Восьмого серпня, у час, коли запалювали вогні Олімпіади в Пекіні, в Південній Осетії лунали інші залпи. Російська сторона поклала повну відповідальність за розв’язування конфлікту на Тбілісі.
Російський прем’єр Володимир Путін тоді заявив: «Споконвіку було так, що під час Олімпійських ігор зброя замовкала, а тут навпаки в день відкриття Олімпіади, напередодні, грузинське керівництво вжило дуже агресивні дій щодо Південної Осетії, фактично почала бойові дії, з використанням важкої техніки, артилерії, танків. Є жертви, вбиті, поранені».
Натомість Грузія заявила, що йшлося про заздалегідь підготовлену провокацію.
За підрахунками міжнародних правозахисників, коротка 5-денна війна забрала життя понад 220 осетинських цивільних і російських військових та понад 400 грузин в уніформі і без. Більшість жертв із обох боків – цивільні особи. Значних руйнувань від залпів грузинського «Граду» зазнала осетинська столиця, Цхінвалі, спустошеними після підпалів та пограбувань осетинських «ополченців» залишилися численні грузинські села на території Південної Осетії. Грузію заполонили десятки тисяч біженців.
Роль головного миротворця взяв на себе головуючий у Європейському Союзі президент Франції Ніколя Саркозі. Йому вдалося переконати сторони припинити бойові дії і домогтися від Росії обіцянки вивести війська на ті позиції, де вони були напередодні війни.
Повністю своєї обіцянки Росія так і не виконала. Вона залишила своїх військових частково на прикордонній території Грузії та збільшила їхню присутність у визнаних нею Південній Осетії та Абхазії. Незважаючи на це, Європейський Союз і НАТО наприкінці року відновили заморожені після конфлікту зв’язки з Москвою, виходячи з того, що навіть поганий діалог кращий, ніж жодного.
Українці також відчувають небезпеку
Короткий збройний конфлікт залишив тривалі наслідки. Помічник державного секретаря США з питань Європи та Євразії Метью Брайза зазначає: «Це вододіл, бо Росія продемонструвала, своє бажання бути войовничою та використовувати силу проти менших сусідів. Він послав потужні сигнали по всьому Кавказу».
І не лише Кавказу. Балтійські країни зажадали від НАТО створення планів щодо посилення їхньої безпеки. Польща, яка місяцями зволікала з рішенням щодо розташування американських ракет-перехоплювачів на своїй території, ухвалила його ще під час конфлікту. Україна також відчула себе в небезпеці, бо усвідомила, що є базою для іноземного флоту, дії якого вона не контролює. А напружена ситуація в Криму може стати «плідним ґрунтом» для дестабілізації цілої країні.
В результаті, Україна і Грузія не отримали бажаного Плану дій для членства в НАТО і мусили задовольнитися підписанням Хартії про стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами. А Росія успішно зменшила те, що вона називає втручанням Заходу в зону її «особливих інтересів», заблокувавши роботу цивільної місії ОБСЄ в Грузії.
Після Кавказького конфлікту світ став ще менш передбачуваний і ще менш безпечний – з цим погоджуються усі сторони і спостерігачі цієї війни.
(Прага – Київ)
