Припустімо, таку ситуацію запрограмованості на самоповторення можна було б уважати швидше трагікомічною. Але є в ній і справді трагічний аспект. Це – катастрофічний розрив, холодна прірва між досягненнями теоретичної думки та рівнем масової свідомості, яка, власне, і позначається на характерові суспільних процесів. Особливо згубним чином такий розрив виявляється у мовній сфері. Скажімо, вже давним-давно філософія і культурологія, надто філософія і культурологія другої половини XX століття, подолали прагматичні й утилітарно-раціоналістичні підходи до природи й функцій слова, мови, утвердили розуміння мови як «дому буття» людини й нації, розкрили її екзистенційні й життєтворчі глибини, – а масова суспільна свідомість і досі дивиться на мову як на простий засіб спілкування і, на підставі такого погляду, пропонує вирішувати мовні проблеми, виходячи з ситуативної зручності, а не з історичної долі та історичних перспектив народів і культур. Або й зовсім анекдотичний – коли б не такий сумний – приклад. Почує котрийсь політик або самопроголошений інтелектуал, що, скажімо, у Фінляндії тільки 8% шведів, а шведська мова вважається державною, як і фінська; почує, що у Швейцарії – три державні мови, – і швиденько витесує свій копил для України. А тим часом є ж дуже ґрунтовні наукові дослідження мовної ситуації в цих країнах у співвіднесенні з українською ситуацією. Звичайно, азартні політичні гравці на грузькому мовному полі не зобов’язані й не здатні знайомитися з науковою літературою, але законодавці – зобов’язані.
Оскільки політичні спекуляції на нібито пригніченні російської мови й культури та російськомовних громадян України зростатимуть мірою наближення до виборів, можна було б запропонувати такий спосіб угамування пристрастей та з’ясування дійсного стану речей. Кожне звинувачення в переслідуванні за російську мову (позбавлення роботи, неприйняття на роботу за вживання російської мови, якісь форми приниження тощо) мають бути підкріплені відповідним конкретним фактом, що стане предметом публічного судового розгляду з трансляцією по телебаченню. Коли так стоятиме справа, то не виключено, що скарг і звинувачень різко поменшає, бо й фактів таких не виявиться або ж будуть вони малопереконливими. Зате може виявитися багато фактів протилежного порядку – скажімо, неможливість відкрити українську школу в Донецьку чи Сімферополі, антиукраїнські публікації в «Крымской правде» тощо, – і вони також мають дістати кримінальне розслідування.
Престиж мови в суспільстві – це мірило повноти і якості її функціонування. А вони реалізуються насамперед у культурі. І тут багато що залежатиме від того, чи матимемо ми українською мовою такий корпус наукових і літературних текстів, який задовольнятиме інтелектуальні, естетичні й дозвіллєві потреби та запити різних шарів і прошарків суспільства. Деякі обнадійливі зрушення можна спостерегти. За роки незалежності ми вперше одержали в українському перекладі численні класичні та сучасні твори європейської філософської, соціологічної, політичної, економічної, правничої думки, культурології – здебільшого завдяки фінансовій підтримці фонду «Відродження» і ненависного нашим комконсервоторам Джорджа Сороса. Сталася відчутна зміна інтелектуального пейзажу, що особливо позначилося на творчих горизонтах наукової та студентської молоді. Але час уже поставити справу перекладання європейських інтелектуальних здобутків, як і художньої літератури, на рівень державного пріоритету. І дивитися не тільки на Захід, а й на Схід. А тут у нас справи зовсім погані. Ми цілковито втратили навіть те, що мали за радянських часів: культурні обміни з так званими тоді «народами СРСР». Ми забули, як ці контакти підтримували нас у наших зусиллях обстоювати свою національну культуру, – адже поруч із нами були грузини, вірмени, азербайджанці, казахи, татари, білоруси, литовці, естонці, латиші, башкири, осетини і десятки інших народів, у яких були такі ж болі й прагнення, як і в нас. А сьогодні ми чинимо так, ніби й не існує великих і давніх культур: вірменської, грузинської, персо-таджицької, татарської, не кажучи вже про молодші, але багаті й життєздатні: казахську, башкирську, бурятську та інші.
