Але спочатку кілька слів про фільм, про «Ашик-Кериб», останню роботу Сергія Параджанова, зняту на кіностудії «Грузія-фільм» у 1988 році. Історія проста й стара, як світ: бідний ашуг закохався в багату красуню, яку багатій-батько не хоче віддати за злидаря-поета. І ашуг вирушає в мандри світами – ну, не зовсім щоб як нинішні українські заробітчани-«гастарбайтери», але десь схоже... Власне, хто хотів, той фільм давно бачив і, як зміг, так сприйняв і зрозумів. В кожного по своєму. Як на мене, то до кінця розуміти параджанівські кіносни, напевно, неможливо, а може – й взагалі непотрібно. Просто входиш у пульсуючий ритм – кадру, барви, звуку і, відчувши його, перейнявшись, простуєш собі далі по килимах кінематографічних символів. Якщо ж ні – простуєш до виходу. Як, до речі, й зробила добра половина глядачів, так і не дотягнувши до кінця стрічки. А дарма. Тим більше, що все так щасливо завершується.
Не меншою експресією, аніж сам фільм, сповнене й інтерв'ю Сергія Параджанова. Його режисер записав теж 1988 року, перебуваючи в Канаді. Через три роки той запис відшукали й привезли в Україну Іван та Марта Дзюби і ось тепер, як зазначила пані Марта в короткій передмові перед сеансом, підготували до 85-річчя митця. Понад годину Параджанов розмовляє з канадською журналісткою Мирославою Олексюк-Бейкер, фонтануючи енергією, іронією і розкішними, часом парадоксальними і різкими судженнями про найрізноманітніші речі – від здобутків і втрат світового кінематографа до горбачовської «безалкогольної кампанії». Не оминаючи, звісно, й України, котра, як випливає з інтерв'ю, була для режисера і злою мачухою, й Вітчизною. Навіть говорить Параджанов, нехай і специфічною, а все ж, українською мовою, а на надокучливі питання журналістки про те, чи вважає себе «націоналістом», відповідає співом уривку пісні: «Вербовая дощечка, дощечка...» І гордо додає: «Я був українським режисером!»
Культура від мера
Останнім часом культурне життя столиці досить відчутно «збадьорюють» місцеві чиновники. Зокрема, київський голова Леонід Черновецький. Робить він це, як завжди, в оригінальний спосіб. Днями пан Черновецький підписав розпорядження, згідно з яким у Києві вводиться платний вхід на міські кладовища.
Про цінову конкретику поки що не йшлося, але, як зазначив заступник Черновецького, пан Журавський, ціни для різних кладовищ будуть різними. Напевно, слід розуміти, що доступ до могили слюсаря Петренка десь на Берківцях обійдеться в менше копієчку, ніж відвідини усопших знаменитостей на Байковому. Але платити відтепер будуть всі й повсюди. Зокрема, й на тому ж таки Байковому цвинтарі, котрий ще 2001 року оголошений видатною пам'яткою історії та культури України.
Скажімо, хочете покласти квіти на могили Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Грушевського, Павла Тичини, Максима Рильського, Олеся Гончара, Миколи Вінграновського, Івана Миколайчука, Василя Стуса, та багатьох інших видатних людей – платіть гроші. Ось такі нововведення від столичної влади. Питання про моральність зависає в повітрі. І ще: цікаво, чи розповсюджуватиметься «культурне» рішення й на урядові делегації, які для ювілейної «галочки» вряди-годи з'являються біля знаменитих надгробків?
(Київ – Прага)
