Переможців визначав новий склад експертів, членів Комітету на чолі з новим Головою Комітету з премії – академіком НАНУ, Головою Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України Миколою Жулинським. Комітет працював за «старим» положенням, хоч нове, за словами М. Жулинського, вже існує – але не затверджене поки що Президентом України. У зв’язку з цим номінуватися на премію не могли ті, кого вже висували раніше – і вдруге, і втретє. Із майже 70 номінантів до «фінішу» дійшло п’ятеро. Вперше за останні кілька літ лауреатів – менше десяти.
Цього року найвищу нагороду за творчість – Національну премію імені Тараса Шевченка – отримають:
• Народна артистка України, актриса Київського національного драматичного театру ім. І.Франка – Лариса Кадирова,
• поет Павло Гірник,
• художник Віктор Гонтаров,
• народний майстер Віктор Наконечний,
• історик-публіцист Володимир Мельниченко.
У номінаціях «Музика» та «Кіно» гідних претендентів не знайшлося. Це означає, що в Україні не існує яскравих подій і знакових здобутків у царині музики та індустрії кіно, що виглядає і печально, і водночас вказує на проблеми та може викликати дискусію. Хоча, щодо дискусії, то вона б мала відбутися раніше.
Нові проблеми постають із давніх
Легкий ажіотаж навколо Шевченківської премії існує перманентно. Щороку від часу, коли починається висунення претендентів і до оприлюднення «вироку» Комітету звучать нові закиди, припущення, претензії тощо – і до роботи експертів, і до номінантів, і до самої премії.
Звучать іноді заяви тих, хто відмовляється брати участь у цьому найбільшому творчому «конкурсі», попри те, що твори їхні висунуті. Пам’ятна така заява письменника Юрія Андруховича. Незабутні теж гострі закиди письменниці Оксани Забужко щодо «кон’юнктурності» у визначенні лауреатів, власне й самій «державності» премії, – мовляв, апріорі премію не може отримати «нелояльний автор»; не раз висловлювалася думка і про доцільність (недоцільність) такої премії. Звучали пропозиції витратити кошти, призначені на премію (цього року це, ймовірно, 160 тисяч гривень, минулого – 130 тисяч на одного лауреата), для інших цілей і потреб. Наприклад, на певні стипендії значно більшій кількості митців...
Рік у рік серед активнішої частини письменників, художників, акторів, музикантів можна почути нарікання на «відсутність заангажованого відбору» лауреатів. У минулі роки були прямі звинувачування на адресу Комітету в корумпованості (пригадаймо торішній виступ-звернення письменниці Галини Пагутяк).
Малих і більших проблем навколо Шевченківської премії так само багато сьогодні, як було немало в попередні роки. Та й сам новий голова Комітету – академік Микола Жулинський від цих проблем не відхрещується. «Престиж премії падає, не може бути її ні за заслуги, ні за лояльність, ні те, що там двічі, а тепер третій раз уже пора... черга надійшла. Ми від цього рішуче хочемо відмовитися», – сказав Микола Жулинський цими днями Радіо Свобода.
Як обговорювати і оцінювати твори номінантів?
Серед актуальних проблем найгостріші такі: обговорення творів на перших етапах висунення і визначення кандидатів; критерії оцінювання творів; призначення компетентних експертів. Всі ці проблеми задавнені, тому їх розв’язання стане, очевидно, пріоритетним завданням Комітету з премії вже найближчим часом.
Широкого обговорення творів кандидатів на Шевченківську премію цього року, як і в попередні, не було. Яким це обговорення повинне бути? Про це все можна дізнатися зі «Вступного слова» Івана Дзюби «До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка» в довіднику «Шевченківські лауреати 1962-2001»: «Присуджуватися премії мали за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю. Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо».
Від часів, коли Шевченківська премія була спершу Республіканською, потім Державною (а Національною вона стала у 2000 році), минуло 47 літ. Гортаючи історію премії, можна побачити, що навіть за сумнозвісного радянського ладу творчість висунутих на Шевченківську премію кандидатів обговорювалася громадськістю та фахівцями від мистецтва і літератури набагато жвавіше, ніж нині. Що більш, ніж дивно. Адже й самі наклади книг номінантів сьогодні, на відміну від часів колишніх, такі мізерні, що сподіватися на їх резонанс у суспільстві годі. Та й виставок, де б можна побачити роботи висунутих на премію художників – не густо. Виходить, що громадськість, яка сама творів не обговорювала, мусить повірити експертам. Так само експертам і членам Комітету з премії мусять повірити і всі ті кандидати, які премії не отримали.
