«Боже, прости нашу пам’ять, Боже, непам’ятство наше прости» – епіграф до книги, виданої на Прикарпатті до 75-річчя Голодомору.
Збирати спогади, поки люди ще не відійшли
«Нас в сім’ї було 14 дітей. Моя мати, брати і сестри повмирали. Коли їх забирали на віз, щоб відвезти в яму, вони забрали і нас – мене і мого брата Федора, сказавши «вже там дойдуть», – ці спогади записані від 84-річного калушанина Івана Бачевського, уродженця Чернігівської області.
Таких свідчень у книзі майже півтори сотні, від переселенців з центральних та східних областей України. Деякі – усього кілька рядків, в інших – розлогі розповіді, та однаково і ті, і ті – страшні. І важливо ці спогади зібрати та зберегти, – каже краєзнавець, голова обласної «Просвіти» Петро Арсенич.
«Поки ще живі люди – записати від них. І в нашій області ще живуть вже старенькі люди – вчителі, лікарі, які були направлені сюди на роботу радянською владою. Вони боялися про це раніше говорити. Зараз вони це розказують, вони були тоді дітьми. І ми мусимо позбирати від них дані», – сказав голова обласної «Просвіти» Петро Арсенич.
Такий колаж підготували для обкладинки книги «Моєї пам’яті печаль»
Плоти з зерном розстрілювали на кордоні
Про голод на Наддніпрянщині в Галичині знали. І від тих людей, кому вдалося добратися за Збруч, і з львівських, коломийських, станіславських газет. При підготовці книги «Моєї пам’яті печаль» її упорядники знайшли в обласному архіві чимало матеріалів про мітинги протесту, повітові збори, жалобні панахиди за померлими, про збір пожертв під час служб у церквах.
У краєзнавчому музеї зберігається посвідчення і подяка жительці Станиславова Аделі Кунинській від допомогового комітету за те, що вона передала у фонд допомоги 40 тисяч польських марок і всі золоті речі.
Такі комітети створювалися у багатьох містечках і селах Галичини, збирали кошти і зерно, та до братів на Великій Україні вони не доходили, – каже керівник обласного відділу пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України» Ганна Шекеряк-Данилюк.
«Селяни збирали збіжжя, картоплю, все що можна і сплавляли навіть по ріці. Поляки реагували спокійно, вони пропускали ті плоти. Але коли доходили до кордонів з Радянською Україною, там просто все це розстрілювали, викидали у воду: і збіжжя, і картоплю, і все. Так що до голодуючих воно не доходило».
Маловідомі сторінки історії: голод на Прикарпатті у 1947-му
Під час підготовки книги, зізнаються її упорядники, навіть не довелося багато «шліфувати»: спогади людей щирі, сумні і болючі. Зізнаються і в іншому: після деяких розповідей перестали їсти м’ясо... Півроку психологічно були непростими.
У книзі зібрані архівні документи, виступи науковців, газетні публікації різних часів. Окремий розділ про вшанування жертв Голодомору на Івано-Франківщині – у селах області встановлено 25 пам’ятних знаків жертвам Голодомору та політичних репресій. Є також сценарії вечорів пам’яті та мітингів-реквіємів. Наклад видання – 3 тисячі.
Планується випуск наступної книги – про голод на Прикарпатті у 1946-1947 рр. Вже зібрані спогади майже тисячі осіб, найбільше – зі Снятинського і Городенківського районів. Історія повторилася: з прикарпатських земель тут найродючіші, та сценарій штучного створення голоду вже був відпрацьований.
(Івано-Франківськ – Київ – Прага)
Збирати спогади, поки люди ще не відійшли
«Нас в сім’ї було 14 дітей. Моя мати, брати і сестри повмирали. Коли їх забирали на віз, щоб відвезти в яму, вони забрали і нас – мене і мого брата Федора, сказавши «вже там дойдуть», – ці спогади записані від 84-річного калушанина Івана Бачевського, уродженця Чернігівської області.
Таких свідчень у книзі майже півтори сотні, від переселенців з центральних та східних областей України. Деякі – усього кілька рядків, в інших – розлогі розповіді, та однаково і ті, і ті – страшні. І важливо ці спогади зібрати та зберегти, – каже краєзнавець, голова обласної «Просвіти» Петро Арсенич.
«Поки ще живі люди – записати від них. І в нашій області ще живуть вже старенькі люди – вчителі, лікарі, які були направлені сюди на роботу радянською владою. Вони боялися про це раніше говорити. Зараз вони це розказують, вони були тоді дітьми. І ми мусимо позбирати від них дані», – сказав голова обласної «Просвіти» Петро Арсенич.
Плоти з зерном розстрілювали на кордоні
Про голод на Наддніпрянщині в Галичині знали. І від тих людей, кому вдалося добратися за Збруч, і з львівських, коломийських, станіславських газет. При підготовці книги «Моєї пам’яті печаль» її упорядники знайшли в обласному архіві чимало матеріалів про мітинги протесту, повітові збори, жалобні панахиди за померлими, про збір пожертв під час служб у церквах.
У краєзнавчому музеї зберігається посвідчення і подяка жительці Станиславова Аделі Кунинській від допомогового комітету за те, що вона передала у фонд допомоги 40 тисяч польських марок і всі золоті речі.
Такі комітети створювалися у багатьох містечках і селах Галичини, збирали кошти і зерно, та до братів на Великій Україні вони не доходили, – каже керівник обласного відділу пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України» Ганна Шекеряк-Данилюк.
«Селяни збирали збіжжя, картоплю, все що можна і сплавляли навіть по ріці. Поляки реагували спокійно, вони пропускали ті плоти. Але коли доходили до кордонів з Радянською Україною, там просто все це розстрілювали, викидали у воду: і збіжжя, і картоплю, і все. Так що до голодуючих воно не доходило».
Маловідомі сторінки історії: голод на Прикарпатті у 1947-му
Під час підготовки книги, зізнаються її упорядники, навіть не довелося багато «шліфувати»: спогади людей щирі, сумні і болючі. Зізнаються і в іншому: після деяких розповідей перестали їсти м’ясо... Півроку психологічно були непростими.
У книзі зібрані архівні документи, виступи науковців, газетні публікації різних часів. Окремий розділ про вшанування жертв Голодомору на Івано-Франківщині – у селах області встановлено 25 пам’ятних знаків жертвам Голодомору та політичних репресій. Є також сценарії вечорів пам’яті та мітингів-реквіємів. Наклад видання – 3 тисячі.
Планується випуск наступної книги – про голод на Прикарпатті у 1946-1947 рр. Вже зібрані спогади майже тисячі осіб, найбільше – зі Снятинського і Городенківського районів. Історія повторилася: з прикарпатських земель тут найродючіші, та сценарій штучного створення голоду вже був відпрацьований.
(Івано-Франківськ – Київ – Прага)
