Військовослужбовці, котрі забезпечували технічний бік навчань на рівненському полігоні, мало не позбулися роботи два роки тому. Тоді частину збиралися розформувати, а селище, в якому жили її працівники і військові (всього 9 будинків і близько семисот мешканців) – віддати Оржівській селищній раді.
Містечко забрав на баланс квартирно-експлуатаційний відділ Рівного. І поки офіцери намагалися переконати вище командування, що їхня служба ще вкрай необхідна державі, їхні родини готувалися перейти під крило самоврядного органу і боролися за виживання і право на проживання.
Дивом частину довелося зберегти. Сьогодні вона повністю укомплектована й діє, як і раніше. А в містечку-супутнику вирує життя і галасують дітлахи. Ось тільки на папері їх… нема. Бо хоча інститут прописки де-юре в Україні припинив існування, однак де-факто людина без зафіксованого в паспорті місця проживання позбавлена багатьох громадянських прав, починаючи від придбання дорогих речей у кредит.
Повернення зі школи
Вулиці, яких ніде нема
Ми дісталися до частини легковим автомобілем Олександра Просюка (більше нічим, хіба що велосипедом або пішки). Цей чоловік мешкає тут від народження, квартиру отримали батьки, а нині він живе тут разом із сім’єю. Ось уже рівно рік молоді люди домагаються уточнення адреси реєстрації в паспортах, адже там позначений лише номер військової частини, у той час як їхній будинок уже частині не належить.
А тим часом Олександр знає: мешкає він на вулиці Армійській, поряд вулиця Лісова. Таким є одне із рішень Оржівської селищної ради. Пронумеровані й будинки. «Нам треба тільки уточнити реєстрацію мешканців містечка. Не знаю, що стримує начальника КЕВ(комунально-експлуатаційного відділу) це зробити. Адже тут живуть люди – хто більше десяти, а хто й більше тридцяти років. 22 грудня минулого року була створена спеціальна комісія з представників військової частини, КЕВ і селищної ради. Уточнили, де хто проживає, але далі справа не пішла. Найцікавіше, що мені не надають жодного паперу – навіть відмови про реєстрацію. Тобто, документальної підстави піти до суду також немає».
За вивіз сміття тут нікому відповідати
Комунальні парадокси
Жінки, котрі обступили журналістів, скаржаться – пропрацювали тут хто 30, а хто й сорок років, а ніби й не заробили права на власне житло у літньому віці. Хоч іноді доходить до смішного: матір, яка прожила тут 40 років, не реєструють, а сина, який щойно прибув, реєструють у паспортному столі за відповідною адресою. Є тут і інші винятки – мешканцям окремих квартир дивним чином вдалося отримати на руки ордери на вселення, хоча мешкають вони тут не більше від старожилів.
Люди розповідають, як погано надавались або взагалі не надавалися комунальні послуги, тим часом була високою комунальна плата. Узимку вони мерзли – температура у квартирах була 8-10 градусів вище нуля. До ветеранів праці приєднуються кілька дружин військових. Розповідають, як самотужки доводили газ до квартир, та надії, що будуть наступної зими у теплі, так і немає. Нинішньої зими вони не тільки мерзли, а й часто сиділи в темноті – електрообладнання не витримувало навантаження, коли люди намагалися зігрітися за допомогою камінів.
А ще у селищі військових немає школи, аптеки, поштового відділення. Зрештою, сюди не ходить транспорт. Бо ж самого селища нема. Саме тому вивозити сміття замість селищних комунальників, з якими мав би розраховуватись комунальний відділ, іноді беруться працівники військової частини. Бо уривається терпець дивитися на мальовниче сміття посеред Оржівського лісу.
