Мені сьогодні нелегко буде, відразу скажу. Тому що говорити з колегою, це все одно, що говорити з самим собою. Такий у нас буде ефект розмови з самим собою. В гостях передачі «Дійова особа» Ольга Герасим’юк. Я не знаю, чи варто представляти зайвий раз. Мало того, що колега, ще й землячка – з Полтавщини, з Пирятинського району. Якщо їхати з Києва на Полтаву або на Харків, обов’язково проїжджаєте Пирятин, там є така вежа, біля якої була бензозаправна, біля якої знімали «Королеву бензоколонки».
– Але немає вже цієї бензозаправки, я б її лишив, звичайно. На її місці вже іншу збудували?
– Вже багато збудували, мені дуже шкода, що її нема, але лишилася ця вежа.
– Вежа лишилась, вона красномовна. І коли я людям кажу, що тут знімали «Королеву бензоколонки», мені ніхто не вірить. Не вірять, що на цій трасі знімали фільм.
– Що взагалі щось може стосуватися таке велетенське, як аж сам фільм «Королева бензоколонки». А, між іншим, Ви помічали, що коли їдеш до Пирятина, то ця вежа з’являється просто посеред траси? Коли ти думаєш, що тобі посеред траси щось заступає, то ти розумієш, що ти приїхав в Пирятин. Коли приїжджаєш, то вона відступає наліво. Це я все життя їжджу і на це зважаю.
– Погоду нам розповідали перед нашою програмою, щось вона мені не подобається.
– У нас в Пирятині інакше, я думаю.
– Та взагалі в Полтаві все інакше. Банани ростуть на деревах.
– А пиріжки Ви їли у нас на станції на автовокзалі, такі, як лапоть, здоровезні?
– Таке питання, наче я з іншої планети. Звичайно, їв.
– З картоплею. Ви з чим, до речі, любите?
– З горохом. Оскільки вчора було Миколая, я хотів би запитати, що ви подарували рідним і що подарували Вам?
– У мене син великий вже, йому 26 років. І він коли отримує від мене подібні подарунки, він завжди мені пише есемески: «Мамо, дякую, але мені скоро тридцятник». Я йому, звичайно, причепила до ручки дверей такий черевик, туди запихала цукерки, мигдаль у трюфелях і пляшку лимонаду з дитинства. Мені думається, що з дитинства. Він був втішений. Він до мене завжди ставиться так поблажливо, знаєте, старенька зі своїми тарганами.
– Що за старенька?
– А як кажуть діти на своїх батьків? Я так чула. Він ніколи так на мене не каже. Це я так до себе ставлюся інколи.
– Ви ж поки що не бабуся?
– Бог милував. Колись настане час. Очевидно, це незворотній процес, я до цього морально підготуюся. Поки що я ще не готова. Моєму сину 26 років, я до сих пір думаю, чи він снідав, чи ще щось. Тому що я весь час була поза домом. Я себе називаю «мама-привид», він сердиться, коли я так на себе кажу.
– Звичайно, якщо зважати на тематику Ваших проектів, то можна вдаватися в якусь екзотерію.
– Я дома буваю дуже рідко, приходжу пізно, йду рано. У мене комплект такий є вини перед своїм сином, якому я, можливо, чогось недодала. Хоча він сердиться, каже, що це не так, але він просто мене шкодує.
– Коли я готувався до програми, не дуже просто було. Знову ж кажу, журналіст журналіста про що може спитати?
– Ви можете. Ви такий прикрий завжди. Навпаки, мені дуже цікаво з вами поговорити, тому що я знаю, що Ви зараз щось таке запитаєте.
– Ми ж ніколи в житті не зустрічалися в жодному ефірі. Тоді почнемо. От Ольга Герасим’юк прийшла загримована...
– Не розгримована.
– Для чого? Ви маєте програму на «Один плюс один» досі? Бо я не бачив її в ефірі або не Ваш глядач. Вже не ваш глядач, бо колись мені дуже подобалась програма «Проти ночі», але потім Ви втратили глядача, бо пішли кудись в інший бік: «А він що? А вона що? А що сусіди? А собака гавкав?»
– Це Ви «Камеді клаб» дивитесь, я бачу, Ви глядач «Камеді клаб». Вони саме так мене намагаються пародіювати.
– Це з’явилося набагато раніше. Серед друзів ми саме так пародіювали Ваші програми на вечірках: «А він що? А вона що? А Ви плакали? А Вам було боляче?»
– «А що Ви зараз не плачете?», – я теж про себе так розповідаю, між іншим. Хоча я серйозніше ставлюсь до цього проекту.
– До якого?
– До «Без табу», Ви маєте на увазі?
– Я вже не знаю, які у Вас проекти і як називаються.
