Виникало справді багато питань, відповіді на які не знайдені досі. Чому саме таким маршрутом їхала вантажна машина, якщо існував набагато зручніший для неї маршрут – через Смілу й Обухів, минаючи Київ? Чому водій КаМАЗу почав маневри на неширокій дорозі, де швидкий розворот сумнівний? Згодом, коли ставився слідчий експеримент, водій зумів кілька разів тут розвернути машину за кільканадцять секунд. Чому він не встиг так само, коли наближалася машина Чорновола? Чому не зауважив світло фар, яке видно здалеку на порожній нічній дорозі? А, якщо бачив, то чому не звільнив дорогу «Тойоті», прискоривши або відмінивши розворот?
Хоч водій Куделя й твердив потім, буцім, помітивши світло фар машини, яка наближалася, вискочив із кабіни й махав руками цій машині, та знайшлися свідки, які стверджували, що ні водій, ні два пасажири в кабіні КаМАЗа, з кабіни не виходили.
Знайшлися свідки – наприклад, працівник АЗС (перехрестя на село Вороньків), які свідчили, що в цей КаМАЗ ще о 19 годині вечора водій заливав пальне у бак. До часу трагедії – 23 годин 30 хвилин – він мав бути вже дуже далеко від того місця, де чомусь розвертався.
Відомо, що вказівку вантажити згадану машину було віддано ще 24 березня. Чому водій виїхав у відрядження аж о 12 годині 30 хвилин наступного дня?
За якийсь час стало відомо, що один із пасажирів злощасного КаМАЗа зник у невідомому напрямі (пропав безвісти?) , а другий раптово помер.
Щодо самого водія Куделі, то в Олександрополі розповідали про те, що того ж року, ще до трагедії на Бориспільській трасі, він вчинив дорожньо-транспортну пригоду і в нього вилучили права.
Чому їх йому віддали достроково? Щоб він виїхав у цей «спецрейс»? Згодом з’явилося щодо Куделі й останнє запитання, на яке відповіді від нього самого вже не передбачається – чому він нагло помер?
Зраджений величним міражем єдності
Ніхто ніколи не повірить у випадковість цієї смерті. Як не вірять у те, що у квартирі народного депутата Вадима Бойка вибухнув телевізор, коли йому до рук потрапили документи про швейцарські рахунки високопоставлених осіб. Як ніхто не вірить, що журналіст Петро Шевченко, дізнавшись про методи таємної української «поліції», покінчив самогубством у глухому кварталі в Києві. І вбивць не знайдуть – справжніх, а не сліпих виконавців, як у справі Бориса Дерев’янка чи Гії Гонгадзе. Таку ми маємо державу. Вже незалежну і вже вільну. Вже демократично націлену на Європу.
В’ячеслав Чорновіл заважав усім. Наприклад, одному політику, який кандидуватиме у президенти, збираючи навкруг себе праворадикальні партії, що схилилися до його ніг із надто підозрілою і відвертою готовністю. – Я, сказав він якось Чорноволові, – вам теж допомагати не буду. Саме тоді сказав, коли В’ячеслав Чорновіл у черговий раз, вже вкотре, вистояв, не пішов у глухий кут заради своїм ідеалам.
Він дошкуляв, як колода в оці, комуно-соціалістам у парламенті, викриваючи справжні їхні наміри і брехливе єство, попереджаючи: жодних компромісів, бо лівим тільки мізинця дай – вони враз відкремсають усю руку.
Він став на заваді навіть окремим колишнім соратникам, не піддавшись на жодні нафтові пряники чи приватизаційні подачки. Тому потайки його смерті буде радіти немало людей. Ні, багато з них і на кладовище прийдуть, дехто й промову виголосить, а на самоті підло потиратимуть руки. Тепер усе можна, немає ніяких перешкод і принципів, бо Чорновіл вже мертвий! Таких маємо «державників».
І дехто в парламентському буфеті, попиваючи каву з коньячком, заїдаючи здешевленим тістечком, також згадають Чорновола. І підуть вкотре безсоромно апелювати до простого народу: як скрутно тому, бачите, живеться. Нікому допомогти. Вони вішатимуть локшину тому самому народові, для якого, власне, і присвятив усе життя Чорновіл – все витерпів і вистраждав: і босоніж на холодному бетоні, й памороки сухих голодівок.
...Йому завжди було чомусь холодно. Часто вдягав червону «кацапейку» – дрібно плетену жилетку. Ця червона жилетка навіть дратувала деяких особливо ревних шанувальників національних кольорів. Були з тих, що завжди хочуть бути святішими від Папи Римського і вважали, що Чорновіл не має права носити червоне – колір прапорів ненависного комунізму. Чорновіл сміявся, згадуючи, як йому дехто робив зауваження з приводу тієї жилетки.
Він любив тепло. Коли доробився до маленького особнячка у Львові, любив його в тихому леготі осіннього вітру, при пильних поглядах небайдужої околиці. І цю хату йому теж дехто ставив на карб. Мовляв, скільки людей безквартирних, бездомних, бідних, а він живе в особняку.
