Сьогодні у нас в гостях Тарас Штонда, оперний співак. Пане Штонда, Ви – бас, втім у житті ви не басом говорите.
– Можу і так говорити, але все-таки розмовний голос не такий як співацький. Часом буває, що співацький голос трохи нижчий та густіший, ніж той, яким людина розмовляє в житті.
– От я нічого в цьому не петраю, відверто кажу, тому що я не є співаком. Чесно кажучи, я, напевне, пересічний українець, з тої точки зору, як відвідують нині театр, а тим більше Національну оперу.
– Зараз уже частіше почали відвідувати.
– Давайте трохи познайомимо наших слухачів із Вашою біографією.
Тарас ШтондаТарас Штонда, український оперний співак (бас), народний артист України (2008). Дитинство провів на Русанівці в Києві.
У 1993 році закінчив Київську державну консерваторію імені Чайковського.
З 1992 року – соліст Національної опери України імені Тараса Шевченка.
У 2002 році дебютував у Большому театрі (Москва, Росія).
Брав участь у записі оперних спектаклів на CD. Багато виступає в кантатно-ораторіальному й камерному репертуарі; виконує українську класичну й сучасну музику. Гастролює у Франції, Іспанії, Угорщині, Швейцарії, Голландії, Данії, Бразилії, Югославії, Італії, Польщі, Німеччині.
Лауреат міжнародних конкурсів: імені Миколи Глінки (м. Алма-Ата), Х. Гаярре (м. Памплона), Франсиско Виньяса (м. Барселона), Марії Каллас (м. Афіни), Івана Паторжинского (м. Луганськ), Івана Алчевського (м. Харків), Бюльбюля (м. Баку), Георгія Свиридова (м. Курськ).
- Було все, був молодшим, був лауреатом. Тепер, як кажуть, конкурсний вік минув, нині за контрактами працюю солістом закордоном.
– У мене аналогія виникає з певним конкурсом і участю в ньому України. Було нещодавно Євробачення-2009, Ви його дивились?
– Не скажу, щоб цьогорічний дивився. Але коли брали участь Ані Лорак, Вєрка Сердючка, Руслана, то дивився.
– Я не прошу оцінювати Вас вокальні дані Вєрки Сердючки...
– Для чого вокальні? Вона – талановита людина!
– Вона?
– Він, Андрій Данилко – талановитий, він створив цей образ, в нього геніально підвішений язик. Це справжній артист.
– Власне, лише в цьому образі він цікавий.
– Ні, я люблю його дуже в ролі даїшника.
– Ви знайомі?
– Ні, не знайомий. Я знайомий трішки з Олегом Скрипкою, з Аллою Поповою, Людою Шинкарук.
– Цьогорічний конкурс Євробачення не дивились?
– На жаль, ні.
– Там виступала така пані як Анастасія Приходько. Виступала від Росії.
– Від Росії. Ми частенько чомусь від Росії виступаємо.
– Це я у Вас хотів запитати. Скажіть, що Ви забули в тій Росії? Ви є солістом Большого театру в місті Москва. Тут у мене аналогія. Приходько виступає за Росію, потім називає врешті Росію своєю Батьківщиною, після виступу. І тепер я не знаю, як ставитись до пані Приходько, якщо для неї Росія – Батьківщина, тоді що для неї є Україна?
– Кіркоров продюсував росіян чи українців для Білорусі. По-моєму, щось таке було.
– Кіркоров продюсував Ані Лорак.
– Так, але вона за Україну виступала. Але були якісь білоруси, Колдун чи що...
– Було. Але ж Кіркоров тепер не каже, що Україна тепер – моя Батьківщина. Він як був російським болгарином, таким він і лишається. Такий собі прихований чоловік Алли Пугачової.
– У нас не так зовсім. Я вже 18-й рік працюю солістом Національної опери України. Але у 2002 році прийшов на прослуховування, заспівав за загальних умовах у Большому театрі і став його постійним запрошеним солістом. При цьому на всіх афішах пишуть «народний артист України Тарас Штонда». Звичайно, я представляю свою державу у Москві.
– Тобто у Вас нема бажання вийти і сказати «вот Россия – родина моя!»
– Ні, немає абсолютно.
– От Ви – народний артист України. Якщо раптом Медведєву блискавка в голову, і він дасть вам народного артиста Росії.
– Знаєте, народного артиста Росії чи почесного громадянина якогось міста можуть дати не тільки в Росії, можуть і в Італії дати звання. Це велика честь, це не буде торкатися ні громадянства, ні батьківщини людини. Але такого не запропонують. Большой театр вже давно має практику не запрошувати до себе на зовсім, а просто запрошувати за контрактами людей, які, як там вважають, подобаються його керівництву, які надійні, які заспівають. Їх вважають запрошеними солістами. Мені, наприклад, не пропонувати ні житла, ні звань російських. Я просто гастарбайтер там, або, як ми кажемо, гастрольбайтер.
– Грубі гроші Вам там платять.
– Чому грубі? В якому сенсі?
– Великі.
– Знаєте, трохи менші, ніж у Європі. Але в Європі я співаю не так часто. Спів у Німеччині, наприклад, чи в Данії, чи в Голландії не поставлений так на конвеєр для мене, як спів у Большому театрі Росії.
І хочу сказати, що моє оперне амплуа – це бас, яке диктується моїм голосом, який дала мені природа. А основа репертуару баса (на відміну від тенора, для якого головний репертуар – італійський) для баса, як не крути, головний репертуар – це російський. «Борис Годунов», «Іван Сусанін» – це все російські ролі, без яких оперний бас не може обійтись. Тому ролей західного репертуару, українського – менше. Я співав Тараса Бульбу у нас, якщо ще подумати, назву Богдана Хмельницького. Але мало. Основу складає російський репертуар.
А Большой театр – це Мекка російської оперної культури, тому не працювати там неможливо, там треба працювати. Не так багато басів є. З українських... Ви знаєте, наш знаменитий бас Анатолій Кочерга оминув Большой театр, він відразу потрапив із України до Відня, там влаштувався і вже живе там давно. Але в Большому театрі він також співає, але як зовсім уже зірка.
– Це явище (я вже не кажу, як мізки втікають), що українські голоси їдуть з України.
– Але ж не на зовсім.
– Розумію, але в Україну ж ніхто не їде. От ми читали афішу Національної опери.
– Як гості їдуть до нас.
– Як великі зірки у Большому театрі, ніхто до нас не приїжджає заробляти гроші. Українські голоси чомусь їдуть закордон чи на Захід, чи на Схід.
– До нас їдуть китайці вчитися, але заробляти до нас гроші – ні. Ми – країна донор. Як каже наш директор Чуприна Петро Якович, що ми театр-донор, бо ми даємо.
– Донор – це той, хто практично не отримує винагороду за свою діяльність. Донорство є як меценатство. От нате вам люди, є людина, якою можна гордитися, Тарас Штонда. Ось вам, росіяни, Тарас Штонда. Ось вам, італійці, Тарас Штонда. У нас щось не так в оперній школі? До нас ніхто не їде, і вона якась виступає у ролі донора, фактично.
– Це ж не так погано, що ми підсилюємо інші театри. Наші співаки співають, Михайло Дідик співав у Ла Скала, наша Ольга Микитенко, Володимир Гришко.
– Гришка знають, тому що він почав з’являтися у відеокліпах. Я не думаю, що інакше його десь хтось би знав. Так само як і Вас. Насправді, широке коло Вас не знає.
– Володимир Гришко та Валентина Степова – найвідоміші наші співаки. Навіть Михайла Дідика і Ольгу Микитенко не так знають. Але ми про себе з гумором кажемо. Я, наприклад, не та людина, яка ставиться до піару як до чогось основного в житті. Ми себе трохи з гумором називаємо широковідомими у вузьких колах.
Якщо оперний співак досяг популярності у музичних колах, у публіки, в меломанів, які постійно слухають музичні радіо- та телепрограми, ходять у театр, то співак досяг своєї популярності. Я не уявляю, щоб оперного співака впізнавали на вулиці як Сашка Пономарьова чи Ані Лорак. Це інше.
– Ви ж на сцену виходите зазвичай загримовані.
– Це не те. Ми співаємо на концертах, багато хто мене бачить по телебаченню. Це просто люди, які люблять музичне мистецтво, це меломани.
– Все ж таки, чому з України їдуть?