– Зараз вона поки що називалась «Без табу», вісім років, між іншим. Восьмирічне перебування в ефірі – це, в принципі, щось означає, якщо чесно, насправді, цей проект тримався на тому, що його справді дуже любили люди. Крім Вас.
– Я не кажу, що я не любив. Кожен проект має свого глядача. Про Вашого глядача ми ще поговоримо. Я не буду приховувати, що ми не говорили перед ефіром, прийшли, привіталися. Ви мені сказали, що Ви записали останню програму «Без табу». Чому?
– Між іншим, коли я це сказала, то на публіку напав стовбняк. Та публіка, яка сиділа, вони потім всі до мене підійшли і казали: «А як же так? А як тепер буде?» Це мені нагадало питання, а чи буває життя після смерті. Приблизно так мені сказала моя група, яка стояла там біля камер. Вони були також вражені моїм повідомленням, що це була спотання програма «Без табу».
– Напевно, зараз взагалі стане дуже багато безробітних людей. На каналі вже їх дуже багато. Я на це вплинути не можу. Це, напевно, якісь об’єктивні процеси і суб’єктивні. Я на це вплинути не можу. Я не є зараз продюсером каналу і маю з каналом лише угоду про творчу співпрацю.
– Ви гонорар отримуєте за свою працю?
– Я гонорари маю право отримувати як авторську винагороду. Можу сказати, що вони незначні, тому для мене головним тут був не заробіток, а сам проект. Проект перестав бути просто розмовою про це: «А він же тобі що? А вона йому що?» Ця програма перетворилась на такий рух за права людини.
Я це часто кажу, не всі це серйозно сприймають, але ті, хто брав участь у цих програмах, і моя група, вони можуть засвідчити, скільки ми людям дали житла, щоб вони мали, де жити, скількох ми порятували від тюрми, скільки ми судилися, тому що всі ті люди, які приходять до мене скаржитися на когось, як правило, мають противників, і ті противники скаржаться на мене.
– Це соціальна функція цього проекту, і таких проектів на комерційному телебачення було досить багато, які виконували соціальну функцію.
– Наприклад?
– Наприклад, на каналі «Один плюс один», де Ви працювали, працюєте, я не знаю, як сказати, то там соціальну функцію виконував проект Безулик «Я так думаю».
– Хоча це був більше політичний, напевно, проект.
– Але це суспільна комунікація.
– Це був досить успішний проект. Я навіть сказала б, що серед усіх ведучих політичних ток-шоу такого ж типу я найбільше виділяла якраз Аню Безулик за її вміння тримати аудиторію і взагалі «по дєлу», як кажуть, говорити.
– Коли на «Один плюс один» був дитячий великий денний блок, це теж соціальна функція. Якщо говорити про новини не в тому вигляді, в якому вони сьогодні виходять, а до цього, то це теж певна соціальна функція. І взагалі «Один плюс один» свого часу виконував соціальну функцію – він знайомив глядача з кіно, але українською мовою. Він був піонером в цьому. Тоді ніхто не звик, що кіно можна дивитися українською мовою дубльоване, адаптоване. Був піонером ще канал «ICTV», але «Один плюс один» виконував цю функцію на досить широкий загал.
І от тепер, я так розумію, що через кризу, всі ці соціальні функції злетіли на непотріб. А соціального телебачення ми не маємо в державі. Ваша програма, яка дійсно, можливо, виконувала б функцію якогось адвоката по людських правах, нема подібного на «Першому національному» і коли з’явиться, я не знаю...
– Може, й з’явиться, але ж Ви знаєте, що «Перший національний» не залежить від рейтингів, тому що його мало дивляться, хоча це дивно, тому що все ж таки у кожній хаті, у кожному далекому селі є він, на рога можна взяти. І це якраз мені і прикро, що це не використовується. І соціальне телебачення ми з Вами побачимо, напевно ж, не скоро.
– Я не знаю, як розуміти, чи скоро, після призначення Ілащука Президентським Указом, що порушує все, що можна порушити. Так не призначається президент національної телекомпанії відповідно до українського законодавства.
– Свого часу я подавала законопроект щодо урегулювання цих питань і щодо створення громадської ради на національному радіо і телебачення, що могло б нам допомогти при призначеннях, при визначенні критеріїв, коли ця громадська рада в Конституції є, а її функції не виписані, і тому нею можна користуватися як завгодно. Там написано, що вона має право призначати і знімати, а на підставі чого: чи він не виконав якісь зобов’язання, чи у нього були якісь фінансові порушення. Я вимагала, щоб ми виписали ці функції, щоб ця громадська рада справді могла виливати і на контент, щоб цей глядач, який платить податки...
– Програма рейтингова взагалі була?
– Завдяки цьому вона трималася.
– Так а чому її вбили?