Взимку обігрівалися «буржуйками»
Чиновники водять людей по колу
Від квартирно-експлуатаційного відділу рівненського гарнізону – до селищної ради і паспортного столу. Щодо комунальних благ, то, як розповів командир військової частини Вадим Рудницький, який сам мешкає в містечку, його працівники виконують комунальну роботу, за яку отримують гроші інші: «Тож якщо є претензії щодо якості послуг, нехай звертаються до тих, хто брав із них гроші. Бо ми обслуговували електро- і тепломережі зі власної доброї волі. Холодно ж було тому, що військові централізовано закупили неякісне вугілля, як тільки в березні купили місцеве волинське – у квартирах з’явилося тепло…Тим часом кошти за тепло й електрику отримував КЕВ».
Селищний голова Оржева Юрій Бобровник каже: від людей не відмовляється, вони тепер мешканці його території. А ось із будинками складніше. Міноборони недодало 150 тисяч гривень субвенції для виконання усіх необхідних при передачі робіт – таких, як газифікація будинків та інші: «Якщо я візьму його зараз на баланс у комунальну власність, нам ніхто тих коштів не поверне, а це для селищної ради дуже багато. А якщо я не прийму його на баланс, люди не зможуть приватизувати свої квартири. Ми провели газ до того містечка. Люди доплачували, і не знали, в що вкладали гроші, бо квартири не їхні, а відомчі».
Керівник квартирно-експлуатаційної частини Рівного Ярослав Падитель стверджує: інвентаризація містечка проведена, тож справа тільки за дозволом начальника квартирно-експлуатаційного управління західного оперативного командування, який має підписати циркуляр про відчуження житла. Ситуація нестандартна, адже закриті військові містечка не мали права дозволяти приватизацію квартир, а вселяли туди людей лише за рішенням командира, без будь-яких ордерів. Коли військові йшли на пенсію, їм надавали житло поза військовим містечком. Нині все змінилося, житло для колишніх військових місцеві ради не надають – через його відсутність.
«А назад не хочете?»
А ось командир військової частини Вадим Рудницький переконаний: найкращий вихід – повернути будинки в частину. Вадим Станіславович – противник того, щоб у місцині поблизу військових складів мали можливість проживати будь-хто, а з приватизацією квартир така ситуація неминуча.
Втім, чиновники стверджують: дозвіл на приватизацію не за горами. І тоді в мешканців з’явиться ще один вихід: створення у Рівненському районі ще одного селища зі власним самоврядуванням.
(Рівне – Київ – Прага)
Містечко забрав на баланс квартирно-експлуатаційний відділ Рівного. І поки офіцери намагалися переконати вище командування, що їхня служба ще вкрай необхідна державі, їхні родини готувалися перейти під крило самоврядного органу і боролися за виживання і право на проживання.
Дивом частину довелося зберегти. Сьогодні вона повністю укомплектована й діє, як і раніше. А в містечку-супутнику вирує життя і галасують дітлахи. Ось тільки на папері їх… нема. Бо хоча інститут прописки де-юре в Україні припинив існування, однак де-факто людина без зафіксованого в паспорті місця проживання позбавлена багатьох громадянських прав, починаючи від придбання дорогих речей у кредит.
Вулиці, яких ніде нема
Ми дісталися до частини легковим автомобілем Олександра Просюка (більше нічим, хіба що велосипедом або пішки). Цей чоловік мешкає тут від народження, квартиру отримали батьки, а нині він живе тут разом із сім’єю. Ось уже рівно рік молоді люди домагаються уточнення адреси реєстрації в паспортах, адже там позначений лише номер військової частини, у той час як їхній будинок уже частині не належить.
А тим часом Олександр знає: мешкає він на вулиці Армійській, поряд вулиця Лісова. Таким є одне із рішень Оржівської селищної ради. Пронумеровані й будинки. «Нам треба тільки уточнити реєстрацію мешканців містечка. Не знаю, що стримує начальника КЕВ(комунально-експлуатаційного відділу) це зробити. Адже тут живуть люди – хто більше десяти, а хто й більше тридцяти років. 22 грудня минулого року була створена спеціальна комісія з представників військової частини, КЕВ і селищної ради. Уточнили, де хто проживає, але далі справа не пішла. Найцікавіше, що мені не надають жодного паперу – навіть відмови про реєстрацію. Тобто, документальної підстави піти до суду також немає».