– А тому що у нас голоси є, школа співу є, а умов таких, престижності, грошей, щоб до нас їхали, нема.
– А чого?
– А тому що, наприклад, у «Шахтар» донецький поїхали футболісти бразильські, до нас вже їдуть і Бангура гвінеєць, і югослави у «Динамо Київ». Тому що вони знають, що побачать в Україні не тільки великі гроші. Гроші на футбол у нас, слава Богу, є величезні. Вони побачать справжній глядацький інтерес.
Що треба футболісту? Повні трибуни та великі гроші. Що треба співакові-іноземцю? Також великі гроші і повний театр людей. Повний театр людей їм забезпечений в Україні, а грошей таких не буде. Напевне, це попереду.
– Чому? Тому що у нас високе мистецтво не перетворили на категорію бізнесу?
– Не перетворили, мабуть.
– Це значить бракує досвідчених менеджерів?
– Ну, тільки як епізоди. От вчора співала у нас італійська співачка, звісно, не на рівні Поваротті, але це розкручена хороша співачка. Або ще була Аліберті, італійська співачка. Разів 4-5 на рік до нас приїжджають. Але щоб іноземець працював у нашому театрі... На відміну від того ж футболу, де можна контракт із клубом заключити і за нього грати, і жити там, де клуб розташований, у нас такого немає.
У нас, в принципі, у світі оперного співу, концертного академічного співу, практика така, що людина постійно в літаку, вона живе від готелю до готелю, вона співає всюди. Чим більше місць, де вона співає, тим краще. При цьому є одна її резиденція, один театр.
Є співаки, от, наприклад, Лучано Поваротті, який не мав резиденції. Він був людиною світу. Він міг приїхати до Нью-Йорка чи до Мадрида так само, як до Києва. Ну, так сталося, що в Києві він побував один раз у житті, а в Нью-Йорку сотні разів. Так уже сталося. Чому так сталося? Тому що, напевне, ми не завоювали собі таке місце, нас ще не визнали такою самою престижною музичною країною як Італія, Німеччина.
– Чи може статися так, що ніколи і не визнають?
– Тоді ми будемо співати для своїх глядачів у нашому оперному театрі, в нашій філармонії давати концерти. Наші кращі співаки, які нині їздять, так і будуть їздити у різні країни світу, будуть радувати тих глядачів.
– Та ніхто не забороняє їздити, розумієте? Тут ідеться про гордість країни, про престиж держави.
– Але ж ми всі повертаємось. От Вікторія Лук’янець, наша прекрасна співачка, приїхала нещодавно навмисне. Вона живе у Європі, спеціально приїхала для участі у проекті від архієпископа Галицького, блаженнішого патріарха Любомира «Дві руки з любов’ю». Вона повернулась у Київ поспівати, може, борщу поїсти.
– Є певні речі, які нас пов’язують назавжди з Україною, де б ми не були. Хочеться додому, як кажуть, щоб було смачно, як у мами.
– Але все ж таки у нас можна відрізнити два основні напрями. Анатолій Кочерга, Лук’янець, тенор Кузьменко Володимир – це найвідоміші прізвища називаю, це ті, хто вже живе на Заході і час від часу приїжджає до нас у Київ. А Тетяна Анісімова, Ольга Микитенко, Михайло Дідик, я – ми живемо тут, ми туди тільки їздимо. Хоча Ольга Микитенко вже живе в Німеччині останні роки.
– Не можна людей засуджувати, якщо вони переїжджають в іншу країну, але прикро все одно.
– Повірте мені, ніхто не шукає малих податків абсолютно. Не заради цього.
– Прикро, що в рідній країні не цінують подібні речі. Тобто, держава просто не цінує. Сама система державна, що склалась, не цінує. Держава – це не щось там далеко, це ми з вами.
– Зараз ви дуже праві. Я пригадую всі свої конкурси. Коли я був молодший, я їздив на конкурси. Мої колеги, та ж Оля Микитенко, Михайло Дідик, ніколи ми не відчували, що ми представляємо українську державу, ніколи в житті. Ми завжди представляли самі себе, їздили за свої гроші, іноді було якесь спонсорство, але так, щоб якийсь конкурс оперний академічної музики був представлений так, як Євробачення для музики попсової, такого ніколи не було, і напевне ніколи не буде.
– Чому не буде? Може з’явиться меценат, в якого є кошти, який зможе організувати пісенний конкурс оперних співаків в Україні, в Києві. І на нього подивиться вся Європа і скаже, от дивіться, що в Україні може трапитись. І дійсно, це було б престижно. Тільки тут треба, щоб цього хтось захотів. От ви заробляєте грубі гроші в Москві, можете організувати такий конкурс в Україні.
– Якщо навіть Володимир Гришко ще не організував, то мені...
– А ви разом скиньтеся грішми та зробіть.
– Можна, можна. Ну, поки що для молодих співаків, для зовсім молодих щось таке Володя вже організував. Я не знаю, що точно. Якусь школу створив. Це ще в початковому стані перебуває. Думаю, щось таке у нас, звичайно, буде.
Розумієте, Романе, мені 42 роки, я зараз у розквіті. Виглядаю непогано. Мені треба співати. Я навіть не йду викладати у консерваторію, хоча міг би це робити. Є багато що молоді розказати. Але я знаю, що не зможу приділяти їм достатньо уваги. Тому що не зможу пожертвувати виставами в Києві, тим більше гастрольними заради студентів.
– І грубими грішми з Москви.
– Так, але це ж гроші, які заробляються улюбленою справою. Ці гроші тим цінні, що ти в переході не стоїш із шапкою, а робиш те, що найбільше любиш робити в житті, на що ти вчився. І цим заробляти грубі гроші непогано.
– От ми з Вами під час реклами спілкувались про звання народного артиста. Моя улюблена тема, тому що я тут усіх дістаю, особливо своїх колег. Народний артист України. Як вам воно взагалі? Холодно від цього чи жарко? Приємно від цього чи неприємно? Наприклад, немає такого: народний артист Великобританії та Північної Ірландії Елтон Джон.
– Так, ні Маккартні, ні Елтон Джон, нема в їхніх країнах таких звань. Я ставлюсь до наших звань (мого і моїх колег) досить спокійно. Я вважаю, в жодному разі добиватись це звання, вигризати його, в кабінетах пороги оббивати – це нижче нашої гідності. Можу сказати чесно, що ні заслуженого артиста, ні народного я ніколи не оббивав.
– От ви з Данилком обоє народні артисти.
– Так. Данилко – народний артист абсолютно справжній. Що б він не робив, а народний артист – це той, хто одразу збере одною афішею. Як колись Висоцький.
– Дає народного артиста Президент, так? Хтось звернув увагу, чи він от прийшов в оперу, подивився, а потім взяв і дав народного артиста, так?
– У нас так ніколи не буває. Увагу звертає на артиста не Глава держави, а люди, близькі до вершин політикуму. Це можуть бути люди із Секретаріату Президента, це можуть бути з Міністерства культури чи подає сам театр. Але ніколи не буває так, щоб високий державний чиновник почув співака і каже Президентові, що от давай йому дамо звання.
Цей високий чиновник, умовно кажучи, обдзвонить спочатку знайомих співака, може подзвонити міністру культури, як ви думаєте, чи можна такому співакові звання дати?
– Це ж дуже суб’єктивно. Якщо цей чиновник не буде обдзвонювати, або навіть якби раптом Президент вирішував одноосібно, кому давати, а кому не давати звання, це також дуже суб’єктивно.
– Так, тому Президент сам має багато справ, він просто підписує те, що йому принесе більш відповідальна за це людина.
– Звання для Вас – це що? Медалька?
– Скажу так – не оббивав пороги. Але до такого рівня свідомості, що його відкинути, це просто буде дурість. Не дійшов я, щоб його від себе так відкинути, сказати, що не треба мені, люди добрі, звання, я й так заспіваю. Що буде у цьому випадку? Ну, я відмовлюсь, мої колеги ж не відмовляться. Просто буде Петренко, Сидоренко, Іванов, Петров – народні артисти, а Тарас Штонда – без звання.
– Можна усім дати.
– От всім я скажу, що от мені давали, а я не взяв. Хто повірить?
– Я повірю, чому?
– Ну, Роман повірить. А ти будеш білою вороною.
– А Вам хочеться бути як усі?