– По-перше, нашу програму переставили на 4-ту годину дня, я втратила частину аудиторії, активної аудиторії, якщо лишилися, як у нас кажуть, бабусі, хоча не всі бабусі у цей час сидять, тому що вони займаються у цей час своїми онуками, які приходять із садка, чи за ними йдуть туди. Але це не та аудиторія, на яку я розраховувала свою передачу. Перший час, коли нас перенесли на 4-ту годину, то деякі жінки, як мені розповідають, і чоловіки також намагалися вхопити таксі і мчатися додому, щоб встигнути хоча б на кінець.
Мені про це говорили. Мені відомі факти, коли у деяких селах, в яких не завжди є світло, люди збиралися громадою, оплачували світло у якомусь певному кутку, і всі на цей час збиралися пізно увечері дивитися «Без табу». Тобто ми показували не щось таке, яке просто розважає. Ішлося про щось таке, що людям потрібно було. Ми зараз на останній програмі якраз про це говорили: чи телебачення, яке стало цинічним, яке використовує людські історії і людей, чи воно може виконувати якусь іншу функцію.
Я зараз недаремно покликала на останню програму тих, які брали участь у також, між іншим, соціальному проекті «Танцюю для тебе». Бо про нього було дуже багато розмов: чи це є добре, що люди, які приходять туди, починають змагатися за те, що їм і так належить – право на лікування, на візок, на здоров’я, на зір, і як вони самі себе почували у цьому і як вони самі до цього ставились – ми зараз про це говорили, чи може телебачення мати людське обличчя?
Це буде цікава програма. Тому що ці люди розповідали про те, що коли вони прийшли на майданчики, уявіть собі маму, яка 14 років була в декреті і раптом виходить в купальнику танцювати, на це треба зважитись, погодьтеся. Хоча це тільки жінки можуть оцінити, як це – вийти в таких обставинах на майданчик. Але всі вони говорили про те, що не кожному з них було легко вийти станцювати, коли вони побачили, хто поряд із ними.
Тут стоїть дівчинка з катарактою, і надія на зір також залежала від певних грошей. Тут стояла ця Мар’яна зі Львова, в якої був цей чоловік спинальник. І між іншим, для галичанина важливо те, що вона сказала: вони не можуть одружитися чому – тому що він чоловік, який не може одружитися, знаючи, що він не може забезпечити сім’ю. І їм треба було отримати гроші на те, щоб він мав можливість заробляти, тобто майстерню зробити. Опинившись поряд, вони зрозуміли, що біда кожного з них, вона нічого не варта, порівняно з бідою того, хто зараз вийде з тобою, особливо на цю дуель. Я не всі програми дивилась.
– Почекайте, людей ніхто туди не заганяв. З боку це виглядало не дуже етично, та і у Вашому проекті – це певний мазохізм. Як пояснити оцей фактор аудиторії, коли люди відчувають чи задоволення, коли люди свідомо йдуть і розповідають про те, що у них щось погано в житті? Або це садизм ведучої? Або садизм тієї частини аудиторії, яка сидить і все це споглядає?
– Романе, повірте мені, я про це думаю весь час. Насправді, телебачення абсолютно цинічна штука, це бізнес. Чи я можу виправдати чим-небудь, що я нібито цих людей використовую. Я хочу Вам розказати, по-перше, в проект може прийти не кожен. Тому що ми вибираємо не тих, хто просто приходять, скиглять, кажуть: «Дай мені», тому що до мене часто дзвонять додому о 7-й ранку або вночі мені дзвонить охорона, каже: «Тут до Вас приїхали». Вони думають, що я там мушу жити на телебаченні, бо до мене приїхали, бо їм щось треба. Кажуть: «Ти чого не на роботі?», я кажу: «Я захворіла», – «Я приїхав із Черкас, як це ти захворіла». Отак люди ставляться.
Такі люди у нас не бувають на ефірі, тому що вони ставляться споживацьки до цього. І таких, між іншим, не шкода, як вони приходять. Таких дуже багато. Але для нас було важливо завжди, щоб до нас прийшла людина, яка це розповідає не для того, щоб розкрити свої виразки і всі на них помилувались, а вони за це отримають щось. Це не робиться за гроші.
– Але чи треба було людей доводити до сліз публічно, бо це викликає подвійні відчуття, це ж не кіно, це реальна людина?
– Хочу вам сказати, що ті сльози, які потрапляли на ефір, – це просто тисячна частина, яку не можна було уникнути. Ви, напевно, бачили їх і на моєму лиці. Повірте мені, я не вмію плакати як клоун спеціально. Ті ситуації, які у нас виникали, по-перше, ми дуже багато чого в ефір не даємо. Я всіх людей попереджаю, вони розкриваються настільки, що я їм говорю: «Ви зараз собі можете нашкодити. Ви приходите і розповідаєте мені те, що зараз почують мільйони. І Вам буде тяжко, тому що світ насправді жорстокий і злий», і дуже багато речей ми просто убезпечували від розкриття.
