Нинішній Вселенський Патріарх народився 1940 року в грецькій родині на території Туреччини як Димитріос Архондоніс. Він отримав глибоку теологічну освіту – від богословської школи до досліджень у галузі церковного канонічного права в Екуменічному інституті в Боссе у Швейцарії і Мюнхенському університеті в Німеччині і став доктором богослов’я в Папському Східному інституті Григоріянського університету в Римі, захистивши дисертацію на тему православного канонічного права, і видав низку книжок.
Єпископом він став у віці 33 років; по тому тривалий час був найближчим помічником тодішнього Вселенського Патріарха Димитрія, керуючи Патріаршим кабінетом, а після його смерті 1991 року й сам зійшов на престол Архиєпископа Константинополя, Нового Рима і Вселенського Патріарха – такий вигляд має його повний титул.
Варфоломій I відомий як впливовий релігійний і громадський діяч. Він активно відвідує інші помісні православні Церкви, зустрічається з представниками інших християнських конфесій та інших релігій і послідовно виступає за міжконфесійне й міжрелігійне порозуміння, толерантність і релігійну свободу.
Варфоломій I не забуває й про права людини. А ще його знають як «зеленого патріарха» через організацію ним різноманітних заходів на захист довкілля. 2005 року за цю діяльність він отримав премію ООН.
У політичній царині Варфоломій I виступає за вступ Туреччини, громадянином якої він є, до Євросоюзу. А навесні цього року журнал Time заніс його до свого списку ста найвпливовіших світових діячів.
Бути Вселенським Патріархом непросто
Діяльність на престолі «першого серед рівних» у православному світі на території Туреччини непроста. Турецька держава всіляко обмежує можливості Вселенського Патріарха, ба навіть забороняє користуватися цим титулом, а минулого року підтвердила цю заборону в своєму Вищому апеляційному суді – для Туреччини це просто лідер не такої й численної православної громади цієї країни, який до того ж може бути тільки турецьким громадянином.
Але в світі, у першу чергу православному, посідач цього престолу має традиційний особливий авторитет. Історично склалося, що Константинопольський Патріархат, за часів єдності християнства «другий після Рима», після розколу став провідним у православ’ї. Вселенський Патріарх, «перший за честю» серед предстоятелів помісних православних Церков, має особливі привілеї, визначені постановами давніх Вселенських соборів.
Серед цих привілеїв – і прерогатива головного арбітра в церковних справах, зокрема, й право визнавати нові помісні Церкви. Таке визнання, за тими ж давніми традиціями, є визначальним для всього православного світу.
Виникнення Церков викликає конфлікти
І цим правом Вселенські Патріархи не поспішають скористатися. Можливо, найяскравішим прикладом може стати нинішня Російська православна церква. Самопроголосивши 1448 року свій розрив із Константинополем і вигнавши канонічно призначеного митрополита й поставивши свого власного, вона домоглася від Вселенського Патріарха визнання тільки через 141 рік, 1589-го.
Такі приклади були й до того, не бракує їх і в пізнішій історії. Скажімо, про автокефалію Грецької церкви оголосили 1833 року, визнання Константинополя надійшло через 17 років, у 1850-му. У Болгарії незалежна від Вселенського Патріархату церква була заснована 1870 року, яку Патріарх відразу визнав «схизматами» і «єретиками» – і такими з погляду інших православних Церков і залишалися болгарські ієрархи й віряни аж до 1945-го. Остання дотепер історія з визнанням Церкви, яка вирішила відокремилася від Константинопольської, була в Албанії – тамтешній православній Церкві визнання тривало 15 років, від 1922 до 1937-го.
І вже нинішній Вселенський Патріарх Варфоломій I пережив принаймні один серйозний конфлікт із Москвою, коли 1996 року поновив діяльність автономної Естонської апостольської православної церкви під своєю юрисдикцією в Естонії. Російська православна церква вважала цю країну своєю канонічною територією і, як і в Україні Українську православну церкву (Московського Патріархату), створила там свою власну автономну Естонську православну церкву.