Мало хто читає і чує
Утім, вернімося до нашої оригінальної друкованої та озвучуваної продукції загальнокультурного значення. Можна говорити про помітний розвиток в останнє десятиліття української філософської, соціологічної, політологічної літератури. Одним із добрих наслідків цього розвитку стало семантичне та стилістичне вдосконалення і збагачення української мови. Для тих, хто вміє читати й чути, здавалося б, раз і назавжди спростовано недоброзичливий стереотип про непридатність української мови для вираження складних метафізичних матерій та інтелектуальних маніпуляцій, – але, на жаль, мало хто читає і чує.
Якщо ж говорити про художню літературу, то доводиться тільки дивуватися з уявлень про її занепад. Раз-по-раз чуєш – і в побуті, і в пресі – від очужілих до літератури людей, що українське письменство не має що запропонувати сучасному читачеві. Хочеться запитати такого судію, – а це, на жаль, судія всеукраїнський, – що він читав. Із поезії. З прози. З філософії і культурології. Не читав нічого, а більшості імен навіть не чув. Бо знає: в українському слові нічого цікавого немає. Так воно легше і для самоповаги комфортніше. А втім, що говорити про сучасників, коли й класиків позабували. Тільки – чи зі своєї вини? Чи має читач доступ до української книжки? Тут постає складна проблема створення попиту на українське друковане слово, попиту, який має стати однією з ознак реального культурного життя суспільства. І, може, слід починати з вивчення наявних запитів.
Чи справді українську книжку так уже ніде не хочуть купувати, як запевняють ті, хто категорично викреслив її зі свого торгівельного репертуару? Чи це відмовка незацікавлених, налаштованих на легкий зиск? У кожному разі, зустрічах з участю бібліотекарів, освітян, «низових» книготорговців дедалі частіше чути скарги про те, що вони не можуть задовольняти попит на українську художню й навчальну книжку через відсутність оної. То, мабуть, потрібна якась структура, що предметно вивчала б читацькі запити різних верств та можливості й способи їх задоволення, впливаючи на книговидання й книготорговельну політику.
Аналогічну картину бачимо і в усій сфері культури взагалі. Ті ж самі волання про те, що українська культура гине або вже загинула, тоді як насправді вона і за неймовірно тяжких умов не лише зберегла, а й доростила свій потенціал, навіть попри невідшкодовні втрати. Така ж необізнаність із нею в широких колах споживачів і така ж нерозвиненість самоартикуляції та самооцінки через слабкість мистецької критики і майже цілковиту відсутність системи популяризації й реклами.
Музичне життя і образотворче мистецтво
На українському музичному житті тяжко відбився спустошливий удар, якого завдав йому київський владобізнес, ліквідувавши єдиний повноцінний нотний магазин на Хрещатику. Знаменитий Олег Скрипка з групи «ВВ» пише: «Раніше я приїздив з Парижа, щоб купити ноти на Хрещатику. Нормальні, звичайні ноти народної і класичної музики. А тепер їх у Парижі знайдеш швидше, ніж у нас. Але для професіонала це необхідно, як дихати».
Особливо тяжке становище творців і виконавців симфонічної та інструментальної музики. Музикант або колектив, що виконують симфонію чи скрипковий концерт, повинні заплатити за оренду залу й практично на 50% закупити квитки. Інтереси меценатів і спонсорів спрямовані, як відомо, зовсім у інший бік. Проблемою є випуск дисків із творами українських композиторів, та й реалізація їх. І все-таки є позитивні зрушення. Слідом за залами українських оперних і драматичних театрів, люднішими стали й філармонійні зали. В них починає з’являтися студентська й бізнесова молодь. Це можна бачити на прикладі Органного залу в Києві, музичних вечорів у Андріївській церкві тощо.
Українське образотворче мистецтво нині як ніколи багате й різноманітне. Але знов-таки: в Україні його мало знають, і відповідно попит на нього майже відсутній. Натомість українські мистці збувають свою продукцію переважно іноземним туристам або безпосередньо за кордоном (хоч останнім часом знаходиться і поки що не рясний вітчизняний покупець). Масштаби цих мистецьких втрат сумірні з масштабами інтелектуальних втрат від еміграції тисяч продуктивних учених – представників найпрестижніших галузей науки та фахівців із обчислювальної техніки. Але це ще не все.
Гинуть і необліковані цінності, створені попередніми поколіннями мистців. Цей процес спустошення відбувається і на наших очах. Відходить із життя видатний художник чи скульптор, – і його майстерня вже комусь передається, а його твори залишаються безпритульними: в кращому разі розпорошуються, а в гіршому – гинуть. Добре, коли щось можуть порятувати родичі або нащадки, але це буває нечасто.