Мотив цих людей, чому вони приходять: як правило, у мене в програмі ті, хто не просто прийшов попросити або розказати, як йому погано, а ті, які не погодилися із тим свинством свого існування. Вони приходять часом для того, щоб виправдатися на весь світ, прийти і сказати: «Я не та свиня, за яку ти мене маєш, і я цим не погодився». І далі після цієї програми, це не просто закінчилось – до побачення, у нас потім йшла боротьба тяганина по судових інстанціях, по різних закладах, де це можна змінити. У мене не було таких людей, які просто заразами мистецтва приходили і розповідали, як у нього погано. Тому що, якщо ми не могли вкінці завершити це, уже вирішивши це питання, воно продовжувалося.
Якщо хочете, це можливість сказати людині: «Я боюся», і цей страх розчиняється, коли ти його назвеш, я саме так до цього ставлюсь. Я в цих програмах дуже багато також змогла перемогти в собі. Вперше, коли я заплакала, це була не перша програма. Це був, може, вже шостий рік, коли я не змогла дати собі волю зібратися, і це неможливо було вирізати. Я думала про це, чи це правильно. Я не соромлюся того, що це сталося. І всі жарти над своєю плаксивістю я сприймаю мужньо.
– От уже є перший слухач. Назвіть себе, звідки Ви, і Ваше питання.
– Слухачка: Я з міста Львова. Пані Герасим’юк, скажіть, будь ласка, наша шановна, любима пані Оля, як можна з Вами зв’язатися? У мене квартирне питання. Я неодноразово була в Києві і до Вас посилала документи, телефонувала Вам.
– Я тоді Вам зразу скажу. Очевидно, Вам треба написати на Верховну Раду мені. Бо, можливо, Ви прислали на телецентр, а там ці листи не мають руху. Верховна Рада. Садова, 3-А, Герасим’юк Ольга Володимирівна.
– Слухачка: А номера свого Ви не можете дати?
– Ольга Герасим’юк не зможе жити, якщо вона оголосить свій номер в ефірі. Я одразу хочу зауважити для слухачів, що до цього ставитись як до панацеї абсолютно не можна, тому що Ольга Герасим’юк, не зважаючи, що вчора було Миколая, вона не Миколай, не Санта Клаус, не Дід Мороз і не фея, яка має чарівну паличку, у неї є такі самі проблеми, як і у всіх.
– Звичайно, це так. Я хочу підкреслити те, що Роман зараз сказав. Це надзвичайна віра у роль медіа. І це, з одного боку, добре. А з іншого боку, я хочу справді сказати, що Ви мені напишіть не як ведучій програми, а як народному депутату. Тоді я зможу від Вашого імені звертатися у певні інстанції. І знову ж таки, це також не панацей. Просто я можу долучитися до Вашої боротьби. А вже який буде результат – це буде залежати від нашого з Вами спільного бажання.
– Якщо порівнювати Вашу програму, 8 років вона була, то у нас є інші приклади, коли програма живуча, вона виходить на комерційному телебачення, і я сміливо можу Вас порівняти з такою персоною, як Опра Вінфрі. Можливо, я не перший це зроблю.
– Я чула такі порівняння. Можливо, я не можу порівнятися у розмірах прибутків.
– Слухач: Олег, Дніпропетровськ. Олю, у мене до Вас питання як до депутата. Веж півроку наша Рада не працює. Чи отримували Ви офіційну зарплатню?
– Я отримувала зарплатню, тому що я працювала. І тому що те, що Ви бачили в залі, це ще не вся робота. Я працювала в раді Європи, між іншим, не вилазила з відряджень, бо там є питання які треба було... Я працювала з виборцями, я їздила по регіонах. Я вирішувала питання своїх виборців. Причому не тільки своїх, а виборців, які голосували не тільки за «Нашу Україну», до якої я належу, а в принципі для мене не має значення, за кого вони голосували.
Тому я хочу Вам сказати, що я зарплату отримувала з чистою совістю. Але при тому я намагалася нею поділитися: я відремонтувала сільський клуб за свій рахунок, наприклад, на Полтавщині під Пирятином, так само намагалася допомагати хворим, інвалідам. Я розумію скепсис, з яким Ви поставили мені це запитання, тому що для всіх людей немає значення сьогодні, який депутат, головне, що він депутат, і він поганий. Це зрозуміло.
– Головне, яка депутатська зарплата. Зараз Вас запитають, який був кошторис ремонту сільського клубу.
– Той, на який я спромоглася.
– Скільки? Ви що, не пам’ятаєте? Кажіть: «Я не пам’ятаю».