Культура в Україні перебуває на задвірках суспільного життя
Учасники творчого процесу не надто охоче коментують як роботу Комітету з Шевченківської премії (загалом досить закриту від посторонніх очей і вух, що має своє пояснення), так і саме присудження премії «щасливцям». Неважко здогадатися, чому: з одного боку чи не кожен митець бодай сам собі зізнається, що премія ця – найвища, найгучніша, окрім того, її грошовий еквівалент – найбільший серед усіх існуючих інших премій. З іншого боку, давно стала фактом безплідність окремих заяв та спорадичних дискусій. А, ще з іншого боку, сподіватися на справжню розгорнуту дискусію про цю премію не доводиться: шпальти «Літературної України», де така дискусія теоретично могла б зав’язатися, надто «вузькі» – за обсягом, звісно, не за вузькістю поглядів, які там оприлюднюються. Інших літературних видань загальнонаціонального масштабу просто не існує.
Щодо художників, музикантів, кінематографістів, то й такої газети чи чогось подібного у них немає. Виставки робіт – річ майже неймовірна в ситуації, коли картинні галереї закриваються з огляду на «розірвання договору оренди», а наймати великі зали художникам, особливо молодим, – нема за що при теперішніх цінах на оренду приміщень.
У цих умовах висунення книг, творів образотворчого мистецтва, музичних досягнень тощо відбувається в один доступний спосіб – переважно хаотично. І обговорюється так само. Бо наклади книг мізерні, видавнича справа сама по собі проблемна у зв’язку з недосконалістю законів, податки високі, а широкій громадськості твори мистецтва і книги малодоступні. Культура в Україні продовжує перебувати на задвірках суспільного життя, це вже аксіома. Причини цього – тема велика й окрема. Назвати можна хіба основну – найбільшу: культура в країні, що має явні ознаки симулякра, теж має ознаки симулякра. У країні-імітації культура живе за таким же алгоритмом – несправжня копія справжнього не функціонує. І в цій найбільшій проблемі культури органічно існують і ті питання, які виникають щодо критеріїв, експертів, номінантів і лауреатів Шевченківської премії.
Сама премія залишається і найвищою, і найпрестижнішою – бо вона має ім’я великого Тараса Шевченка. Що ж до всіх незгідних із новими іменами лауреатів (а це повторюється десятиліттями – незгідні завжди є), то їм доведеться змиритися. Або пригадати, що цінність винагород – річ відносна.
Колись у Римській республіці найвищою і рідкісною (майже раз на століття) нагородою був вінок із польових квітів. Свого часу таку відзнаку отримав Юлій Цезар... Зрештою, «бути вибраним – не завжди означає бути кращим», як сказав один філософ. Саме по-філософськи мусять сприйняти вердикт Комітету всі учасники великого дійства під назвою «присудження Шевченківської премії».
(Київ – Прага)
Цього року найвищу нагороду за творчість – Національну премію імені Тараса Шевченка – отримають:
• Народна артистка України, актриса Київського національного драматичного театру ім. І.Франка – Лариса Кадирова,
• поет Павло Гірник,
• художник Віктор Гонтаров,
• народний майстер Віктор Наконечний,
• історик-публіцист Володимир Мельниченко.
У номінаціях «Музика» та «Кіно» гідних претендентів не знайшлося. Це означає, що в Україні не існує яскравих подій і знакових здобутків у царині музики та індустрії кіно, що виглядає і печально, і водночас вказує на проблеми та може викликати дискусію. Хоча, щодо дискусії, то вона б мала відбутися раніше.
Нові проблеми постають із давніх
Легкий ажіотаж навколо Шевченківської премії існує перманентно. Щороку від часу, коли починається висунення претендентів і до оприлюднення «вироку» Комітету звучать нові закиди, припущення, претензії тощо – і до роботи експертів, і до номінантів, і до самої премії.
Звучать іноді заяви тих, хто відмовляється брати участь у цьому найбільшому творчому «конкурсі», попри те, що твори їхні висунуті. Пам’ятна така заява письменника Юрія Андруховича. Незабутні теж гострі закиди письменниці Оксани Забужко щодо «кон’юнктурності» у визначенні лауреатів, власне й самій «державності» премії, – мовляв, апріорі премію не може отримати «нелояльний автор»; не раз висловлювалася думка і про доцільність (недоцільність) такої премії. Звучали пропозиції витратити кошти, призначені на премію (цього року це, ймовірно, 160 тисяч гривень, минулого – 130 тисяч на одного лауреата), для інших цілей і потреб. Наприклад, на певні стипендії значно більшій кількості митців...
Рік у рік серед активнішої частини письменників, художників, акторів, музикантів можна почути нарікання на «відсутність заангажованого відбору» лауреатів. У минулі роки були прямі звинувачування на адресу Комітету в корумпованості (пригадаймо торішній виступ-звернення письменниці Галини Пагутяк).