– У нас всі знають, що на Заході звань немає. І всі знають, що звання саме по собі мало що варте. Є у нас народні артисти, вони можуть бути ветеранами – звання лишилось, а співати вже не можуть. Є, навпаки, люди, які отримали це звання зарано, не маючи ні рівня майстерності, ні рівня популярності. Але якщо звання вже є, то воно як перша візитна картка, як одяг, за яким зустрічають. А потім уже людина оцінює співака.
– У нас за президентства Ющенка відбулась серйозна девальвація усіх цих регалій, тому що він видав усіх цих нагород і звань втричі більше, ніж зробив його попередник за два терміни.
– Що ж робити? Хіба винні ті артисти, які працюють над собою?
– Я не кажу, що винні. Є поняття вартості. От золоту медаль давали раз на 5 років можливо, хто заслужив. А коли ці медалі штампують, перепрошую, з бляшанок і всім роздають, то немає сенсу.
– Я думаю, так і треба. Через те ми вже без тої гордості ставимося до цих звань, як це робили наші колеги артисти 20-30 років тому. Ти вже можеш тихенько собі пишатись, що все ж таки я заслужив. Кожен про себе думає, що він якийсь особливий, що він заслужив це звання. Що комусь просто дали, а я заслужив.
– Це Ви про себе, що я особливий?
– Якщо артист про себе так не думає, повірте, професія артиста, зокрема оперного артиста, якщо він не подобається собі, якщо він не кайфує від свого співу, як він буде надіятись на те, що буде подобатись публіці?
– Потрібна доля нарцисизму?
– Абсолютно. Має бути трохи закоханість у себе, без того не може бути.
– Ай-ай-ай, чуєте, слухачі радіо? Треба любити себе, і тоді досягнеш успіху.
– Хочеться перефразувати прислів’я: не любіть себе у мистецтві...
– ... а мистецтво у собі?
– Не любіть себе у мистецтві, а любіть мене. Це я наслухався у Большому театрі. І багато інших. Ну, це все жарти. Насправді, артист, який себе не любить, він тоді може вийти у пом’ятому смокінгу, він не підготував свій голос до співу, дозволяє собі нережимити перед співом, похрипить трохи, трохи півня. Як же він потім сподівається, що його полюбить публіка? Думаю, потрібно навпаки викохувати в собі те, що тобі дав Бог і попутно любити це.
– А Путін ходив на ваші концерти? Чи Медведєв?
– Путін був один раз. І взагалі не так часто, як наше керівництво держави. Все-таки Віктор Андрійович і Катерина Михайлівна ходять, і Міністерство культури, і Секретаріат Президента, багато хто любить музику по-справжньому. У Росії я пам’ятаю Путіна на оперній виставі Большого театру один раз у житті, але я ж там не співаю так часто.
Можу сказати, що за 7 років у вересні я буду співати свою 70-ту виставу, тобто це не так уже й часто. У середньому виходить по 10 вистав за рік я співаю.
У мене немає прагнення, щоб мене побачило вище начальство. Був Путін, була охорона. Медведєва не пам’ятаю на виставах, не було ще. А от колись Швидкой – екс-міністр культури. Це все, що пам’ятаю. Лужкова ніколи не бачив.
– Хто ж у кашкеті в оперу піде?
– Справді.
– Я до чого веду. От Ви кажете, що Президент Ющенко у вас був. А Янукович?
– Ми, артисти, не так часто бачимо перших осіб держави в театрі, де вони є.
– Пане Штонда, я більше ніж переконаний, якщо до Вас приходить якась висока посадова особа, Ви про це обов’язково будете знати, що вона є в залі.
– Не до мене особисто, на оперну виставу... Був Литвин, була Юля. Пробачте, Юлія Володимирівна Тимошенко.
– Розумієте, мені цікаво, хто з наших політиків ходить на вистави. Тому що це є певним показником певного рівня розвитку людини. Тобто Ющенко був, Юлія Тимошенко була, Литвин був, а Янукович?
– Не був, але я співав у його резиденції колись.
– Ой-ой-ой. А Чому?
– Співав, тому що Віктор Федорович був тоді прем’єром, а на Шовковичній - зал прийомів Кабміну. Тоді було відряджено туди кілька співаків.
– Я думав, він особисто до себе додому попросив на ювілей.
– Ніколи ні дачі, ні дому. Це президентам співав я у Маріїнському палаці, у Кабміні співав кілька разів для прем’єрів. От Єханурову та Марчукові не співав. Але я не фіксую у своїй пам’яті, хто коли був.
– Люди самі мають захотіти прийти на виставу. Я запитую, тому що для нас це певний показник. От пішов на футбол Янукович – всі знають. А в оперний театр нам також цікаво.
– В оперний театр я справді пригадую, як Катерина Михайлівна була кілька разів, навіть без Віктора Андрійовича бувала.
– Наступного року у нас очевидно будуть президентські вибори. Дозвольте, я попрошу порушити вашу таємницю волевиявлення, ви можете не відповідати. За кого б ви хотіли проголосувати?
– Ніколи не думав, що таке питання мені поставлять от так прямо. Романе, справді порушуєте, є трохи.
– Чому?
– Все-таки це таємниця.
– Тобто Ви не хочете говорити, за кого проголосуєте 17 січня на президентських виборах 2010 року, якщо такі відбудуться.
– Я хотів би сказати, як би нашим слухачам не кортіло почути, говорити прямо про це мені б не хотілося. Це ж не даремно існують бюлетені.
– Дехто не приховує, кого підтримує. Інакше не було б виборчих перегонів, підтримки певними особами певних кандидатів.
– Але більшість все ж таки приховує, заходить у ту будочку, кидає бюлетень.
– Може ви боїтеся посваритись із політиками? А хтозна, хто буде завтра президентом?
– Тоді скажу, що моя особиста прихильність до Юлі, до Юлії Володимирівни Тимошенко.
– От бачите, ми беремо і витягаємо інформацію з Тараса Штонди, от так запросто. Я жартую. Але ж дивіться, у нас Арсеній Яценюк, який має 35 років, сказав, що йде перемагати.
– Він мені дуже симпатичний. Дуже. Але ми з вами маємо вибирати тільки одного. Я й Віктора Андрійовича люблю. Мені симпатичні кілька депутатів навіть з Партії регіонів, хоча все-таки я завжди був прихильником людей майдану.
– А чому?
– Тому що я українець.
– Але ж Майдан кинули. Фактично, кинули тих, хто вийшов на майдан. Причому це зробили ті, хто очолив процес.
– Ну то й що. Не можна, мені здається, так спрощувати. Просто так сталося, що роз’єднались, не є тепер єдина команда, а є опоненти. Все-таки я не можу вибирати тільки розумом, вибираю трохи серцем.
А щодо співу, то я не можу собі уявити... Розумієте, серед нас нема Сталіна, якогось тирана, подонка, Гітлера немає. Нема такої люди, про яку я скажу, що ні, ні за які гроші для нього співати я не буду, такої людини нема.
– У вас знайомих політиків на відстані простягнутої руки немає, так?
– Жодного. Ну з ким я можу сказати, що я добре знайомий, це з Михайлом Волинцем. Це дуже симпатична людина.
– Так, депутат від БЮТ.
– Так, ми знайомі і з ним, і з його дружиною. Є осередок БЮТ у Донецьку, з ним я знайомий добре. Але й то не так уже тепло, він приходить на концерти. Напевне, щоб назвати відносини настільки дружніми – Микола Жулинський. Це не депутат, це великий прихильник музики, найкращі слова, які я можу сказати.
– У нас є слухач.
Слухач: Це Віктор з Харкова. Я радий, Тарасе, що Ви виступаєте і в Росії, і закордоном, ви представляєте нашу країну. Щоб побільше таких людей було. Хоча в нас є і спортсмени, і все-все, але чомусь наша країна не дістає. От ви за політику заговорили. Як ви відноситесь, що зараз проведеться швидкоплинна правова операція, що втратить владу і Юля, і Янукович, і багато політиків.
– Що Ви маєте на увазі?
Слухач: От збираються вибрати Президента, так? Що він може пообіцяти? Він не може обіцяти 5 мільйонів робочих місць чи щось інше, бо зараз вже зовсім інше. Для чого його вибирати, якщо в нас парламент свого часу не провів нормальну політреформу? І вже не встигне.
