коронації слова» назвали Ваш твір дуже психологічним, що у сценарії дуже сильна психологія. Звідки це прийшло до Вас?
– Коли в 32 році почався голодомор, мої батьки приїхали в Ленінград, відчували, що тут вони не виживуть. І коли моя мама була мною вагітна, я відчував пісні, які вона мені співала.
Закувала та сива зозуля
Рано-вранці на зорі,
Ой заплакали хлопці-молодці…
Чув її, коли ще не народився. Я – учасник бойових дій, в концтаборі побував з батьками.
– В якому концтаборі? Коли?
– Це було під Талліном у 1943 році. Півтора роки ми з батьками жили в концтаборі.
– За що вас заслали?
– У нас в Ленінграді жили іспанські солдати. Ми не знали, де вони служать, а вони обслуговували штаб дивізії. Якось на штаб цей був наліт, загинуло багато людей. Всіх, у кого були іспанські солдати, всіх туди (у концтабір – ред.) запроторювали. Ні за що, ні про що. Тільки через 30 років я потім прочитав, чому ми там опинились.
– У вас гарна українська мова, хоча народились ви у Ленінграді.
– Я ж у Ніжині жив, потім вчився у Києві в інституті Карпенка-Карого.
– Працювали все життя режисером?
– Так. Спочатку в Харкові, потім на телебаченні в Києві, а потім режисером в Іркутську та у Новосибірську. За 25 років я не забув мови.
– Які у вас надалі плани, після здобуття першої премії «Коронація слова»?
– Я ж режисер. У мене новел більше 50, роман вже восьмий пишу. Я пишу. Бажаю Радіо Свобода, щоб була ще більш бойовою. Щоб була з тими людьми, які мають великий апетит, а не мають обіду.
(Київ – Прага)