Малих і більших проблем навколо Шевченківської премії так само багато сьогодні, як було немало в попередні роки. Та й сам новий голова Комітету – академік Микола Жулинський від цих проблем не відхрещується. «Престиж премії падає, не може бути її ні за заслуги, ні за лояльність, ні те, що там двічі, а тепер третій раз уже пора... черга надійшла. Ми від цього рішуче хочемо відмовитися», – сказав Микола Жулинський цими днями Радіо Свобода.
Як обговорювати і оцінювати твори номінантів?
Серед актуальних проблем найгостріші такі: обговорення творів на перших етапах висунення і визначення кандидатів; критерії оцінювання творів; призначення компетентних експертів. Всі ці проблеми задавнені, тому їх розв’язання стане, очевидно, пріоритетним завданням Комітету з премії вже найближчим часом.
Широкого обговорення творів кандидатів на Шевченківську премію цього року, як і в попередні, не було. Яким це обговорення повинне бути? Про це все можна дізнатися зі «Вступного слова» Івана Дзюби «До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка» в довіднику «Шевченківські лауреати 1962-2001»: «Присуджуватися премії мали за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю. Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо».
Від часів, коли Шевченківська премія була спершу Республіканською, потім Державною (а Національною вона стала у 2000 році), минуло 47 літ. Гортаючи історію премії, можна побачити, що навіть за сумнозвісного радянського ладу творчість висунутих на Шевченківську премію кандидатів обговорювалася громадськістю та фахівцями від мистецтва і літератури набагато жвавіше, ніж нині. Що більш, ніж дивно. Адже й самі наклади книг номінантів сьогодні, на відміну від часів колишніх, такі мізерні, що сподіватися на їх резонанс у суспільстві годі. Та й виставок, де б можна побачити роботи висунутих на премію художників – не густо. Виходить, що громадськість, яка сама творів не обговорювала, мусить повірити експертам. Так само експертам і членам Комітету з премії мусять повірити і всі ті кандидати, які премії не отримали.
Культура в Україні перебуває на задвірках суспільного життя
Учасники творчого процесу не надто охоче коментують як роботу Комітету з Шевченківської премії (загалом досить закриту від посторонніх очей і вух, що має своє пояснення), так і саме присудження премії «щасливцям». Неважко здогадатися, чому: з одного боку чи не кожен митець бодай сам собі зізнається, що премія ця – найвища, найгучніша, окрім того, її грошовий еквівалент – найбільший серед усіх існуючих інших премій. З іншого боку, давно стала фактом безплідність окремих заяв та спорадичних дискусій. А, ще з іншого боку, сподіватися на справжню розгорнуту дискусію про цю премію не доводиться: шпальти «Літературної України», де така дискусія теоретично могла б зав’язатися, надто «вузькі» – за обсягом, звісно, не за вузькістю поглядів, які там оприлюднюються. Інших літературних видань загальнонаціонального масштабу просто не існує.
Щодо художників, музикантів, кінематографістів, то й такої газети чи чогось подібного у них немає. Виставки робіт – річ майже неймовірна в ситуації, коли картинні галереї закриваються з огляду на «розірвання договору оренди», а наймати великі зали художникам, особливо молодим, – нема за що при теперішніх цінах на оренду приміщень.
У цих умовах висунення книг, творів образотворчого мистецтва, музичних досягнень тощо відбувається в один доступний спосіб – переважно хаотично. І обговорюється так само. Бо наклади книг мізерні, видавнича справа сама по собі проблемна у зв’язку з недосконалістю законів, податки високі, а широкій громадськості твори мистецтва і книги малодоступні. Культура в Україні продовжує перебувати на задвірках суспільного життя, це вже аксіома. Причини цього – тема велика й окрема. Назвати можна хіба основну – найбільшу: культура в країні, що має явні ознаки симулякра, теж має ознаки симулякра. У країні-імітації культура живе за таким же алгоритмом – несправжня копія справжнього не функціонує. І в цій найбільшій проблемі культури органічно існують і ті питання, які виникають щодо критеріїв, експертів, номінантів і лауреатів Шевченківської премії.
Сама премія залишається і найвищою, і найпрестижнішою – бо вона має ім’я великого Тараса Шевченка. Що ж до всіх незгідних із новими іменами лауреатів (а це повторюється десятиліттями – незгідні завжди є), то їм доведеться змиритися. Або пригадати, що цінність винагород – річ відносна.
Колись у Римській республіці найвищою і рідкісною (майже раз на століття) нагородою був вінок із польових квітів. Свого часу таку відзнаку отримав Юлій Цезар... Зрештою, «бути вибраним – не завжди означає бути кращим», як сказав один філософ. Саме по-філософськи мусять сприйняти вердикт Комітету всі учасники великого дійства під назвою «присудження Шевченківської премії».
(Київ – Прага)