Не дуже він там і нажився. Жив і в тісній львівській квартирі, і згодом у Києві в готелі, і ще пізніше – в депутатському помешканні. Жив у машинах, якими об’їхав Україну вздовж і впоперек. На ходу, на льоту думав, працював, мріяв – жив.
Те, що В’ячеслав Чорновіл мислив себе винятково в опозиції до існуючої влади – від часів радянських і до часів «демократичних перетворень», свідчить про те, що він уявляв собі іншою і Україну, і саму владу в ній. Очевидно, що «опозиційна позиція» Чорновола, перепрошую за тавтологію, могла припинитися тільки в одному випадку: якби Президентом став він сам. Шанси в нього були.
Чому Чорновіл не став Президентом?
Причин було кілька. І найсмішніша й найсумніша основна – він був чужим для України. Був чужим передусім для Сходу України, для Півночі, для Півдня. Російськомовна Україна не сприймала В’ячеслава Чорновола на якомусь майже інтуїтивному рівні. За багато десятиліть комуністична пропаганда та агітація зробила своє, і в Україні вже виросли цілі покоління палких прихильників комуністичної ідеології. «Бандера» Чорновіл був для них і їхніх дітей мало не злочинцем. Те, що Чорновіл був чужим для великої частини українського електорату, спричинилося до того, що Президентом його не обрали.
Ще однією причиною було те, що він виявився в силу причин різних якось ніби збоку напряму реальних перетворень, які почалися в країні. Це не була вина Чорновола, це була його біда.
Незалежно від В’ячеслава Чорновола створений ним РУХ почав на очах здавати позиції. Деякі рухівці – і їх було немало – справді щиро вважали за потрібне займатися хіба символікою та ще – дилетантською, за великим рахунком, боротьбою за те, щоб всі в Україні заговорили українською. Що на той час було неможливим у принципі – в силу причин багатьох. А реальну характеристику РУХу дали парламентські вибори 1998 року: дев’ять відсотків. Немислимо мало, зважаючи на захоплюючу програму.
Те, що Рух – народний, всенародний, чорноволівський, скориківський, костенківський, удовенківський – ніколи не був єдиним рухом і єдиним РУХом, – не вина Чорновола, а знову ж таки – його біда. Його харизми не вистачило на те, щоб повести за собою всіх. Це тому, що ті всі були дуже різнорідними. Українці ніколи не могли похвалитися згуртованістю, навіть якщо така згуртованість була вкрай необхідна для порятунку країни. Так було справіку, так повторилося ще раз.
Головне – В’ячеслав Чорновіл не став Президентом України тому, що Україна його не обрала. Це не причина, а наслідок. Наслідок того, в якій Україні жив Чорновіл. Хоч уявляв він собі Україну іншу – ту, яка могла б його обрати Президентом. Він був справді великим мрійником...
В тій Україні, в якій він жив, йому знову й знову доводилося ставати в «цивілізовану опозицію» до влади.
Проблема полягала в тому, що єдність «борців за волю України» – будь вони рухівцями, кунівцями, республіканцями, чи просто українцями безпартійними, не була істиною часу. Не було духовних пошуків такої істини. Не було передумов для її осягненнями мільйонами. І Чорновіл тут ні при чому.
Як можна шукати істину, коли суспільство поділене партіями «за інтересами», а вплив цих партій на нього майже невідчутний?
Пострадянське українське суспільство не позбулося своєї «совковості», для цього має минути час. Наблизити чи прискорити цей час В’ячеслав Чорновіл не міг, хоч і намагався. А об’єднати навколо себе всіх, кому була не чужа його ідея, теж не міг. Він служив суспільству, і цим окреслюється його значення для суспільства. Суспільство йому висловило свою «вдячність» – пишним похороном і рясними словами окремих представників цього ж суспільства про необхідність єдності.
«Фата моргана» цієї єдності ввижається багатьом. І В’ячеслав Чорновіл теж був зраджений цим величним міражем.
Прокинутися від летаргічного сну
Мине час, і стане відомо, кому було потрібно, щоб Чорновіл зійшов зі сцени життя. Кому залежало на тому, що краще влаштувати йому пишний похорон, ніж дозволити каламутити майже спокійне плесо українського пекла.
Порівнювали похорон В’ячеслава Чорновола з тим, який був, коли українці прощалися з Тарасом Шевченком півтора століття тому. – За напругою любові загальнолюдської, за виявом любові пересічних українців, заплаканих щиро.
Сам похорон став справді подією всеукраїнською. Чисте небо не засмучувало нічого, крім тієї чорної жалоби, яка розлилася над Києвом. Труна, прикрита синьо-жовтим прапором, відпливала у вічність вулицями столиці. Хтось плакав, хтось співав тужних українських пісень.
Олдос Хакслі писав, що смерть – це те єдине, що не вдається опошлити людьми. Коли перед домовиною В’ячеслава Чорновола люди несли важкого, як його життя, хреста, це було щирим. Щирим був і великий жаль, і плач людей, ї недоречно-доречні пісні.