– Тобто Ви маєте на увазі, що зараз не потрібно взагалі виборів Президента?
Слухач: Потрібен правовий переворот, за яким буде нормальна люстрація.
– Я вас підтримую.
Слухач: І прийдуть до влади люди, які може не професіонали, не вміють професійно красти.
– А звідки ж вони візьмуться, такі люди?
Слухач: Таких людей багато. От перед вами Роман сидить.
– Ні, я журналіст. Давайте я буду працювати журналістом, мені це дуже подобається так само, як Штонді співати.
– Так, я знаю Євгена Онищука, який відмовився від депутатства сам. Знаєте, це утопія, мені здається. Не візьметься новий політикум з нікуди, тому що це величезні гроші. Як же можна, щоб нові люди народились? От Ви телефонуєте, а як же інші мільйони виборців відразу повірять новим? Вони краще будуть знову зі старих вибирати.
– Ви так думаєте? Це нагадує анекдот. Вилазять два хробаки. Один старший, а другий менший. Менший каже: «Тату, так ми ж вилізли з лайна». А тато відповідає: «То це ж твоя батьківщина, синку». Десь воно так виглядає. Має щось мінятись, бо не хочеться жити так, як ці два хробачки насправді. Мені особисто.
Я хотів би більшої культури. От скажіть, чому так? Йдеш у театр закордоном – це шоу, все шикарно, висока якість. Приходжу в нашу Національну оперу, дивлюсь «Мадам Батерфляй», ці декорації смішні, які ледь не падають, ці костюми смішні, таке враження, що їх вчора пошили на уроках праці.
– Ви ще не найсмішніше назвали.
– І цей портретик. Вона співає, і я розумію, як їй незручно, бо цей портретик падає, бо воно все хитке. Вона його так поставить, воно знову впало, вона його по іншому – воно знову впало. Я дивлюсь на це, тут не те, щоб по-хуторянськи, це надзвичайно малобюджетне.
– Так, постановку в нашому оперному театрі настільки не можна порівняти з тим, які гроші на це витрачаються. Я знаю, що постановка «Війни і миру» Єгора Кончаловського в Маріїнському театрі коштувала 8 мільйонів доларів.
– ОГО! Це бюджетне кіно якесь.
– А у нас наші постановки, навіть найбагатші, обходяться у тисяч 100 гривень.
– Скільки?
– Можливо вкладуться у 100 тисяч гривень.
– Який сором. Якщо нас зараз слухають великі шанувальники оперного мистецтва, які мають стосунок до влади, я зараз виступлю на стороні оперних співаків і взагалі мистецтва, подумайте, як зробити так, щоб у нас все було гідно і красиво. Що Ви також отримували задоволення, відвідуючи Національну оперу, щоб це не було смішно.
– Може, я когось образив цією цифрою, може до півмільйона гривень десь дійде. Все одно це мало.
– У нас знову є слухач.
Слухачка: Місто-герой Одеса вас турбує.
– Нещодавно був у вас, співав.
Слухачка: Дуже приємно. Дякую, що не гидуєте Росією, їздите туди виступати.
– Як це можна гидувати?
Слухачка: Як я бачу, Роман Скрипін, як я зрозуміла, вважає, що в Італії добре, в Німеччині добре, а для чого Ви до Росії їдете?
– Ні-ні-ні... Це Ваше світосприйняття.
Слухачка: Романе, це Ваша русофобія. Я слухаю постійно ваші програми. Рада, що знайшла цю хвилю.
– Я радий, що Ви слухаєте мою «русофобію». Що можу сказати у відповідь?
Слухачка: Колись у Большой театр було за щастя потрапити. Я за своє життя так і не потрапила, на жаль, жодного разу. Як зараз у театрі? Також користується попитом? Також повні зали? Чи відчуваєте Ви конкуренцію серед інших акторів театру?
От Ви казали про народного артиста. Так Елтону Джону та Полу Маккартні дають звання «сер», і це також за заслуги у мистецтві. Звісно, не так часто там дають, як у нас.
– Так, справді.
– Дякую. Бажаю Вам потрапити все ж таки у Большой театр, хоч перший раз у житі.
– Большой театр зараз добре відвідується. Перед балетами біля кас просто давка. Особливо, якщо прем’єри. Зал там менший, ніж у нас, тому що велика сцена нині зачинена. Менша сцена чекає відкриття історичної великої. Зал менший за розмірами, він наповнений постійно. Хоча я це бачу під кутом запрошеного артиста, приїхав і заспівав. Звичайно, там приємно співати. Але хто сказав, що у нас подобається мені менше?
– Скажіть, Ви б не хотіли повторити долю Баскова? Який знімається у кліпах, відома людина, багато співає. Нібито оперний співак.
– Неможливо повторити. Це шоумен в мистецтві, це також велика праця. Тому що у Баскова Колі найкращий голос серед усіх естрадних артистів і найкращий фейс серед оперних.
– Ви б не хотіли бути настільки популярним?
– Я не зміг би. Я ж не тенор, я – бас.
– Ви ж співаєте народні пісні. Можна було б зробити народні. Я не бачу суперечності. Якщо вже фальцетом співають і це знімають у кліпах. Є там Вітас, Алекс Луна, це високі ноти. А народну пісню якби хтось взявся, думаю, можна було б зробити цікавий кліп.
– Я постійно співаю народні пісні Але Басков став Басковим не тільки тому, що за нього хтось взявся, взятися могли б за багато кого. Але він взяв справді народним улюбленцем Росії, тому що він виправдав величезні гроші, які в нього вклались.
– Ви не можете?
– Можливо, що ні.
– Самокритично.
– Басков поєднує в собі дуже красиву телекартинку. Він молодий хлопець, і він далеко не Лемешев за голосом.
– Давайте про Вас, Ви ж у нас – дійова особа. От Ви в кліпі з народною піснею, яка могла б поширитись серед людей.
– Можливо абсолютно. Я гастролюю з виставами, концертами. А от кліп зі мною, який би був продуктом на телебаченні – ні. Тільки один Володимир Гришко це зробив. Колись Михайло Дідик зробив також один кліп, і це все, що я можу пригадати. На весь наш оперний світ Києва та України, а це сотня елітних співаків, кліп мають тільки двоє.
– Вам не здається, що Ваша професія неприкладна? Тобто це не шити взуття, не класти цеглу, співають та й співають.
– Шоу завжди потрібне було людям. Як же тоді весь спорт? Для чого бігають «22 бугая»? Тому що це мистецтво, видовище з величезної букви. Якби це раптом стало непотрібне людям, якби ми перенеслись на років тисячу тому, коли театру взагалі не було. Люди співали, коли вип’ють, співали просто так. Але ніхто не міг уявити собі спів як професію. Тоді ми стали б непридатні для життя. Але ми живемо в нашому світі, і вже склалось, що людям видовище необхідне.
Що я хотів зауважити щодо політики. Ми дуже часто чуємо на «Свободі слова», на всіх політичних шоу, коли вкінці виступає народ і каже, що от менше слова говоріть, а більше для народу робіть, політики. А я скажу, що навпаки. Ні, ніколи ми не зможемо визначити, скільки політик робить для народу. Чи то його команда робить, чи то його попередники зробили, а він пожинає плоди. Політик – це той, хто вміє говорити. Якщо політик вміє говорити, це дуже приваблює до нього людей. Не всі це вміють. Це великий талант людини. Я поважаю тих, хто вміє говорити без шпаргалок. Коли запитуєш, а він каже. Йому аргумент, а він – контраргумент.
– А що Ви скажете про те, що українці – нація лінива. Тобто, працювати мало хто хоче, а насправді всю провину покладають на політиків. «От ми вас обрали, а ви тепер працюйте».
– Є таке, справді. Я не маю права говорити, тому що - ну що я роблю?
– Ви співаєте. Ви представляєте Україну в Італії, в інших країнах.
– Але я не роблю нічого руками, не створюю продукт. Говорити, що хлібороб лінивий чи шахтар, я не маю морального права. Ми осторонь від основного суспільства.
– Я не кажу, що всі хлібороби ліниві. У нас переважна частина сидять в очікуванні дива. От обрали, а далі все за них має хтось зробити.
– Або от я їду в тягнучці вдень, це не година пік. Я бачу місто, забите автівками. Хто в цих машинах? Чому не в цехах заводів ці люди? Ну один артист, ну другий – футболіст, ну художник ще їде в тому мерседесі, можливо. А решта хто? Я не думаю, що наші люди ліниві, просто вони свої здібності не на ту ниву використовують. Для чого їм іти на заводи?
