Йому було 8 років, коли сім’я, рятуючись від голоду, змушена була виїхати з Харківщини на Далекий Схід. У творчому доробку відомого художника і дисидента, лауреата Шевченківської премії Опанаса Заливахи є кілька робіт, присвячених Голодомору. Митець, що «захотів бути українцем», писав про те, що Україну боліло.
Цей жах малювати не зміг
Олександр Коровай
В іншого прикарпатського художника гарне «хлібне» прізвище – Коровай. Народився в Крижопільському районі Вінницької області. Олександру було 5 років, коли в Україні лютував голод. Навіть дитяча пам’ять дещо зафіксувала з тих часів.
«Ми жили в приграничній полосі, біля Молдавії. Можливо, нас трохи менше «очистили». І в основному люд, який голодував і падав під нашими парканами і ворітьми, – це були люди з Уманьщини. Там було повністю все відібрано від людей. Де були хоч найменші заворохи при радянській владі, там голод і зробили штучно», – згадує Олександр Коровай.
Він закінчив художню школу імені Тараса Шевченка у Києві (вчився разом із Аллою Горською), у 1952-му за направленням приїхав до Станіслава. Приятелював із художниками Опанасом Заливахою, Михайлом Фіголем, кінорежисером Сергієм Параджановим. За це, а також за розмови, що Голодомор таки був і створений був штучно, у 1965-му потрапив під пильний нагляд КДБ. Кілька років тому був серед тих, хто в Києві садив Калиновий гай на Меморіальному комплексі пам’яті жертв Голодомору. А от чому художник про цю страшну сторінку історії не писав? «Не міг», – зізнається Олександр Коровай.
«Не тому, що я не бачив. Просто я не малював. Заливаха малював деякі моменти. Я просто вважав, що від мистецтва естетична повинна бути насолода. Так я був переконаний, так нас учили», – каже він.
«Моє мистецтво – біль моєї душі»
Петро Савчин, уродженець Львівщини, художником став у 75-му. В одному з інтерв’ю говорив, що до того змусило його пережите: сирітство із 7-річного віку, участь у національно-визвольній боротьбі в Галичині, мобілізація до Червоної армії під час війни, повернення в УПА, 9 років мордовських таборів. Жив у Калуші, був простим робітником і малював букети на склі, ікони, плакати. Останні п’ять років життя – у віці від 75 до 80-ти, уже смертельно хворий, повністю присвятив розкриттю теми злочинів тоталітаризму: голод 33-го, концтабори, лісоповал.
Одна з каритн Петра Савчина
«Він наче мав обітницю перед Богом, – каже мистецтвознавець Мирослав Аронець. – Виглядає як вибух, тому що ті всі теми, що боліли його все життя, раптово вийшли на поверхню, на площину через колір, за допомогою пензлика. Всякі крики його душі пролилися через картини. Він малював так, як оповідав, це більше оповідь своєї душі, того, що він пережив, це не образ, як творить художник-професіонал, він наївіст».
До кожної картини підписи-оповіді: де що бачив чи від кого почув. Про Голодомор написані не зі власного пережиття, а за спогадами інших. Але вражають відвертістю, болем.
32 полотна Петра Савчина є в музеї міста Калуша. Їх називають реквіємом-сповіддю. Незабаром вийде у світ альбом його картин під назвою «Біль моєї душі».
(Івано-Франківщина – Київ – Прага)
Цей жах малювати не зміг
В іншого прикарпатського художника гарне «хлібне» прізвище – Коровай. Народився в Крижопільському районі Вінницької області. Олександру було 5 років, коли в Україні лютував голод. Навіть дитяча пам’ять дещо зафіксувала з тих часів.
«Ми жили в приграничній полосі, біля Молдавії. Можливо, нас трохи менше «очистили». І в основному люд, який голодував і падав під нашими парканами і ворітьми, – це були люди з Уманьщини. Там було повністю все відібрано від людей. Де були хоч найменші заворохи при радянській владі, там голод і зробили штучно», – згадує Олександр Коровай.
Він закінчив художню школу імені Тараса Шевченка у Києві (вчився разом із Аллою Горською), у 1952-му за направленням приїхав до Станіслава. Приятелював із художниками Опанасом Заливахою, Михайлом Фіголем, кінорежисером Сергієм Параджановим. За це, а також за розмови, що Голодомор таки був і створений був штучно, у 1965-му потрапив під пильний нагляд КДБ. Кілька років тому був серед тих, хто в Києві садив Калиновий гай на Меморіальному комплексі пам’яті жертв Голодомору. А от чому художник про цю страшну сторінку історії не писав? «Не міг», – зізнається Олександр Коровай.
«Не тому, що я не бачив. Просто я не малював. Заливаха малював деякі моменти. Я просто вважав, що від мистецтва естетична повинна бути насолода. Так я був переконаний, так нас учили», – каже він.
«Моє мистецтво – біль моєї душі»
Петро Савчин, уродженець Львівщини, художником став у 75-му. В одному з інтерв’ю говорив, що до того змусило його пережите: сирітство із 7-річного віку, участь у національно-визвольній боротьбі в Галичині, мобілізація до Червоної армії під час війни, повернення в УПА, 9 років мордовських таборів. Жив у Калуші, був простим робітником і малював букети на склі, ікони, плакати. Останні п’ять років життя – у віці від 75 до 80-ти, уже смертельно хворий, повністю присвятив розкриттю теми злочинів тоталітаризму: голод 33-го, концтабори, лісоповал.
«Він наче мав обітницю перед Богом, – каже мистецтвознавець Мирослав Аронець. – Виглядає як вибух, тому що ті всі теми, що боліли його все життя, раптово вийшли на поверхню, на площину через колір, за допомогою пензлика. Всякі крики його душі пролилися через картини. Він малював так, як оповідав, це більше оповідь своєї душі, того, що він пережив, це не образ, як творить художник-професіонал, він наївіст».
До кожної картини підписи-оповіді: де що бачив чи від кого почув. Про Голодомор написані не зі власного пережиття, а за спогадами інших. Але вражають відвертістю, болем.
32 полотна Петра Савчина є в музеї міста Калуша. Їх називають реквіємом-сповіддю. Незабаром вийде у світ альбом його картин під назвою «Біль моєї душі».
(Івано-Франківщина – Київ – Прага)