– Я не буду цього казати. Щось 500 чи 600 доларів. Треба було ставити вікна, щоб не дмухало, треба було перефарбувати його. Але зрештою, я ж не олігарх, я отримую зарплатню, я утримую свою родину. Я, звичайно, можу назвати якусь астрономічну суму, щоб потішити кого-небудь, але я нездатна на це.
– Я чув від депутатів Верховної Ради, що вони отримують від 15 до 55 тисяч гривень – в залежності від діяльності. Мінімальна – це 15, а далі пішли нарахування, і можна витягнути 55 на місяць.
– Можливо, я не витягала, якщо чесно. Але хочу вам сказати, що ті депутати, які мають величезні статки – у нас багато олігархів, власників великих підприємств, є такі люди, які взагалі ніколи не отримували ці зарплати, тому що вони для них нічого не важать. І звичайно добре, якщо вони їх просто перераховували в дитячі будинки. Я була б рада, якби таким чином розпоряджалися цими коштами.
Я не рахую в чужих кишенях, я можу відповідати лише за себе. Зараз найкращий спосіб, як кажуть, замочити депутата, це назвати розмір його заробітної плати. Але я Вам кажу як на духу, куди я використовувала ці гроші. Звичайно, я на них і жила, і лікую свою хвору маму, і поховала свого тата.
– Я не хотів би, щоб Ви звітували. Я сам сказав, що у Вас так само є людські проблеми, як і у всіх інших. І Ольга Герасим’юк не сидить в якомусь такому окремому середовищі як депутат. І я думаю, що все не так, насправді.
– Все не так чисто, Ви хочете сказати?
– Все не так, як люди собі уявляють, що ті, хто в телевізорі, вони без проблемні, все гаразд, життя вдалося.
– Але часто ставлять ці запитання. Я звикла до того, що це розпитують. Я на це не злоблюся. І в принципі, зараз не намагалася виправдатися, тому що є якісь речі, які все одно нікому нічого не поясниш. Я лише хочу сказати, що все, що я в своєму житті роблю, я намагаюся робити так, щоб мені не було дуже соромно.
Я роблю помилки, я так само жива людина. Я можу іти не з тими, тому що я так само в певний час, наприклад, їм довіряю. Але головне, що я думаю, що за мною, що коли я роблю ці помилки і усвідомлюю нарешті це, я намагаюся про це сказати.
– Я хотів би до Опри повернутися. Там проект успішний, Ви самі сказали, багато мільйонів. Українському телебаченню не потрібна Опра?
– Потрібна. Українському телебаченню багато потрібно з того, що зараз зникло. Українському телебаченню потрібна якість, потрібні хороші авторські програми, потрібні персонажі, які зникли зараз з ефіру. Я дуже шкодую за ними, я сподіваюся, що це певний час займе і що це повернеться, тому що та конкуренція, яка на ринку почалася, вона втратила, можливо, якість ту, до якої наш глядач звик і якої він бажає.
Можливо, на багато питань ми отримаємо відповіді, коли ми отримаємо суспільне телебачення. Я сильно не вірю, що воно скоро аж так з’явиться через ряд причин, я не думаю, що це цікаво слухачам. Але те, що зникли з ефіру ті люди, яким звикли вірить не тому, що вони часто з’являлися, атому що у них є досвід, авторитет і їхнє слово шукали. Так от я думаю, що телебачення втратило від того.
– Так де ж вони з’являться? Немає потреби на таких людей. Дешевше поставити папуг, які стоять і виконують те, що їм сказали, і не ставлять зайвих питань. Ви ж знаєте цей синодом. Він не зараз почався. Він почався в 2006 році, якщо говорити відверто. Немає потреби в розумних людях, це правда.
– Потреба у суспільства в розумних людях є. Ви маєте на увазі у власників, у менеджерів? Я думаю, що це може бути завершене, коли до цих менеджерів будуть поставлені більш серйозні умови. Тому що вони заробляють у цьому суспільстві і повинні відповідати.
– «Один плюс один» перетворився на вторинний канал з каналу, який не лише встановлював правила гри, стандарти встановлював. Вмикаєш «Один плюс один» – «Новиє рускіє бабки», маразм. Для кого це? Чи це смішно?
– Я б Вам відповіла на це запитання, якби я знала відповідь. Це не смішно, це гидко і противно. Але я думаю, що має пройти певний період, принаймні я дістаю такі відповіді на ті самі свої запитання, тому що мені, повірте, боляче від цього.
– Цей проект йшов, коли Ви були генпродюсером.
– «Бабки» йшли? Ні, не йшли. Я можу відповідати за той період, коли я була генпродюсером.
– Будемо зараз говорити про політику, як не прикро. Я походив інтернетом, зрозуміло, і сьогодні намагаюся ставити запитання, яких там не було, тому що «А як Вам депутатство? Як Вам телебачення?» – з телебаченням ви вже розлучилися, і депутатство ніяк не впливатиме.