Комунальні парадокси
Жінки, котрі обступили журналістів, скаржаться – пропрацювали тут хто 30, а хто й сорок років, а ніби й не заробили права на власне житло у літньому віці. Хоч іноді доходить до смішного: матір, яка прожила тут 40 років, не реєструють, а сина, який щойно прибув, реєструють у паспортному столі за відповідною адресою. Є тут і інші винятки – мешканцям окремих квартир дивним чином вдалося отримати на руки ордери на вселення, хоча мешкають вони тут не більше від старожилів.
Люди розповідають, як погано надавались або взагалі не надавалися комунальні послуги, тим часом була високою комунальна плата. Узимку вони мерзли – температура у квартирах була 8-10 градусів вище нуля. До ветеранів праці приєднуються кілька дружин військових. Розповідають, як самотужки доводили газ до квартир, та надії, що будуть наступної зими у теплі, так і немає. Нинішньої зими вони не тільки мерзли, а й часто сиділи в темноті – електрообладнання не витримувало навантаження, коли люди намагалися зігрітися за допомогою камінів.
А ще у селищі військових немає школи, аптеки, поштового відділення. Зрештою, сюди не ходить транспорт. Бо ж самого селища нема. Саме тому вивозити сміття замість селищних комунальників, з якими мав би розраховуватись комунальний відділ, іноді беруться працівники військової частини. Бо уривається терпець дивитися на мальовниче сміття посеред Оржівського лісу.
Чиновники водять людей по колу
Від квартирно-експлуатаційного відділу рівненського гарнізону – до селищної ради і паспортного столу. Щодо комунальних благ, то, як розповів командир військової частини Вадим Рудницький, який сам мешкає в містечку, його працівники виконують комунальну роботу, за яку отримують гроші інші: «Тож якщо є претензії щодо якості послуг, нехай звертаються до тих, хто брав із них гроші. Бо ми обслуговували електро- і тепломережі зі власної доброї волі. Холодно ж було тому, що військові централізовано закупили неякісне вугілля, як тільки в березні купили місцеве волинське – у квартирах з’явилося тепло…Тим часом кошти за тепло й електрику отримував КЕВ».
Селищний голова Оржева Юрій Бобровник каже: від людей не відмовляється, вони тепер мешканці його території. А ось із будинками складніше. Міноборони недодало 150 тисяч гривень субвенції для виконання усіх необхідних при передачі робіт – таких, як газифікація будинків та інші: «Якщо я візьму його зараз на баланс у комунальну власність, нам ніхто тих коштів не поверне, а це для селищної ради дуже багато. А якщо я не прийму його на баланс, люди не зможуть приватизувати свої квартири. Ми провели газ до того містечка. Люди доплачували, і не знали, в що вкладали гроші, бо квартири не їхні, а відомчі».
Керівник квартирно-експлуатаційної частини Рівного Ярослав Падитель стверджує: інвентаризація містечка проведена, тож справа тільки за дозволом начальника квартирно-експлуатаційного управління західного оперативного командування, який має підписати циркуляр про відчуження житла. Ситуація нестандартна, адже закриті військові містечка не мали права дозволяти приватизацію квартир, а вселяли туди людей лише за рішенням командира, без будь-яких ордерів. Коли військові йшли на пенсію, їм надавали житло поза військовим містечком. Нині все змінилося, житло для колишніх військових місцеві ради не надають – через його відсутність.
«А назад не хочете?»
А ось командир військової частини Вадим Рудницький переконаний: найкращий вихід – повернути будинки в частину. Вадим Станіславович – противник того, щоб у місцині поблизу військових складів мали можливість проживати будь-хто, а з приватизацією квартир така ситуація неминуча.
Втім, чиновники стверджують: дозвіл на приватизацію не за горами. І тоді в мешканців з’явиться ще один вихід: створення у Рівненському районі ще одного селища зі власним самоврядуванням.
(Рівне – Київ – Прага)