Тільки культура консолідує націю
Справа національної культури повинна стати справою всього суспільства, всіх його активних сил. Адже саме в національній культурі – в її здатності чи нездатності забезпечити духовне буття суспільства та посісти рівноправне й самобутнє місце в світовому концерті культур – саме тут вирішуватиметься доля української нації, як і будь-якої іншої. Бо тільки культура консолідує націю, тільки вона забезпечує національну ідентичність, тоді як політика й економіка забезпечують матеріальне буття суспільства.
Тому культурна складова має пронизувати діяльність усіх справді значущих суспільних сил. Тим часом не бачимо її – продуманої і масштабної – в програмах, а тим більше в діяльності наших політичних партій. Питається: в якій країні, в якій культурній атмосфері хочеться їм благоденствувати? Те ж саме стосується і великих банків України, їм також годилося б мати свою високу культурну програму, а не обмежуватися періодичним викидом українських мільйонів на перелітних поп-зірок та поп-метеоритів, чи й просто дрібний космічний пил і бруд.
Може, настане все-таки час, коли наше суспільство оцінюватиме достоїнство і вагу всіх своїх інституцій і всіх політичних та фінансово-економічних утворень не в останню чергу й за тим, що вони роблять для української культури і якою мірою, в якій якості культура присутня в їхніх структурах. Чи мають вони, сказати б, культурний вираз обличчя, – чи тільки епізодично можуть склеїти культурну гримасу? Як це робив, до речі, минулий уряд і не знати, чи не робитиме нинішній.
Тут постає і питання про функції та вагу Міністерства культури і мистецтв у системі державної влади. Досі воно вважалося одним із третьорядних і десятирядних – не лише мірою фінансування, а й мірою владних та регулятивних можливостей. Так не повинно бути в країні, якій ще потрібно утверджувати свою національну культуру в атмосфері, досить насиченій зневагою до неї і байдужістю. Згадаймо 1920-ті роки, роки так званої українізації, адекватне уявлення про яку вже давно витіснене із суспільної свідомості українофобськими анекдотами національно ситих нігілістів. Тоді наркомат освіти, який обіймав усю сферу культури, мав вирішальний голос у справах національної політики взагалі, а нарком Скрипник був однією з чільних постатей у керівництві партії. Не йдеться про безкритичне ставлення до цього досвіду. Але простір впливу Міністерства культури й мистецтв має бути розширений, на мій погляд, і сягати деяких сфер діяльності інших міністерств, в яких є свої культурні установи й свої, здебільше мало використовувані, можливості культурної роботи. Насамперед це стосується міністерств освіти і науки, внутрішніх справ, збройних сил, охорони здоров’я, сім’ї і молоді, а найбільше – Міністерства сільського господарства. Разом з ним і з аграріями Міністерство культури просто зобов’язане виправляти ту велику соціальну й культурну кривду, що заподіяна українському селу, яке визволили від книгарень, клубів, бібліотек, медичної та побутової обслуги, поставивши селян, сільську дітвору і молодь у становище ізгоїв.
На цій прикрій ноті й дозвольте закінчити.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Оскільки політичні спекуляції на нібито пригніченні російської мови й культури та російськомовних громадян України зростатимуть мірою наближення до виборів, можна було б запропонувати такий спосіб угамування пристрастей та з’ясування дійсного стану речей. Кожне звинувачення в переслідуванні за російську мову (позбавлення роботи, неприйняття на роботу за вживання російської мови, якісь форми приниження тощо) мають бути підкріплені відповідним конкретним фактом, що стане предметом публічного судового розгляду з трансляцією по телебаченню. Коли так стоятиме справа, то не виключено, що скарг і звинувачень різко поменшає, бо й фактів таких не виявиться або ж будуть вони малопереконливими. Зате може виявитися багато фактів протилежного порядку – скажімо, неможливість відкрити українську школу в Донецьку чи Сімферополі, антиукраїнські публікації в «Крымской правде» тощо, – і вони також мають дістати кримінальне розслідування.