– Я ще не розлучилася. Це ще не означає, що я звідти пішла.
– У нас знову слухач.
– Слухачка: Мене звати Лєра, я з Києва. Я не хотіла ні про що Вас просити, ні про що Вас питати, просто Вам подякувати за те, що Ви вели таку передачу. І скажіть, можливо, вона з’явиться знову чи це вже неможливо?
– Я думаю, що щось з’явиться, якщо не ця передача, то інша. А можливо, вона з’явиться трохи пізніше, трошки в іншому форматі.
– На іншому каналі?
– Ні, на цьому самому, поки що.
– Є віра в це?
– Я ніколи не кажу нічого такого напевне. В телебаченні нічого такого не може бути. Не з’явиться, значить, можливо, з’явиться на іншому каналі, але поки що хочу сказати, що говорили зі мною на нашому каналі про можливість...
– Так з усіма говорили. Аня Безулик вела «100% Україна», хлоп – прикрили.
– А я не думаю, що їй треба було вести «100% Україна».
– А як можна було Аллі Мазур сказати: «Піди, запиши теракти», - через те, що вона пішла в декрет, а прийшла і їй сказали: «Піди, запиши теракти», як таке може бути? Ніхто не бачив, яка вона ведуча? Що це за знущання? А Вам не казали: «Запиши інший теракт. Стань білявкою. Хочемо подивитися, як ти будеш білявкою».
– Хочу сказати, що мені, можливо, серед усіх моїх друзів пощастило найбільше, бо мені цього всього не сказали, і сподіваюся, що мені цього не насміляться сказати. Я лише хочу сказати, що мені пропонують поговорити про подальшу роботу, але я сподіваюся, що це не тільки стосуватиметься мене. Тому що я не така одна, а є, по-перше, команда велика, по-друге, ці люди не повинні зникнути просто так.
Я сподіваюся, що зміни стануться. Я кажу не тому що я вірю, а тому що я собі про щось здогадуюсь. Я хочу, щоб так сталося. І тому зараз пропоную не ставити хрест на тому всьому. Давайте просто це перевіримо, тому я нічого не кажу 100%.
– Я хотів би вірити, тому що ринок реклами скоротиться в наступному році, тому що на сьогоднішній день невідомо, скільки буде реклами, а це заважає плануванню. У нас є знову слухач.
– Слухач: Мене звати Олександр, я з Вінницької області. У мене запитання до нашої гості. Пані Олю, скажіть, будь ласка, на якому рівні зараз стоїть питання у Верховній Раді заощаджень – по тисячі гривень? І чи отримають ті, хто не отримав по тисячі гривень в цьому році. Було сказано, що до 25 грудня отримають всі, але надходжень на книжки не було.
– Я абсолютно розумію Ваше запитання, тому що, напевно, Вам стало жити дуже непросто, як і всім зараз. Я завжди ставилась до повернення заощаджень як до дуже несерйозного популістського кроку. Я знала, що це завершиться саме оцим болем. Тому я не можу Вам відповісти на це запитання, на якому рівні зараз ця виплата.
Ви знаєте, що зараз у нас грядуть ще більші скрути, напевно, тому що весь світ зараз у цьому. І не можу нічого Вам сказати позитивного. Я взагалі не думаю, що ті тисячі, які виплатили, що вони щось вирішили в житті людей на позитив, а навпаки, напевно, вони відібрали ще більше з кишені.
– Я отак подумав, що тут можна дуже велику дискусію вести стосовно заощаджень, оскільки люди втратили все, що вони заробили за своє життя і те, що вони відклали, воно в момент знецінилося. То, може, держава віддавала б землею? А далі з цією землею що хочете, те й робіть.
– Було б добре, якби ще було, чим віддавати. Земля – це не зовсім моя парафія, але у мене таке враження, що уже її вільної і у селян залишилося дуже мало. І це теж предмет, напевно, окремої передачі, окремої дискусії. Бо те, що перед людьми завинили справді, ця вся влада, це абсолютний факт.
– Якось же треба розраховуватись. Можуть називати популізмом, але людям, які рахують кожну копійку, ця тисяча важлива.
– Моя мама мені дзвонить і запитує, чи їй іти забирати ті гроші, за які стоять її сусіди, чи не забирати, і сама мені каже: «Олю, а що вона вже мені вирішить?» Тому я якраз не та людина, яка не розуміє, що таке тисяча для людей, які втратили все, що заробили за своє життя. В один момент зникли заощадження мого батька, який думав, що колись після його смерті вони будуть в пригоді його онукові, а їх там уже не стало. Тому я якраз належу до тих людей, які цим питанням по-справжньому переймаються.