– Хочу, щоб Ваша діяльність приносила користь слухачам, пересічним українцям, державі.
– Колись знаменитий російський композитор Глазунов сказав на питання: для чого потрібне мистецтво? «Чтобы люди не опсовели», щоб вони тваринами не стали.
– Можу і так говорити, але все-таки розмовний голос не такий як співацький. Часом буває, що співацький голос трохи нижчий та густіший, ніж той, яким людина розмовляє в житті.
– От я нічого в цьому не петраю, відверто кажу, тому що я не є співаком. Чесно кажучи, я, напевне, пересічний українець, з тої точки зору, як відвідують нині театр, а тим більше Національну оперу.
– Зараз уже частіше почали відвідувати.
– Давайте трохи познайомимо наших слухачів із Вашою біографією.
У 1993 році закінчив Київську державну консерваторію імені Чайковського.
З 1992 року – соліст Національної опери України імені Тараса Шевченка.
У 2002 році дебютував у Большому театрі (Москва, Росія).
Брав участь у записі оперних спектаклів на CD. Багато виступає в кантатно-ораторіальному й камерному репертуарі; виконує українську класичну й сучасну музику. Гастролює у Франції, Іспанії, Угорщині, Швейцарії, Голландії, Данії, Бразилії, Югославії, Італії, Польщі, Німеччині.
Лауреат міжнародних конкурсів: імені Миколи Глінки (м. Алма-Ата), Х. Гаярре (м. Памплона), Франсиско Виньяса (м. Барселона), Марії Каллас (м. Афіни), Івана Паторжинского (м. Луганськ), Івана Алчевського (м. Харків), Бюльбюля (м. Баку), Георгія Свиридова (м. Курськ).
- Було все, був молодшим, був лауреатом. Тепер, як кажуть, конкурсний вік минув, нині за контрактами працюю солістом закордоном.
– У мене аналогія виникає з певним конкурсом і участю в ньому України. Було нещодавно Євробачення-2009, Ви його дивились?
– Не скажу, щоб цьогорічний дивився. Але коли брали участь Ані Лорак, Вєрка Сердючка, Руслана, то дивився.
– Я не прошу оцінювати Вас вокальні дані Вєрки Сердючки...
– Для чого вокальні? Вона – талановита людина!
– Вона?
– Він, Андрій Данилко – талановитий, він створив цей образ, в нього геніально підвішений язик. Це справжній артист.
– Власне, лише в цьому образі він цікавий.
– Ні, я люблю його дуже в ролі даїшника.
– Ви знайомі?
– Ні, не знайомий. Я знайомий трішки з Олегом Скрипкою, з Аллою Поповою, Людою Шинкарук.
– Цьогорічний конкурс Євробачення не дивились?
– На жаль, ні.
– Там виступала така пані як Анастасія Приходько. Виступала від Росії.
– Від Росії. Ми частенько чомусь від Росії виступаємо.
– Це я у Вас хотів запитати. Скажіть, що Ви забули в тій Росії? Ви є солістом Большого театру в місті Москва. Тут у мене аналогія. Приходько виступає за Росію, потім називає врешті Росію своєю Батьківщиною, після виступу. І тепер я не знаю, як ставитись до пані Приходько, якщо для неї Росія – Батьківщина, тоді що для неї є Україна?
– Кіркоров продюсував росіян чи українців для Білорусі. По-моєму, щось таке було.
– Кіркоров продюсував Ані Лорак.
– Так, але вона за Україну виступала. Але були якісь білоруси, Колдун чи що...
– Було. Але ж Кіркоров тепер не каже, що Україна тепер – моя Батьківщина. Він як був російським болгарином, таким він і лишається. Такий собі прихований чоловік Алли Пугачової.
– У нас не так зовсім. Я вже 18-й рік працюю солістом Національної опери України. Але у 2002 році прийшов на прослуховування, заспівав за загальних умовах у Большому театрі і став його постійним запрошеним солістом. При цьому на всіх афішах пишуть «народний артист України Тарас Штонда». Звичайно, я представляю свою державу у Москві.
– Тобто у Вас нема бажання вийти і сказати «вот Россия – родина моя!»
– Ні, немає абсолютно.
– От Ви – народний артист України. Якщо раптом Медведєву блискавка в голову, і він дасть вам народного артиста Росії.
– Знаєте, народного артиста Росії чи почесного громадянина якогось міста можуть дати не тільки в Росії, можуть і в Італії дати звання. Це велика честь, це не буде торкатися ні громадянства, ні батьківщини людини. Але такого не запропонують. Большой театр вже давно має практику не запрошувати до себе на зовсім, а просто запрошувати за контрактами людей, які, як там вважають, подобаються його керівництву, які надійні, які заспівають. Їх вважають запрошеними солістами. Мені, наприклад, не пропонувати ні житла, ні звань російських. Я просто гастарбайтер там, або, як ми кажемо, гастрольбайтер.
– Грубі гроші Вам там платять.
– Чому грубі? В якому сенсі?
– Великі.
– Знаєте, трохи менші, ніж у Європі. Але в Європі я співаю не так часто. Спів у Німеччині, наприклад, чи в Данії, чи в Голландії не поставлений так на конвеєр для мене, як спів у Большому театрі Росії.
І хочу сказати, що моє оперне амплуа – це бас, яке диктується моїм голосом, який дала мені природа. А основа репертуару баса (на відміну від тенора, для якого головний репертуар – італійський) для баса, як не крути, головний репертуар – це російський. «Борис Годунов», «Іван Сусанін» – це все російські ролі, без яких оперний бас не може обійтись. Тому ролей західного репертуару, українського – менше. Я співав Тараса Бульбу у нас, якщо ще подумати, назву Богдана Хмельницького. Але мало. Основу складає російський репертуар.
А Большой театр – це Мекка російської оперної культури, тому не працювати там неможливо, там треба працювати. Не так багато басів є. З українських... Ви знаєте, наш знаменитий бас Анатолій Кочерга оминув Большой театр, він відразу потрапив із України до Відня, там влаштувався і вже живе там давно. Але в Большому театрі він також співає, але як зовсім уже зірка.
– Це явище (я вже не кажу, як мізки втікають), що українські голоси їдуть з України.
– Але ж не на зовсім.
– Розумію, але в Україну ж ніхто не їде. От ми читали афішу Національної опери.
– Як гості їдуть до нас.
– Як великі зірки у Большому театрі, ніхто до нас не приїжджає заробляти гроші. Українські голоси чомусь їдуть закордон чи на Захід, чи на Схід.
– До нас їдуть китайці вчитися, але заробляти до нас гроші – ні. Ми – країна донор. Як каже наш директор Чуприна Петро Якович, що ми театр-донор, бо ми даємо.
– Донор – це той, хто практично не отримує винагороду за свою діяльність. Донорство є як меценатство. От нате вам люди, є людина, якою можна гордитися, Тарас Штонда. Ось вам, росіяни, Тарас Штонда. Ось вам, італійці, Тарас Штонда. У нас щось не так в оперній школі? До нас ніхто не їде, і вона якась виступає у ролі донора, фактично.
– Це ж не так погано, що ми підсилюємо інші театри. Наші співаки співають, Михайло Дідик співав у Ла Скала, наша Ольга Микитенко, Володимир Гришко.
– Гришка знають, тому що він почав з’являтися у відеокліпах. Я не думаю, що інакше його десь хтось би знав. Так само як і Вас. Насправді, широке коло Вас не знає.
– Володимир Гришко та Валентина Степова – найвідоміші наші співаки. Навіть Михайла Дідика і Ольгу Микитенко не так знають. Але ми про себе з гумором кажемо. Я, наприклад, не та людина, яка ставиться до піару як до чогось основного в житті. Ми себе трохи з гумором називаємо широковідомими у вузьких колах.
Якщо оперний співак досяг популярності у музичних колах, у публіки, в меломанів, які постійно слухають музичні радіо- та телепрограми, ходять у театр, то співак досяг своєї популярності. Я не уявляю, щоб оперного співака впізнавали на вулиці як Сашка Пономарьова чи Ані Лорак. Це інше.
– Ви ж на сцену виходите зазвичай загримовані.