Престиж мови в суспільстві – це мірило повноти і якості її функціонування. А вони реалізуються насамперед у культурі. І тут багато що залежатиме від того, чи матимемо ми українською мовою такий корпус наукових і літературних текстів, який задовольнятиме інтелектуальні, естетичні й дозвіллєві потреби та запити різних шарів і прошарків суспільства. Деякі обнадійливі зрушення можна спостерегти. За роки незалежності ми вперше одержали в українському перекладі численні класичні та сучасні твори європейської філософської, соціологічної, політичної, економічної, правничої думки, культурології – здебільшого завдяки фінансовій підтримці фонду «Відродження» і ненависного нашим комконсервоторам Джорджа Сороса. Сталася відчутна зміна інтелектуального пейзажу, що особливо позначилося на творчих горизонтах наукової та студентської молоді. Але час уже поставити справу перекладання європейських інтелектуальних здобутків, як і художньої літератури, на рівень державного пріоритету. І дивитися не тільки на Захід, а й на Схід. А тут у нас справи зовсім погані. Ми цілковито втратили навіть те, що мали за радянських часів: культурні обміни з так званими тоді «народами СРСР». Ми забули, як ці контакти підтримували нас у наших зусиллях обстоювати свою національну культуру, – адже поруч із нами були грузини, вірмени, азербайджанці, казахи, татари, білоруси, литовці, естонці, латиші, башкири, осетини і десятки інших народів, у яких були такі ж болі й прагнення, як і в нас. А сьогодні ми чинимо так, ніби й не існує великих і давніх культур: вірменської, грузинської, персо-таджицької, татарської, не кажучи вже про молодші, але багаті й життєздатні: казахську, башкирську, бурятську та інші.
Мало хто читає і чує
Утім, вернімося до нашої оригінальної друкованої та озвучуваної продукції загальнокультурного значення. Можна говорити про помітний розвиток в останнє десятиліття української філософської, соціологічної, політологічної літератури. Одним із добрих наслідків цього розвитку стало семантичне та стилістичне вдосконалення і збагачення української мови. Для тих, хто вміє читати й чути, здавалося б, раз і назавжди спростовано недоброзичливий стереотип про непридатність української мови для вираження складних метафізичних матерій та інтелектуальних маніпуляцій, – але, на жаль, мало хто читає і чує.
Якщо ж говорити про художню літературу, то доводиться тільки дивуватися з уявлень про її занепад. Раз-по-раз чуєш – і в побуті, і в пресі – від очужілих до літератури людей, що українське письменство не має що запропонувати сучасному читачеві. Хочеться запитати такого судію, – а це, на жаль, судія всеукраїнський, – що він читав. Із поезії. З прози. З філософії і культурології. Не читав нічого, а більшості імен навіть не чув. Бо знає: в українському слові нічого цікавого немає. Так воно легше і для самоповаги комфортніше. А втім, що говорити про сучасників, коли й класиків позабували. Тільки – чи зі своєї вини? Чи має читач доступ до української книжки? Тут постає складна проблема створення попиту на українське друковане слово, попиту, який має стати однією з ознак реального культурного життя суспільства. І, може, слід починати з вивчення наявних запитів.
Чи справді українську книжку так уже ніде не хочуть купувати, як запевняють ті, хто категорично викреслив її зі свого торгівельного репертуару? Чи це відмовка незацікавлених, налаштованих на легкий зиск? У кожному разі, зустрічах з участю бібліотекарів, освітян, «низових» книготорговців дедалі частіше чути скарги про те, що вони не можуть задовольняти попит на українську художню й навчальну книжку через відсутність оної. То, мабуть, потрібна якась структура, що предметно вивчала б читацькі запити різних верств та можливості й способи їх задоволення, впливаючи на книговидання й книготорговельну політику.
Аналогічну картину бачимо і в усій сфері культури взагалі. Ті ж самі волання про те, що українська культура гине або вже загинула, тоді як насправді вона і за неймовірно тяжких умов не лише зберегла, а й доростила свій потенціал, навіть попри невідшкодовні втрати. Така ж необізнаність із нею в широких колах споживачів і така ж нерозвиненість самоартикуляції та самооцінки через слабкість мистецької критики і майже цілковиту відсутність системи популяризації й реклами.
Музичне життя і образотворче мистецтво
На українському музичному житті тяжко відбився спустошливий удар, якого завдав йому київський владобізнес, ліквідувавши єдиний повноцінний нотний магазин на Хрещатику. Знаменитий Олег Скрипка з групи «ВВ» пише: «Раніше я приїздив з Парижа, щоб купити ноти на Хрещатику. Нормальні, звичайні ноти народної і класичної музики. А тепер їх у Парижі знайдеш швидше, ніж у нас. Але для професіонала це необхідно, як дихати».
