За три десятиріччя світ уже звик до того, що лідери Ірану все засуджують Сполучені Штати. Такі засудження пролунали вже й після того, як на початку минулого тижня новий президент США Барак Обама висловив готовність до переговорів із Іраном.
Тегеран усе звинувачує Вашингтон (а США мають проти Ірану ще й свої власні санкції, крім тих, які накладені через Раду безпеки ООН) у намаганні скинути владу ісламської держави задля американських економічних інтересів.
Там мають і прецедент, коли 1953 року США разом із Британією дійсно оплатили і підтримали переворот, що скинув прем’єр-міністра Могаммада Мосаддека, який перед тим домігся націоналізації нафтової промисловості й фактично усунув від влади шаха Могаммада Резу Паглаві. Цей переворот повернув повну владу прозахідному шахові, якого врешті скинула 1979 року ісламська революція.
Вашингтон, зі свого боку, звинувачує Тегеран у підтримці терористичних організацій (у першу чергу ліванської «Хезболли» та «Хамасу» і низки інших войовничих палестинських рухів), спробах зірвати близькосхідний мирний процес, а останніми роками і в намаганні здобути ракети великої далекосяжності і зброю масового знищення.
Іран не збирається відступати
Упертість нинішнього режиму Ірану в конфронтації з Заходом і його союзниками дає йому змогу підтримувати свою «революційну» легітимність в очах іранської громадськості, каже фахівець із питань Ірану й регіону Дженів Абдо. За її словами, ісламська революція вижила завдяки опорі на два основні принципи: антиізраїльську й антиамериканську філософію та підтримку «Хезболли» і «Хамасу».
За словами американської дослідниці, навряд чи Іран відступить із цих двох позицій, і з погляду США це найбільший виклик для кожної американської адміністрації з часу іранської революції; особливо проблематичне це буде для адміністрації Барака Обами, яка зараз намагається знайти нові підходи до Ірану.
І, при тому, що іранська влада має твердий намір встояти перед зовнішнім тиском, саме намагання Заходу змусити Іран відступити в нинішній «ядерній кризі» може за іронією долі зміцнити позиції режиму, каже Дженів Абдо.
Підтримка в країні, вплив у регіоні
За її словами, принаймні в Вашингтоні вже сприймають майже як кліше твердження, що іранська громадськість підтримує ядерну програму своєї країни і що режим може спертися на всенародну підтримку в цьому питанні, – але це дійсно так.
Іранцям потрібна не ядерна енергія сама по собі, вважає фахівець, – їм потрібне визнання їхньої рівноправності з боку міжнародної спільноти, визнання як країни, яка повинна мати право створювати собі захист, право розвивати воєнну ядерну потугу, яку вже мають сусіди Ірану.
«Вони дивляться на Ізраїль, на Пакистан, на інші ядерні держави і почувають, що ізольовані лише через те, що вони іранці», – каже вона.
На Заході це розуміють і намагаються вдаватися до політики «батога і пірника» – крім санкцій за відмову припинити ядерну програму, пропонують Іранові й заохочення в разі такого припинення. Але доброї рівноваги покарань і заохочень, як виглядає, досі не знайшли.
А тим часом іранська влада не тільки витримує західний тиск і знаходить у цьому щонайширшу внутрішню підтримку, а й активно протистоїть намаганням Заходу ізолювати її тим, що нарощує свій вплив у регіоні.
В Іраку Іран став другою найвпливовішою силою після США, і підтримка Тегераном шиїтських релігійних сил в Іраку дає йому важіль впливу не лише на Багдад, але й на Вашингтон.
А надаючи гроші і зброю «Хезболлі» в Лівані й «Хамасові» в Смузі Гази, Іран став разом із Сирією одним із найпотужніших гравців на Близькому Сході й тим здобув важіль проти Ізраїлю в конфронтації з цією державою, яка погрожує нападом на ядерні об’єкти Ірану.
І на сході Іран здобув значний вплив в Афганістані після того, як там за підтримки США скинули владу «Талібану».
Усіма цими кроками Тегеран ніби хоче запевнити, що не залишиться в повній ізоляції, що б не сталося в світі. А це наводить на думку, що Іран вважає, що в протистоянні з Заходом може заправити з нього не менш високу ціну, ніж Захід править із Ірану.