– Це не те. Ми співаємо на концертах, багато хто мене бачить по телебаченню. Це просто люди, які люблять музичне мистецтво, це меломани.
– Все ж таки, чому з України їдуть?
У нас голоси є, школа співу є, а умов таких, престижності, грошей, щоб до нас їхали, нема.
– А чого?
– А тому що, наприклад, у «Шахтар» донецький поїхали футболісти бразильські, до нас вже їдуть і Бангура гвінеєць, і югослави у «Динамо Київ». Тому що вони знають, що побачать в Україні не тільки великі гроші. Гроші на футбол у нас, слава Богу, є величезні. Вони побачать справжній глядацький інтерес.
Що треба футболісту? Повні трибуни та великі гроші. Що треба співакові-іноземцю? Також великі гроші і повний театр людей. Повний театр людей їм забезпечений в Україні, а грошей таких не буде. Напевне, це попереду.
– Чому? Тому що у нас високе мистецтво не перетворили на категорію бізнесу?
– Не перетворили, мабуть.
– Це значить бракує досвідчених менеджерів?
– Ну, тільки як епізоди. От вчора співала у нас італійська співачка, звісно, не на рівні Поваротті, але це розкручена хороша співачка. Або ще була Аліберті, італійська співачка. Разів 4-5 на рік до нас приїжджають. Але щоб іноземець працював у нашому театрі... На відміну від того ж футболу, де можна контракт із клубом заключити і за нього грати, і жити там, де клуб розташований, у нас такого немає.
У нас, в принципі, у світі оперного співу, концертного академічного співу, практика така, що людина постійно в літаку, вона живе від готелю до готелю, вона співає всюди. Чим більше місць, де вона співає, тим краще. При цьому є одна її резиденція, один театр.
Є співаки, от, наприклад, Лучано Поваротті, який не мав резиденції. Він був людиною світу. Він міг приїхати до Нью-Йорка чи до Мадрида так само, як до Києва. Ну, так сталося, що в Києві він побував один раз у житті, а в Нью-Йорку сотні разів. Так уже сталося. Чому так сталося? Тому що, напевне, ми не завоювали собі таке місце, нас ще не визнали такою самою престижною музичною країною як Італія, Німеччина.
– Чи може статися так, що ніколи і не визнають?
– Тоді ми будемо співати для своїх глядачів у нашому оперному театрі, в нашій філармонії давати концерти. Наші кращі співаки, які нині їздять, так і будуть їздити у різні країни світу, будуть радувати тих глядачів.
– Та ніхто не забороняє їздити, розумієте? Тут ідеться про гордість країни, про престиж держави.
– Але ж ми всі повертаємось. От Вікторія Лук’янець, наша прекрасна співачка, приїхала нещодавно навмисне. Вона живе у Європі, спеціально приїхала для участі у проекті від архієпископа Галицького, блаженнішого патріарха Любомира «Дві руки з любов’ю». Вона повернулась у Київ поспівати, може, борщу поїсти.
– Є певні речі, які нас пов’язують назавжди з Україною, де б ми не були. Хочеться додому, як кажуть, щоб було смачно, як у мами.
– Але все ж таки у нас можна відрізнити два основні напрями. Анатолій Кочерга, Лук’янець, тенор Кузьменко Володимир – це найвідоміші прізвища називаю, це ті, хто вже живе на Заході і час від часу приїжджає до нас у Київ. А Тетяна Анісімова, Ольга Микитенко, Михайло Дідик, я – ми живемо тут, ми туди тільки їздимо. Хоча Ольга Микитенко вже живе в Німеччині останні роки.
– Не можна людей засуджувати, якщо вони переїжджають в іншу країну, але прикро все одно.
– Повірте мені, ніхто не шукає малих податків абсолютно. Не заради цього.
– Прикро, що в рідній країні не цінують подібні речі. Тобто, держава просто не цінує. Сама система державна, що склалась, не цінує. Держава – це не щось там далеко, це ми з вами.
– Зараз ви дуже праві. Я пригадую всі свої конкурси. Коли я був молодший, я їздив на конкурси. Мої колеги, та ж Оля Микитенко, Михайло Дідик, ніколи ми не відчували, що ми представляємо українську державу, ніколи в житті. Ми завжди представляли самі себе, їздили за свої гроші, іноді було якесь спонсорство, але так, щоб якийсь конкурс оперний академічної музики був представлений так, як Євробачення для музики попсової, такого ніколи не було, і напевне ніколи не буде.
– Чому не буде? Може з’явиться меценат, в якого є кошти, який зможе організувати пісенний конкурс оперних співаків в Україні, в Києві. І на нього подивиться вся Європа і скаже, от дивіться, що в Україні може трапитись. І дійсно, це було б престижно. Тільки тут треба, щоб цього хтось захотів. От ви заробляєте грубі гроші в Москві, можете організувати такий конкурс в Україні.
– Якщо навіть Володимир Гришко ще не організував, то мені...
– А ви разом скиньтеся грішми та зробіть.
– Можна, можна. Ну, поки що для молодих співаків, для зовсім молодих щось таке Володя вже організував. Я не знаю, що точно. Якусь школу створив. Це ще в початковому стані перебуває. Думаю, щось таке у нас, звичайно, буде.
Розумієте, Романе, мені 42 роки, я зараз у розквіті. Виглядаю непогано. Мені треба співати. Я навіть не йду викладати у консерваторію, хоча міг би це робити. Є багато що молоді розказати. Але я знаю, що не зможу приділяти їм достатньо уваги. Тому що не зможу пожертвувати виставами в Києві, тим більше гастрольними заради студентів.
– І грубими грішми з Москви.
– Так, але це ж гроші, які заробляються улюбленою справою. Ці гроші тим цінні, що ти в переході не стоїш із шапкою, а робиш те, що найбільше любиш робити в житті, на що ти вчився. І цим заробляти грубі гроші непогано.
– От ми з Вами під час реклами спілкувались про звання народного артиста. Моя улюблена тема, тому що я тут усіх дістаю, особливо своїх колег. Народний артист України. Як вам воно взагалі? Холодно від цього чи жарко? Приємно від цього чи неприємно? Наприклад, немає такого: народний артист Великобританії та Північної Ірландії Елтон Джон.
– Так, ні Маккартні, ні Елтон Джон, нема в їхніх країнах таких звань. Я ставлюсь до наших звань (мого і моїх колег) досить спокійно. Я вважаю, в жодному разі добиватись це звання, вигризати його, в кабінетах пороги оббивати – це нижче нашої гідності. Можу сказати чесно, що ні заслуженого артиста, ні народного я ніколи не оббивав.
– От ви з Данилком обоє народні артисти.
– Так. Данилко – народний артист абсолютно справжній. Що б він не робив, а народний артист – це той, хто одразу збере одною афішею. Як колись Висоцький.
– Дає народного артиста Президент, так? Хтось звернув увагу, чи він от прийшов в оперу, подивився, а потім взяв і дав народного артиста, так?
Увагу звертає на артиста не Глава держави, а люди, близькі до вершин політикуму.
Цей високий чиновник, умовно кажучи, обдзвонить спочатку знайомих співака, може подзвонити міністру культури, як ви думаєте, чи можна такому співакові звання дати?
– Це ж дуже суб’єктивно. Якщо цей чиновник не буде обдзвонювати, або навіть якби раптом Президент вирішував одноосібно, кому давати, а кому не давати звання, це також дуже суб’єктивно.
– Так, тому Президент сам має багато справ, він просто підписує те, що йому принесе більш відповідальна за це людина.
– Звання для Вас – це що? Медалька?
– Скажу так – не оббивав пороги. Але до такого рівня свідомості, що його відкинути, це просто буде дурість. Не дійшов я, щоб його від себе так відкинути, сказати, що не треба мені, люди добрі, звання, я й так заспіваю. Що буде у цьому випадку? Ну, я відмовлюсь, мої колеги ж не відмовляться. Просто буде Петренко, Сидоренко, Іванов, Петров – народні артисти, а Тарас Штонда – без звання.
– Можна усім дати.
– От всім я скажу, що от мені давали, а я не взяв. Хто повірить?
– Я повірю, чому?
– Ну, Роман повірить. А ти будеш білою вороною.
– А Вам хочеться бути як усі?