Особливо тяжке становище творців і виконавців симфонічної та інструментальної музики. Музикант або колектив, що виконують симфонію чи скрипковий концерт, повинні заплатити за оренду залу й практично на 50% закупити квитки. Інтереси меценатів і спонсорів спрямовані, як відомо, зовсім у інший бік. Проблемою є випуск дисків із творами українських композиторів, та й реалізація їх. І все-таки є позитивні зрушення. Слідом за залами українських оперних і драматичних театрів, люднішими стали й філармонійні зали. В них починає з’являтися студентська й бізнесова молодь. Це можна бачити на прикладі Органного залу в Києві, музичних вечорів у Андріївській церкві тощо.
Українське образотворче мистецтво нині як ніколи багате й різноманітне. Але знов-таки: в Україні його мало знають, і відповідно попит на нього майже відсутній. Натомість українські мистці збувають свою продукцію переважно іноземним туристам або безпосередньо за кордоном (хоч останнім часом знаходиться і поки що не рясний вітчизняний покупець). Масштаби цих мистецьких втрат сумірні з масштабами інтелектуальних втрат від еміграції тисяч продуктивних учених – представників найпрестижніших галузей науки та фахівців із обчислювальної техніки. Але це ще не все.
Гинуть і необліковані цінності, створені попередніми поколіннями мистців. Цей процес спустошення відбувається і на наших очах. Відходить із життя видатний художник чи скульптор, – і його майстерня вже комусь передається, а його твори залишаються безпритульними: в кращому разі розпорошуються, а в гіршому – гинуть. Добре, коли щось можуть порятувати родичі або нащадки, але це буває нечасто.
Тільки культура консолідує націю
Справа національної культури повинна стати справою всього суспільства, всіх його активних сил. Адже саме в національній культурі – в її здатності чи нездатності забезпечити духовне буття суспільства та посісти рівноправне й самобутнє місце в світовому концерті культур – саме тут вирішуватиметься доля української нації, як і будь-якої іншої. Бо тільки культура консолідує націю, тільки вона забезпечує національну ідентичність, тоді як політика й економіка забезпечують матеріальне буття суспільства.
Тому культурна складова має пронизувати діяльність усіх справді значущих суспільних сил. Тим часом не бачимо її – продуманої і масштабної – в програмах, а тим більше в діяльності наших політичних партій. Питається: в якій країні, в якій культурній атмосфері хочеться їм благоденствувати? Те ж саме стосується і великих банків України, їм також годилося б мати свою високу культурну програму, а не обмежуватися періодичним викидом українських мільйонів на перелітних поп-зірок та поп-метеоритів, чи й просто дрібний космічний пил і бруд.
Може, настане все-таки час, коли наше суспільство оцінюватиме достоїнство і вагу всіх своїх інституцій і всіх політичних та фінансово-економічних утворень не в останню чергу й за тим, що вони роблять для української культури і якою мірою, в якій якості культура присутня в їхніх структурах. Чи мають вони, сказати б, культурний вираз обличчя, – чи тільки епізодично можуть склеїти культурну гримасу? Як це робив, до речі, минулий уряд і не знати, чи не робитиме нинішній.
Тут постає і питання про функції та вагу Міністерства культури і мистецтв у системі державної влади. Досі воно вважалося одним із третьорядних і десятирядних – не лише мірою фінансування, а й мірою владних та регулятивних можливостей. Так не повинно бути в країні, якій ще потрібно утверджувати свою національну культуру в атмосфері, досить насиченій зневагою до неї і байдужістю. Згадаймо 1920-ті роки, роки так званої українізації, адекватне уявлення про яку вже давно витіснене із суспільної свідомості українофобськими анекдотами національно ситих нігілістів. Тоді наркомат освіти, який обіймав усю сферу культури, мав вирішальний голос у справах національної політики взагалі, а нарком Скрипник був однією з чільних постатей у керівництві партії. Не йдеться про безкритичне ставлення до цього досвіду. Але простір впливу Міністерства культури й мистецтв має бути розширений, на мій погляд, і сягати деяких сфер діяльності інших міністерств, в яких є свої культурні установи й свої, здебільше мало використовувані, можливості культурної роботи. Насамперед це стосується міністерств освіти і науки, внутрішніх справ, збройних сил, охорони здоров’я, сім’ї і молоді, а найбільше – Міністерства сільського господарства. Разом з ним і з аграріями Міністерство культури просто зобов’язане виправляти ту велику соціальну й культурну кривду, що заподіяна українському селу, яке визволили від книгарень, клубів, бібліотек, медичної та побутової обслуги, поставивши селян, сільську дітвору і молодь у становище ізгоїв.
На цій прикрій ноті й дозвольте закінчити.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