(Прага – Київ)
Тегеран усе звинувачує Вашингтон (а США мають проти Ірану ще й свої власні санкції, крім тих, які накладені через Раду безпеки ООН) у намаганні скинути владу ісламської держави задля американських економічних інтересів.
Там мають і прецедент, коли 1953 року США разом із Британією дійсно оплатили і підтримали переворот, що скинув прем’єр-міністра Могаммада Мосаддека, який перед тим домігся націоналізації нафтової промисловості й фактично усунув від влади шаха Могаммада Резу Паглаві. Цей переворот повернув повну владу прозахідному шахові, якого врешті скинула 1979 року ісламська революція.
Вашингтон, зі свого боку, звинувачує Тегеран у підтримці терористичних організацій (у першу чергу ліванської «Хезболли» та «Хамасу» і низки інших войовничих палестинських рухів), спробах зірвати близькосхідний мирний процес, а останніми роками і в намаганні здобути ракети великої далекосяжності і зброю масового знищення.
Іран не збирається відступати
Упертість нинішнього режиму Ірану в конфронтації з Заходом і його союзниками дає йому змогу підтримувати свою «революційну» легітимність в очах іранської громадськості, каже фахівець із питань Ірану й регіону Дженів Абдо. За її словами, ісламська революція вижила завдяки опорі на два основні принципи: антиізраїльську й антиамериканську філософію та підтримку «Хезболли» і «Хамасу».
За словами американської дослідниці, навряд чи Іран відступить із цих двох позицій, і з погляду США це найбільший виклик для кожної американської адміністрації з часу іранської революції; особливо проблематичне це буде для адміністрації Барака Обами, яка зараз намагається знайти нові підходи до Ірану.
І, при тому, що іранська влада має твердий намір встояти перед зовнішнім тиском, саме намагання Заходу змусити Іран відступити в нинішній «ядерній кризі» може за іронією долі зміцнити позиції режиму, каже Дженів Абдо.
Підтримка в країні, вплив у регіоні
За її словами, принаймні в Вашингтоні вже сприймають майже як кліше твердження, що іранська громадськість підтримує ядерну програму своєї країни і що режим може спертися на всенародну підтримку в цьому питанні, – але це дійсно так.
Іранцям потрібна не ядерна енергія сама по собі, вважає фахівець, – їм потрібне визнання їхньої рівноправності з боку міжнародної спільноти, визнання як країни, яка повинна мати право створювати собі захист, право розвивати воєнну ядерну потугу, яку вже мають сусіди Ірану.
«Вони дивляться на Ізраїль, на Пакистан, на інші ядерні держави і почувають, що ізольовані лише через те, що вони іранці», – каже вона.
На Заході це розуміють і намагаються вдаватися до політики «батога і пірника» – крім санкцій за відмову припинити ядерну програму, пропонують Іранові й заохочення в разі такого припинення. Але доброї рівноваги покарань і заохочень, як виглядає, досі не знайшли.
А тим часом іранська влада не тільки витримує західний тиск і знаходить у цьому щонайширшу внутрішню підтримку, а й активно протистоїть намаганням Заходу ізолювати її тим, що нарощує свій вплив у регіоні.
В Іраку Іран став другою найвпливовішою силою після США, і підтримка Тегераном шиїтських релігійних сил в Іраку дає йому важіль впливу не лише на Багдад, але й на Вашингтон.
А надаючи гроші і зброю «Хезболлі» в Лівані й «Хамасові» в Смузі Гази, Іран став разом із Сирією одним із найпотужніших гравців на Близькому Сході й тим здобув важіль проти Ізраїлю в конфронтації з цією державою, яка погрожує нападом на ядерні об’єкти Ірану.
І на сході Іран здобув значний вплив в Афганістані після того, як там за підтримки США скинули владу «Талібану».
Усіма цими кроками Тегеран ніби хоче запевнити, що не залишиться в повній ізоляції, що б не сталося в світі. А це наводить на думку, що Іран вважає, що в протистоянні з Заходом може заправити з нього не менш високу ціну, ніж Захід править із Ірану.
(Прага – Київ)