На жаль, я не економіст і я не зможу зараз перемогти Вам ті цифри, які зараз говорять про те, що людям зараз буде дуже скрутно, перемогти і сказати, який з цього вихід, тому що треба сконцентрувати весь інтелектуальний потенціал країни для того, щоб вирішувати, як захистити найнезахищеніші верстви а не для того, щоб рятувати капітали, чим зараз переважно зайняті...
Я працюю у Раді Європи і якраз брала участь у багатьох засіданнях, де йшлося по те, що ми повинні змусити свої уряди (і це робиться у всій Європі) думати не про захист ринку в сенсі цінних паперів і їхніх капіталів, а змусити ринок захищати незаможних. І це якраз проблема всього світу. Для нас ця проблема, може, найгостріше стоїть, бо Україна у списку тих, хто зустрінеться зараз із найбільшими небезпеками. І це є питання моралі влади.
– Тому що Україна рахітична, квола.
– Вона, на жаль, не змогла ще стати на ноги завдяки, може, і якості політики, яку ми зараз маємо, політикуму. Можливо, це все справді має перегнити і дати нових людей, які туди прийдуть. Я абсолютно не тішуся зараз з того, що я зараз у парламенті, між іншим. Це, може, виникло, із якоїсь необхідності, а не по великому бажанню серця.
– Політичній силі «Наша Україна» потрібне було відоме обличчя, вони запросили Ольгу Герасим’юк, вона повірила в щось. Вона стала під прапори помаранчевого кольору і почала переконувати всіх, що Ющенко, це ж заголовок від 2007 року: «Колись ми тяжко пожалкуємо, що наговорили зайвого на справді народного президента Ющенка».
Я далі не буду читати, тому що тут неосяжна любов до Ющенка, але останні рішення Ваші суперечать всьому тому, що Ви говорили. Тобто Президент не підтримав коаліцію, а Ви підтримали. Очевидно, пішли всупереч Президенту. Президент сказав, що всіх, хто підтримав коаліцію, треба вигнати з партії. Як це пояснити? Де ж помаранчеві прапори і де солідарність внутрішньопартійна?
– Я Вам хочу сказати таке, що я абсолютно щиро стала під ці прапори, абсолютно щиро говорила ці речі і абсолютно переконана в тому, що ми тоді правильно вийшли на Майдан і що ті речі, які ми тоді захищали і тоді всі люди обрали цього Президента, вони хотіли того, що хотіла і я. І я нічого такого не сказала, що б суперечило моїй совісті, тому що я також думала, що ми вступаємо зараз в нову історію.
– Я попри те все, що я стою і досі, в принципі, мене ще не вигнали з «Нашої України». І я сама звідти не піду, я про це сказала. Я хочу, щоб це зробили в публічний спосіб на з’їзді – за те, що я підписала демократичну коаліцію, щоб мене виключили в демократичний спосіб після демократичного обговорення. Я так поставила це запитання.
– Ви цю коаліцію називаєте демократичною, яка з’явилася?
– Вона так називається номінально. Моє ставлення до цієї коаліції теж складне, між іншим. І я думаю, що я вступила в непросту компанію, але просто стояти за парканом і казати, що вони погані і не грати в гру... Один мій приятель казав, що можна не грати в футбол, а можна, щоб не ганяти той м’яч, просто сісти...
– Ви це говорили вже мені в ефірі на Радіо Свобода, що можна командам домовитись. Так це і виглядає так, що команди домовились. Ми маємо слухача.
– Слухач: Добрий вечір, мене звати Денис, я з міста Бердичева. Можливо, не всі слухачів знають, що Оля дуже гарні колонки, статті пише в газетах. От чи відчуваєте Ви потребу писати? Зрозуміло, що часу не вистачає, але чи спроможетесь Ви колись на книжку?
– Я дякую слухачеві, бо, очевидно, він і читач. Я дуже люблю писати і все життя вважала себе журналістом, який пише, на телебаченні я взагалі так випадково опинилася. Я не знаю, чи ці колонки треба об’єднувати в книжку. Я завжди сумніваюся, чи ці мої думки треба увіковічнювати у вигляді книжок, але потреба у мене така є.
Я потихеньку пишу книжку. Коли-небудь я, може, зважуся. Зараз видавництво «Фоліо» мені замовило її, але я так її і не здала. Тому що я сумніваюся, чи треба це. Поряд зі мною є гранди слова, я все-таки дуже серйозно ставлюся до книжок. Я подумаю про це, я Вам обіцяю.
А ще, Романе, я хочу сказати, що, не зважаючи на Ваше скептичне ставлення до переконань, які я висловлювала, Ви так принаймні сказали про мою безмежну любов, я хочу сказати, що кожна людина, яка намагається бути щирою у ставленні до друзів...
– Ви не зауважили, я сказав, що, може, переконання президента помінялися?