– У нас всі знають, що на Заході звань немає. І всі знають, що звання саме по собі мало що варте. Є у нас народні артисти, вони можуть бути ветеранами – звання лишилось, а співати вже не можуть. Є, навпаки, люди, які отримали це звання зарано, не маючи ні рівня майстерності, ні рівня популярності. Але якщо звання вже є, то воно як перша візитна картка, як одяг, за яким зустрічають. А потім уже людина оцінює співака.
– У нас за президентства Ющенка відбулась серйозна девальвація усіх цих регалій, тому що він видав усіх цих нагород і звань втричі більше, ніж зробив його попередник за два терміни.
– Що ж робити? Хіба винні ті артисти, які працюють над собою?
– Я не кажу, що винні. Є поняття вартості. От золоту медаль давали раз на 5 років можливо, хто заслужив. А коли ці медалі штампують, перепрошую, з бляшанок і всім роздають, то немає сенсу.
– Я думаю, так і треба. Через те ми вже без тої гордості ставимося до цих звань, як це робили наші колеги артисти 20-30 років тому. Ти вже можеш тихенько собі пишатись, що все ж таки я заслужив. Кожен про себе думає, що він якийсь особливий, що він заслужив це звання. Що комусь просто дали, а я заслужив.
– Це Ви про себе, що я особливий?
– Якщо артист про себе так не думає, повірте, професія артиста, зокрема оперного артиста, якщо він не подобається собі, якщо він не кайфує від свого співу, як він буде надіятись на те, що буде подобатись публіці?
– Потрібна доля нарцисизму?
– Абсолютно. Має бути трохи закоханість у себе, без того не може бути.
– Ай-ай-ай, чуєте, слухачі радіо? Треба любити себе, і тоді досягнеш успіху.
– Хочеться перефразувати прислів’я: не любіть себе у мистецтві...
– ... а мистецтво у собі?
– Не любіть себе у мистецтві, а любіть мене. Це я наслухався у Большому театрі. І багато інших. Ну, це все жарти. Насправді, артист, який себе не любить, він тоді може вийти у пом’ятому смокінгу, він не підготував свій голос до співу, дозволяє собі нережимити перед співом, похрипить трохи, трохи півня. Як же він потім сподівається, що його полюбить публіка? Думаю, потрібно навпаки викохувати в собі те, що тобі дав Бог і попутно любити це.
– А Путін ходив на ваші концерти? Чи Медведєв?
– Путін був один раз. І взагалі не так часто, як наше керівництво держави. Все-таки Віктор Андрійович і Катерина Михайлівна ходять, і Міністерство культури, і Секретаріат Президента, багато хто любить музику по-справжньому. У Росії я пам’ятаю Путіна на оперній виставі Большого театру один раз у житті, але я ж там не співаю так часто.
Можу сказати, що за 7 років у вересні я буду співати свою 70-ту виставу, тобто це не так уже й часто. У середньому виходить по 10 вистав за рік я співаю.
У мене немає прагнення, щоб мене побачило вище начальство. Був Путін, була охорона. Медведєва не пам’ятаю на виставах, не було ще. А от колись Швидкой – екс-міністр культури. Це все, що пам’ятаю. Лужкова ніколи не бачив.
– Хто ж у кашкеті в оперу піде?
– Справді.
– Я до чого веду. От Ви кажете, що Президент Ющенко у вас був. А Янукович?
Ми, артисти, не так часто бачимо перших осіб держави в театрі, де вони знаходяться.
– Пане Штонда, я більше ніж переконаний, якщо до Вас приходить якась висока посадова особа, Ви про це обов’язково будете знати, що вона є в залі.
– Не до мене особисто, на оперну виставу... Був Литвин, була Юля. Пробачте, Юлія Володимирівна Тимошенко.
– Розумієте, мені цікаво, хто з наших політиків ходить на вистави. Тому що це є певним показником певного рівня розвитку людини. Тобто Ющенко був, Юлія Тимошенко була, Литвин був, а Янукович?
– Не був, але я співав у його резиденції колись.
– Ой-ой-ой. А Чому?
– Співав, тому що Віктор Федорович був тоді прем’єром, а на Шовковичній - зал прийомів Кабміну. Тоді було відряджено туди кілька співаків.
– Я думав, він особисто до себе додому попросив на ювілей.
– Ніколи ні дачі, ні дому. Це президентам співав я у Маріїнському палаці, у Кабміні співав кілька разів для прем’єрів. От Єханурову та Марчукові не співав. Але я не фіксую у своїй пам’яті, хто коли був.
– Люди самі мають захотіти прийти на виставу. Я запитую, тому що для нас це певний показник. От пішов на футбол Янукович – всі знають. А в оперний театр нам також цікаво.
– В оперний театр я справді пригадую, як Катерина Михайлівна була кілька разів, навіть без Віктора Андрійовича бувала.
– Наступного року у нас очевидно будуть президентські вибори. Дозвольте, я попрошу порушити вашу таємницю волевиявлення, ви можете не відповідати. За кого б ви хотіли проголосувати?
– Ніколи не думав, що таке питання мені поставлять от так прямо. Романе, справді порушуєте, є трохи.
– Чому?
– Все-таки це таємниця.
– Тобто Ви не хочете говорити, за кого проголосуєте 17 січня на президентських виборах 2010 року, якщо такі відбудуться.
– Я хотів би сказати, як би нашим слухачам не кортіло почути, говорити прямо про це мені б не хотілося. Це ж не даремно існують бюлетені.
– Дехто не приховує, кого підтримує. Інакше не було б виборчих перегонів, підтримки певними особами певних кандидатів.
– Але більшість все ж таки приховує, заходить у ту будочку, кидає бюлетень.
– Може ви боїтеся посваритись із політиками? А хтозна, хто буде завтра президентом?
– Тоді скажу, що моя особиста прихильність до Юлі, до Юлії Володимирівни Тимошенко.
– От бачите, ми беремо і витягаємо інформацію з Тараса Штонди, от так запросто. Я жартую. Але ж дивіться, у нас Арсеній Яценюк, який має 35 років, сказав, що йде перемагати.
– Він мені дуже симпатичний. Дуже. Але ми з вами маємо вибирати тільки одного. Я й Віктора Андрійовича люблю. Мені симпатичні кілька депутатів навіть з Партії регіонів, хоча все-таки я завжди був прихильником людей майдану.
– А чому?
– Тому що я українець.
– Але ж Майдан кинули. Фактично, кинули тих, хто вийшов на майдан. Причому це зробили ті, хто очолив процес.
– Ну то й що. Не можна, мені здається, так спрощувати. Просто так сталося, що роз’єднались, не є тепер єдина команда, а є опоненти. Все-таки я не можу вибирати тільки розумом, вибираю трохи серцем.
А щодо співу, то я не можу собі уявити... Розумієте, серед нас нема Сталіна, якогось тирана, подонка, Гітлера немає. Нема такої люди, про яку я скажу, що ні, ні за які гроші для нього співати я не буду, такої людини нема.
– У вас знайомих політиків на відстані простягнутої руки немає, так?
– Жодного. Ну з ким я можу сказати, що я добре знайомий, це з Михайлом Волинцем. Це дуже симпатична людина.
– Так, депутат від БЮТ.
– Так, ми знайомі і з ним, і з його дружиною. Є осередок БЮТ у Донецьку, з ним я знайомий добре. Але й то не так уже тепло, він приходить на концерти. Напевне, щоб назвати відносини настільки дружніми – Микола Жулинський. Це не депутат, це великий прихильник музики, найкращі слова, які я можу сказати.
– У нас є слухач.
Слухач: Це Віктор з Харкова. Я радий, Тарасе, що Ви виступаєте і в Росії, і закордоном, ви представляєте нашу країну. Щоб побільше таких людей було. Хоча в нас є і спортсмени, і все-все, але чомусь наша країна не дістає. От ви за політику заговорили. Як ви відноситесь, що зараз проведеться швидкоплинна правова операція, що втратить владу і Юля, і Янукович, і багато політиків.
– Що Ви маєте на увазі?
Слухач: От збираються вибрати Президента, так? Що він може пообіцяти? Він не може обіцяти 5 мільйонів робочих місць чи щось інше, бо зараз вже зовсім інше. Для чого його вибирати, якщо в нас парламент свого часу не провів нормальну політреформу? І вже не встигне.
– Тобто Ви маєте на увазі, що зараз не потрібно взагалі виборів Президента?