Цей конфлікт призвів до того, що російська Церква перестала поминати ім’я Вселенського Патріарха, фактично вийшовши з молитовного спілкування з ним. А скінчився він тим, що обидва Патріархати домовилися про співіснування обох Церков в Естонії і право вірних вибрати бажану для них Церкву.
(Прага – Київ)
Єпископом він став у віці 33 років; по тому тривалий час був найближчим помічником тодішнього Вселенського Патріарха Димитрія, керуючи Патріаршим кабінетом, а після його смерті 1991 року й сам зійшов на престол Архиєпископа Константинополя, Нового Рима і Вселенського Патріарха – такий вигляд має його повний титул.
Варфоломій I відомий як впливовий релігійний і громадський діяч. Він активно відвідує інші помісні православні Церкви, зустрічається з представниками інших християнських конфесій та інших релігій і послідовно виступає за міжконфесійне й міжрелігійне порозуміння, толерантність і релігійну свободу.
Варфоломій I не забуває й про права людини. А ще його знають як «зеленого патріарха» через організацію ним різноманітних заходів на захист довкілля. 2005 року за цю діяльність він отримав премію ООН.
У політичній царині Варфоломій I виступає за вступ Туреччини, громадянином якої він є, до Євросоюзу. А навесні цього року журнал Time заніс його до свого списку ста найвпливовіших світових діячів.
Бути Вселенським Патріархом непросто
Діяльність на престолі «першого серед рівних» у православному світі на території Туреччини непроста. Турецька держава всіляко обмежує можливості Вселенського Патріарха, ба навіть забороняє користуватися цим титулом, а минулого року підтвердила цю заборону в своєму Вищому апеляційному суді – для Туреччини це просто лідер не такої й численної православної громади цієї країни, який до того ж може бути тільки турецьким громадянином.
Але в світі, у першу чергу православному, посідач цього престолу має традиційний особливий авторитет. Історично склалося, що Константинопольський Патріархат, за часів єдності християнства «другий після Рима», після розколу став провідним у православ’ї. Вселенський Патріарх, «перший за честю» серед предстоятелів помісних православних Церков, має особливі привілеї, визначені постановами давніх Вселенських соборів.
Серед цих привілеїв – і прерогатива головного арбітра в церковних справах, зокрема, й право визнавати нові помісні Церкви. Таке визнання, за тими ж давніми традиціями, є визначальним для всього православного світу.
Виникнення Церков викликає конфлікти
І цим правом Вселенські Патріархи не поспішають скористатися. Можливо, найяскравішим прикладом може стати нинішня Російська православна церква. Самопроголосивши 1448 року свій розрив із Константинополем і вигнавши канонічно призначеного митрополита й поставивши свого власного, вона домоглася від Вселенського Патріарха визнання тільки через 141 рік, 1589-го.
Такі приклади були й до того, не бракує їх і в пізнішій історії. Скажімо, про автокефалію Грецької церкви оголосили 1833 року, визнання Константинополя надійшло через 17 років, у 1850-му. У Болгарії незалежна від Вселенського Патріархату церква була заснована 1870 року, яку Патріарх відразу визнав «схизматами» і «єретиками» – і такими з погляду інших православних Церков і залишалися болгарські ієрархи й віряни аж до 1945-го. Остання дотепер історія з визнанням Церкви, яка вирішила відокремилася від Константинопольської, була в Албанії – тамтешній православній Церкві визнання тривало 15 років, від 1922 до 1937-го.
І вже нинішній Вселенський Патріарх Варфоломій I пережив принаймні один серйозний конфлікт із Москвою, коли 1996 року поновив діяльність автономної Естонської апостольської православної церкви під своєю юрисдикцією в Естонії. Російська православна церква вважала цю країну своєю канонічною територією і, як і в Україні Українську православну церкву (Московського Патріархату), створила там свою власну автономну Естонську православну церкву.
Цей конфлікт призвів до того, що російська Церква перестала поминати ім’я Вселенського Патріарха, фактично вийшовши з молитовного спілкування з ним. А скінчився він тим, що обидва Патріархати домовилися про співіснування обох Церков в Естонії і право вірних вибрати бажану для них Церкву.
(Прага – Київ)
