Через 30 років виникають ті ж самі питання – чи це дійсно була антишахська революція проти шаха Пехлеві, якого підтримували Сполучені Штати Америки, чи це дійсно перша сучасна спроба встановити мусульманську теократію, або ж це було просто поглинання держави лише однією політичною силою?
Вирішенню проблеми революції допомогло б розуміння того – чому вже у другому її поколінні Ісламська революція залишається рішуче антизахідною і перебуває в руках клерикальних лідерів, які нетерпимі до інакодумства. Та розбити на категорії те, що сталося в Ірані 1979 року, ніколи не було так просто.
Зерна проросли з «тихої революції» шаха
Зерна Іранської революції проросли з «тихої революції» шаха Пехлеві, вважає американський журналіст і дослідник подій в Ірані Стівен Кінзер. Він переконаний, що шах проводив своєрідну «білу революцію», революцію згори, метою якої було досягнути перетворень подібних, як у Туреччині. Шах хотів змін, але він боявся широкого швидкого поширення демократії, участі в процесі реформ широких мас, каже Кінзер.
Мохаммед Пехлеві хотів за допомогою диктаторських методів створити «більш відкрите, терпиме, продуктивне, квітуче суспільство». Але це не спрацьовувало і не викликало якогось розуміння в іранців. Стівен Кінзер зауважує, що, зокрема, «так виходило тому, що шах дуже вже орієнтувався на Захід».
В опозицію до режиму Пехлеві стали всі розрізнені сили політичного спектру, які існували в країні. Це й світська інтелігенція, яка занурилася в теорії визволення «Третього світу», і яка порівнювала шаха із західною експлуатацією. Тут були й марксисти, прихильники теорії класової боротьби. Також конституційні монархісти, а також менш зрима, але у підсумку найбільш дієва сила – шиїтське духівництво, яке традиційно стояло поза політикою.
Мулли вирішили долю шахського режиму
За словами того ж Стівена Кінзера, шах систематично придушував будь-яку опозицію, і студентську і, профспілкову, будь-яку. Це ж стосувалося і опозиційної преси. Незалежних видань в Ірані за шаха не існувало. Єдине місце, де можна було ще сховатися опозиціонерам до Пехлеві, була мечеть. Тому всі сили ворожі шахові виявилися під сильним релігійним впливом. Тому й так сталося, що внаслідок падіння режиму шах, його замінила релігійна влада. Сам Мохаммед Пехлеві цього найбільше й боявся.
Аятола Хомейні, як і всі великі революціонери, збирав прихильників, ясно формулював свої революційні тези. Він стверджував, що лише релігійна сила може врятувати Іран від іноземної експлуатації і що закони шаріату – це те найкраще, що можливе для нової влади і справедливого суспільства. Хоча більшість аятол, а їх нараховувалося тоді в Ірані понад тисячу, не розділяли на той час його поглядів і не були згодні, що ісламські законодавці мають керувати країною, все ж промови Хомейні завоювали більшість із 80 тисяч мечетей.
І коли всі опозиційні сили, і атеїсти, і релігійна опозиція, вийшли на вулиці, шах був шокований масштабами протестів. Пехлеві покинув країну в січні 1979 року. А Хомейні, якого колись (в 60-ті) вислали з країни, повернувся в Тегеран із Парижа 1 лютого і його зустрів кількамільйонний натовп.
Мусульманські клерикали взяли владу на хвилі анти-західних протестів
Прихильники Хомейні усунули реформістський уряд, який залишив шах, вони брали участь в уряді національної єдності, але разом з тим керували країною за допомогою свого паралельного уряду з комітетами безпеки, революційними трибуналами і збройною міліцією. Уряд погодився на конституцію, яку обрав саме Хомейні. Він став Вищим духовним лідером і теократична основа влади була створена, від неї стає залежною і законодавча діяльність парламенту і кандидати на крісла в уряді.
Сила Хомейні проявилася і в листопадові дні 1979 року, після захоплення його людьми американського посольства, і пізніше, коли дипломатів США тримали півтора року як заручників. До середини 1981 року релігійні сили взяли в Ірані все під свій контроль. Хомейні розігнав коаліційні сили у владі, відтоді там почали переважати противники політичних компромісів і консерватори. Теократична влада торжествувала. Критична преса під цензурою або ж знищена, політичні критики режиму у в’язницях чи в еміграції. На початках Іранської революції йшлося про «ісламську демократію» як щось власне нове, альтернативне західній демократії. Але навіть подібного до демократії в Ірані щось не видно.
Антизахідний фон революційної влади – спосіб збереження позицій однієї сили
Для пересічних іранців Ісламська революція стала тяжкою ціною за їхні сподівання на зміни. Країна багатюща нафтою, газом, тепер у значній мірі в руках прихованих релігійних фондів, які не вміють давати раду в економці. Мільйони фахівців втекли з країни. Доходи на душу населення на 30 відсотків нижчі аніж перед революцією. Інфляція та безробіття набирать все більших розмірів.
У той же час зовнішня політика Ісламської революції створює мобілізаційний фон напругою у стосунках із Заходом. Такий стан напруженості, мовляв, вороги Ірану всюди, сприяє вимогам нинішнього режиму, який пояснює всі тяжкі кризи необхідністю захисту інтересів Тегерану в боротьбі з ворогами.
Та ж ядерна програма країни, направлена, як вважають на Заході, на отримання ядерної зброї, також не несе процвітання народу Ірану, окрім наростання міжнародних санкцій, які ослаблюють економіку і відкладають сподівання на добре життя у майбутнє. Ну що ж, Іранська революція триває.
(Прага – Київ)