На цвинтарі прозвучали нові заклики до об’єднання. Заради світлої долі України. Перед лицем смерті Чорновола.
Осиротіла Україна усвідомила втрату свого вірного люблячого сина. Усвідомила, що ніколи вже він не підніме свій голос на її захист. І від усвідомлення цього завмерла.
Ті потоки опечалених людей, які ринулися битими й небитими шляхами до Чорноволової труни – мов на прощу, – до могили гнаного перед тим і паплюженого лідера нації, засвідчили, що доля дала нам ще один урок. Скільки ще потрібно трагедій, щоб ніхто не дорікав Україні українцями, а українцям – Україною?
В’ячеслав Чорновіл не дожив до травня 1999 року, коли на Волині розбили плиту, закладену під пам’ятник Тарасу Шевченку. З цього приводу журналіст Олег Потурай написав у газеті «День»: «У вільній, незалежній Україні вдень ставлять пам’ятники Шевченку, а вночі – розбивають їх. Час для нас зупинився. Свобода, незалежність – це, звичайно, безцінні набутки. Але вони – ніщо, коли народ не п’є з чаші мудрості».
Апатія і безвір’я, низький прожитковий рівень, неможливість заробити на хліб, одяг, навчання – такий образ українця не придуманий мною. Його придумало життя, яке настало після високих слів на людних мітингах, після проголошення незалежності. Саме такий логічний зв’язок вбачає між своєю бідністю і новим буттям України затурканий колись радянською владою, а сьогодні нестатками українець. Йому не до національної ідеї. А коли він ще бачить, як сусід – народний депутат або олігарх, чи просто щасливець, кому за роботу раптом платять – живе добротно...
В’ячеслав Чорновіл щиро вірив, що Україна таки піде по шляху демократизації і розвитку фундаментальних цінностей. Не ступить кроку до безодні животіння посеред Європи, до політичного терору та утисків. Чорновіл вірив у національну ідею.
Влада, яка опирається на сваволю, найлегше встановлюється на руїнах свободи – це сказав Джордж Вашингтон, перший президент США. Саме такого типу влади слід боятися Україні, яка майже втратила національну ідею. Сподіваймося, що втратила – не остаточно.
Наш час уже став категорією історичною. Останні кілька років перевернули світ. Світ змінився. І в ньому змінилися ми.
Ми – всі такі різні – покоління борців за волю і покоління супокійних природжених рабів; покоління бунтарів і покоління кар’єристів, – ми змішані, поєднані одним простором, одними обставинами, ідеями, ідеалами, одним часом, але й роз’єднані – тими ж ідеями, ідеалами та обставинами.
І, якщо вчора все було помилковим, то чому й сьогодні так багато помилок? Чи помиляємося за звичкою, чи – за потребою?
Останні роки були такими, якими не будуть жодні інші. І тому, що ніщо не повторюється (крім історії?), і тому, що то були роки шаленого бігу до щастя бути вільними, яке раптом засяяло неймовірно близько. Це були роки стрибків над уявними прірвами і справжніх самоспалень, роки протестів, голодувань – при доступному ще хлібі. Це були роки суцільних засліплень і болісних прозрінь.
Ще недавно ми не мали що ділити, окрім рутини неволі, страху, щоб не було ще гірше. Тепер можемо ділити все – землю, воду, небо, віру, погляди , успіхи і втрати. Чи не тому так багато стало у нас партій? Здається, їхня кількість давно перейшла межу критичності. Чи не тому жодна партія не може повести за собою ВСІХ? Чи не тому й Чорновіл не зміг повести за собою ВСІХ?
То хто ж ми сьогодні – в цьому нашому історичному часі? Хто ми – котрі віддаємо свої серця, то Чорноволу, то Кравчуку, то Кучмі, то Ющенку, то Януковичу, то Литвину, то... то... – і нікому не віддаємо повністю? Котрі, хоч і молимося й одному Богові, але воюємо за місце молитви з войовничістю запеклих атеїстів; котрі з великою насолодою вважаємо себе мучениками за правду і з не меншою насолодою судимо собі подібних – за будь-що. Судимо легко, впевнено, авторитетно. Звідки ця легкість слова – слова, кинутого, мов камінь, чи то з вулиці, чи з високої трибуни. Чи не тому слова такі легкі й не болять нас, що ми розівчилися їх зважувати?
Ідуть дощі, заливаючи притихлу в очікуванні тепла землю. На місці трагедії, в якій загинув В’ячеслав Чорновіл, знов посіють пшеницю? Як тієї весни – з того зерна, яке зібрали на місці трагедії (чи все ж – злочину? Відповіді досі нема).
Ця земля ще спить і марить весняним пробудженням.
Пів гектара землі поряд із останньою дорогою Чорновола – символ великої української летаргії. Хворобливого стану, схожого на сон.
Пора прокидатися?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