Слухач: Потрібен правовий переворот, за яким буде нормальна люстрація.
– Я вас підтримую.
Слухач: І прийдуть до влади люди, які може не професіонали, не вміють професійно красти.
– А звідки ж вони візьмуться, такі люди?
Слухач: Таких людей багато. От перед вами Роман сидить.
– Ні, я журналіст. Давайте я буду працювати журналістом, мені це дуже подобається так само, як Штонді співати.
– Так, я знаю Євгена Онищука, який відмовився від депутатства сам. Знаєте, це утопія, мені здається. Не візьметься новий політикум з нікуди, тому що це величезні гроші. Як же можна, щоб нові люди народились? От Ви телефонуєте, а як же інші мільйони виборців відразу повірять новим? Вони краще будуть знову зі старих вибирати.
– Ви так думаєте? Це нагадує анекдот. Вилазять два хробаки. Один старший, а другий менший. Менший каже: «Тату, так ми ж вилізли з лайна». А тато відповідає: «То це ж твоя батьківщина, синку». Десь воно так виглядає. Має щось мінятись, бо не хочеться жити так, як ці два хробачки насправді. Мені особисто.
Я хотів би більшої культури. От скажіть, чому так? Йдеш у театр закордоном – це шоу, все шикарно, висока якість. Приходжу в нашу Національну оперу, дивлюсь «Мадам Батерфляй», ці декорації смішні, які ледь не падають, ці костюми смішні, таке враження, що їх вчора пошили на уроках праці.
– Ви ще не найсмішніше назвали.
– І цей портретик. Вона співає, і я розумію, як їй незручно, бо цей портретик падає, бо воно все хитке. Вона його так поставить, воно знову впало, вона його по іншому – воно знову впало. Я дивлюсь на це, тут не те, щоб по-хуторянськи, це надзвичайно малобюджетне.
– Так, постановку в нашому оперному театрі настільки не можна порівняти з тим, які гроші на це витрачаються. Я знаю, що постановка «Війни і миру» Єгора Кончаловського в Маріїнському театрі коштувала 8 мільйонів доларів.
– ОГО! Це бюджетне кіно якесь.
– А у нас наші постановки, навіть найбагатші, обходяться у тисяч 100 гривень.
– Скільки?
– Можливо вкладуться у 100 тисяч гривень.
– Який сором. Якщо нас зараз слухають великі шанувальники оперного мистецтва, які мають стосунок до влади, я зараз виступлю на стороні оперних співаків і взагалі мистецтва, подумайте, як зробити так, щоб у нас все було гідно і красиво. Що Ви також отримували задоволення, відвідуючи Національну оперу, щоб це не було смішно.
– Може, я когось образив цією цифрою, може до півмільйона гривень десь дійде. Все одно це мало.
– У нас знову є слухач.
Слухачка: Місто-герой Одеса вас турбує.
– Нещодавно був у вас, співав.
Слухачка: Дуже приємно. Дякую, що не гидуєте Росією, їздите туди виступати.
– Як це можна гидувати?
Слухачка: Як я бачу, Роман Скрипін, як я зрозуміла, вважає, що в Італії добре, в Німеччині добре, а для чого Ви до Росії їдете?
– Ні-ні-ні... Це Ваше світосприйняття.
Слухачка: Романе, це Ваша русофобія. Я слухаю постійно ваші програми. Рада, що знайшла цю хвилю.
– Я радий, що Ви слухаєте мою «русофобію». Що можу сказати у відповідь?
Слухачка: Колись у Большой театр було за щастя потрапити. Я за своє життя так і не потрапила, на жаль, жодного разу. Як зараз у театрі? Також користується попитом? Також повні зали? Чи відчуваєте Ви конкуренцію серед інших акторів театру?
От Ви казали про народного артиста. Так Елтону Джону та Полу Маккартні дають звання «сер», і це також за заслуги у мистецтві. Звісно, не так часто там дають, як у нас.
– Так, справді.
– Дякую. Бажаю Вам потрапити все ж таки у Большой театр, хоч перший раз у житі.
– Большой театр зараз добре відвідується. Перед балетами біля кас просто давка. Особливо, якщо прем’єри. Зал там менший, ніж у нас, тому що велика сцена нині зачинена. Менша сцена чекає відкриття історичної великої. Зал менший за розмірами, він наповнений постійно. Хоча я це бачу під кутом запрошеного артиста, приїхав і заспівав. Звичайно, там приємно співати. Але хто сказав, що у нас подобається мені менше?
– Скажіть, Ви б не хотіли повторити долю Баскова? Який знімається у кліпах, відома людина, багато співає. Нібито оперний співак.
– Неможливо повторити. Це шоумен в мистецтві, це також велика праця. Тому що у Баскова Колі найкращий голос серед усіх естрадних артистів і найкращий фейс серед оперних.
– Ви б не хотіли бути настільки популярним?
– Я не зміг би. Я ж не тенор, я – бас.
– Ви ж співаєте народні пісні. Можна було б зробити народні. Я не бачу суперечності. Якщо вже фальцетом співають і це знімають у кліпах. Є там Вітас, Алекс Луна, це високі ноти. А народну пісню якби хтось взявся, думаю, можна було б зробити цікавий кліп.
– Я постійно співаю народні пісні Але Басков став Басковим не тільки тому, що за нього хтось взявся, взятися могли б за багато кого. Але він взяв справді народним улюбленцем Росії, тому що він виправдав величезні гроші, які в нього вклались.
– Ви не можете?
– Можливо, що ні.
– Самокритично.
– Басков поєднує в собі дуже красиву телекартинку. Він молодий хлопець, і він далеко не Лемешев за голосом.
– Давайте про Вас, Ви ж у нас – дійова особа. От Ви в кліпі з народною піснею, яка могла б поширитись серед людей.
– Можливо абсолютно. Я гастролюю з виставами, концертами. А от кліп зі мною, який би був продуктом на телебаченні – ні. Тільки один Володимир Гришко це зробив. Колись Михайло Дідик зробив також один кліп, і це все, що я можу пригадати. На весь наш оперний світ Києва та України, а це сотня елітних співаків, кліп мають тільки двоє.
– Вам не здається, що Ваша професія неприкладна? Тобто це не шити взуття, не класти цеглу, співають та й співають.
Політик – це той, хто вміє говорити. Якщо політик уміє говорити, це дуже приваблює до нього людей. Не всі це вміють.
Що я хотів зауважити щодо політики. Ми дуже часто чуємо на «Свободі слова», на всіх політичних шоу, коли вкінці виступає народ і каже, що от менше слова говоріть, а більше для народу робіть, політики. А я скажу, що навпаки. Ні, ніколи ми не зможемо визначити, скільки політик робить для народу. Чи то його команда робить, чи то його попередники зробили, а він пожинає плоди. Політик – це той, хто вміє говорити. Якщо політик вміє говорити, це дуже приваблює до нього людей. Не всі це вміють. Це великий талант людини. Я поважаю тих, хто вміє говорити без шпаргалок. Коли запитуєш, а він каже. Йому аргумент, а він – контраргумент.
– А що Ви скажете про те, що українці – нація лінива. Тобто, працювати мало хто хоче, а насправді всю провину покладають на політиків. «От ми вас обрали, а ви тепер працюйте».
– Є таке, справді. Я не маю права говорити, тому що - ну що я роблю?
– Ви співаєте. Ви представляєте Україну в Італії, в інших країнах.
– Але я не роблю нічого руками, не створюю продукт. Говорити, що хлібороб лінивий чи шахтар, я не маю морального права. Ми осторонь від основного суспільства.
– Я не кажу, що всі хлібороби ліниві. У нас переважна частина сидять в очікуванні дива. От обрали, а далі все за них має хтось зробити.
– Або от я їду в тягнучці вдень, це не година пік. Я бачу місто, забите автівками. Хто в цих машинах? Чому не в цехах заводів ці люди? Ну один артист, ну другий – футболіст, ну художник ще їде в тому мерседесі, можливо. А решта хто? Я не думаю, що наші люди ліниві, просто вони свої здібності не на ту ниву використовують. Для чого їм іти на заводи?
– Хочу, щоб Ваша діяльність приносила користь слухачам, пересічним українцям, державі.
– Колись знаменитий російський композитор Глазунов сказав на питання: для чого потрібне мистецтво? «Чтобы люди не опсовели», щоб вони тваринами не стали.