– Я не хочу все скинути на когось, тому що я також можу помилятися і я зараз також дуже добре пам’ятаю, що коли я проїжджала під час останніх виборів клубами і говорила ці слова, я говорила їх щиро, тому що я знаю, що будуть мінятися Президенти, будуть мінятися Прем’єри, все буде мінятися, але залишиться необхідність захищати мову, бути Україні у спілці нормальних розвинутих країн, тобто курс цей важливий для країни. Я це говорила щиро.
Але я при тому додавала, я зізнаюся зараз, тому що мені важливо використати цю можливість. Я казала людям, що коли я побачу, що хтось з тих людей, які зараз щиро захищають, помиляться, або я побачу, що там нещирість є, я приїду і вам про це скажу. Я думаю, що мені зараз, можливо, в деяких моментах довелося б об’їздити дуже багато тих самих місць. І я, можливо, буду це робити.
– От і відповідь на питання, в кого що змінилося і хто кому не зрадив. Ви ж самі сказали, що Ви спілкувалися дуже багато з людьми під час виборів. І Ви сказали тільки що одну важливу річ про те, що Ви вірите, що Україна має опинитися в спілці розвинених країн. Ви вірите в те, що ми можемо це зробити, Україна і українці, оскільки не переконує все, що роблять українці, таке враження, що проект невдалий – держава Україна? Зараз колапс це називається, коли схлопування відбувається цілої держави.
– Я також часом відчуваю такі розчарування періодично, але я маю можливість інколи від’їхати на 100 метрів від України і подивитися збоку і послухати, що люди кажуть. Я хочу сказати, що, по-перше, ми дуже там потрібні, ми дуже потрібні нормальними.
– А такими ненормальними, якими на сьогоднішній день є, не потрібні.
– Але суспільство, між іншим, дуже сильне, те, що у нас зараз на поверхню вихлюпнулась оця піна і те, що ми бачимо сьогодні на телевізорі, оця вся так звана еліта, це все має пройти. Мені одна людина в Парижі, я їхала з чоловіком, який їхав на заробітки, тобто не найбагатша людина, і ми з ним про це говорили. І він мені раптом каже: «Знаєте що, пані Олю, ще 17 років тому ми були тими, хто лопатою копає те, що нас звідти скажуть, і більше нічого не вміли, тільки копати, тому що це все – наша функція. А от уявіть собі, за 17 років у мене працює офіс, коли я взагалі не знав, що воно таке, як це воно працює, що там має робити водій, як воно відпирається. Худо-бідно, але воно в мене вже працює. Це те, що ті робили століттями, десятиліттями, а ми навчилися. І це за 17 років ми стали країною, яка вже здатна робити деякі функції з тих, яких за 17 років ніхто не міг навчитися».
Я це порівнюю з тим, що, може, ми зараз солом’яна ракета, але вона вже летить. Ті люди, які вже живуть в демократіях, і вони дуже недосконалі, і там те саме робиться, але вони цей початок вже забули, бо ті покоління вже повимирали, а ми при тому початку живемо. Мають вимерти ті, хто нездатний, ті непрофесіонали, дилетанти і ті, хто приїхали нахапати, вони також відійдуть, на жаль, це наше життя з вами.
– В який термін можна вмістити цю революцію, на яку Ви сподіваєтесь?
– В десятиліття.
– 10, 20, 30, 100? Я просто намагаюся бути реалістом, я чітко знаю, що Європі, яка заможна, яка живе за законом, зовсім не потрібна така Україна. Можливо, румуни потрібніші.
– Румуни, до речі, вступили скрізь
– Між іншим, коли запитуєш заможних в Парижі, Берліні, Брюсселі, а чим Україна гірше за Румунію, у них очі стають по 2 євро, тому що воно дійсно розуміють, що зробили щось не те.
– Щодо України, то Європа робила щодо нас щось не те ще в 30-ті роки, між іншим.
– А зараз є новий розподіл. Домовилася Європа з Росією, Україна опинилася в сірій зоні.
– Саме так. І саме тому я і говорю, що зараз казати, що ми ні на що нездатні, це оці реалії не враховувати. Тому що ми б іще щось могли, але ж проти нас є та країна, яка не хоче нас туди пускати, і вона дуже потужна.
– Тут ще залежить від того, чи самі українці можуть щось зробити. А за 17 років українці не показали, що вони здатні стрибнути за свою голову.
– Скажіть, будь ласка, а ще якась країна в Європі переживала пост-геноцидний синдром, когось стільки вибили, уморили і стільки знищили інтелекту. Значить, це треба враховувати.
– Але це – не знижка на євроквиток.
– Це не знижка, але це фактор, який повинен бути врахованим нами. Як казав один письменник, нам потрібно захищати свої окопи, те, що залишилося, ми повинні висмикнути і дати йому розвиток. Це забере багато часу.
