В Москві говорять, що нові сили будуть не гіршими за відповідні сили НАТО. І, як можна зрозуміти, виконуватимуть відповідні функції. Виникає, звичайно ж, питання, якими будуть ці функції.
Адже для того, щоб сили швидкого реагування дійсно допомагали у вирішенні скрутних питань, потрібно взаєморозуміння між учасниками альянсу. Яким є взаєморозуміння, можна було побачити із дипломатичних маневрів таджицького президента Емомалі Рахмона.
Пан Рахмон ледве не зірвав сам самміт. Він то збирався їхати, то відмовлявся, врешті прилетів в Москву. Дивуватися тут не варто. У Таджикистану досить складні взаємини із сусіднім Узбекистаном. Рішення Ташкенту припинити транзит туркменської електроенергії до сусідньої країни поставило Душанбе на межу справжньої гуманітарної катастрофи, призвело до запровадження надзвичайного стану й подальшого збідніння населення.
Росію дружньо проігнорували
На цьому тлі парадний візит до Узбекистану російського президента Дмитра Медвєдєва був сприйнятий в Душанбе як справжній ляпас президенту Рахмону. І таджицький лідер скористувався можливістю продемонструвати своє незадоволення. Проте як ми тепер уявляємо спільне реагування таджицьких та узбецьких десантників?
Таких прикладів може бути чимало. І в самій організації, і за колом її членів. Навряд можна собі уявити, що ОДКБ може підтримати Вірменію в разі конфлікту з Азербайджаном. Та ба, навіть коли «сама» Росія очікувала від союзників підтримки після визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії, її дружньо проігнорували. І тільки зараз, здається, в Москві наблизилися до можливості такого кроку з боку союзної Бєларусі.
Про інших членів ОДКБ й мови не має, на нинішньому самміті російська сторона навіть відмовилася ставити питання про можливість визнання незалежності грузинських автономій до порядку денного. Так що ж це будуть за сили швидкого реагування, коли у союзників немає взаєморозуміння? І чи дійсно вони за таких умов будуть не гіршими, ніж у НАТО?
(Київ–Прага)
Адже для того, щоб сили швидкого реагування дійсно допомагали у вирішенні скрутних питань, потрібно взаєморозуміння між учасниками альянсу. Яким є взаєморозуміння, можна було побачити із дипломатичних маневрів таджицького президента Емомалі Рахмона.
Пан Рахмон ледве не зірвав сам самміт. Він то збирався їхати, то відмовлявся, врешті прилетів в Москву. Дивуватися тут не варто. У Таджикистану досить складні взаємини із сусіднім Узбекистаном. Рішення Ташкенту припинити транзит туркменської електроенергії до сусідньої країни поставило Душанбе на межу справжньої гуманітарної катастрофи, призвело до запровадження надзвичайного стану й подальшого збідніння населення.
Росію дружньо проігнорували
На цьому тлі парадний візит до Узбекистану російського президента Дмитра Медвєдєва був сприйнятий в Душанбе як справжній ляпас президенту Рахмону. І таджицький лідер скористувався можливістю продемонструвати своє незадоволення. Проте як ми тепер уявляємо спільне реагування таджицьких та узбецьких десантників?
Таких прикладів може бути чимало. І в самій організації, і за колом її членів. Навряд можна собі уявити, що ОДКБ може підтримати Вірменію в разі конфлікту з Азербайджаном. Та ба, навіть коли «сама» Росія очікувала від союзників підтримки після визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії, її дружньо проігнорували. І тільки зараз, здається, в Москві наблизилися до можливості такого кроку з боку союзної Бєларусі.
Про інших членів ОДКБ й мови не має, на нинішньому самміті російська сторона навіть відмовилася ставити питання про можливість визнання незалежності грузинських автономій до порядку денного. Так що ж це будуть за сили швидкого реагування, коли у союзників немає взаєморозуміння? І чи дійсно вони за таких умов будуть не гіршими, ніж у НАТО?
(Київ–Прага)
