Комітет найвищої Національної нагороди імені Шевченка поки що не коментує подію, адже спершу його рішення має затвердити Указ Президента. Це станеться за кілька днів. А процедура нагородження відбудеться у Шевченківські дні - коли Україна та світ відзначатимуть і День народження, і День смерті Кобзаря. Проте імена цьогорічних лауреатів уже відомі. Хто ж вони?
- Лауреатами Національної премії ім. Т.Шевченка стали цього року письменники – поетеса і прозаїк Любов Голота, поет і головний редактор «Літературної України» Петро Перебийніс і доктор філософії, професор німецької літератури, українська поетеса і перекладач - Віра Вовк із Бразилії.
Нагороду отримає секстет «Піккардійська терція», який акапельно виконує народні й авторські пісні.
Режисер Олександр Дзекун і виконавець ролі Богдана Хмельницького у виставі «Берестечко» за однойменним романом Ліни Костенко – Володимир Петрів поповнили список лауреатів. Інша вистава – «Про мишей та людей» - здобула перемогу ще кільком іменам, це – автор сценічної ідеї та меценат, який представляє фармацевтичну фірму «Дарниця» - Гліб Загорій, режисер-постановник Віталій Малахів, виконавці головних ролей Наталія Сумська і Богдан Бенюк.
Композитор і теоретик музики Геннадій Ляшенко став лауреатом у номінації «музика». Скульптор Василь Сідак, живописець Валерій Франчук та режисер-документаліст Михайло Ткачук – ось і всі. Вітання лауреатам!
Старі й нові питання
Роздумами про тло, на якому в українському суспільстві відбулося визначення лауреатів, ділиться кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників – Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський : Щороку майже всі українські засоби масової інформації два місяці поспіль перед присудженням Шевченківської премії розповідають, що масова аудиторія не має про номінантів на цю премію жодної інформації. Щороку українські ЗМІ наполягають, що претенденти на найвищу мистецьку нагороду країни публіці не відомі, їхні імена мають розголос тільки у вузькому колі специфічної артистичної “тусовки”, а дехто доходить до тверджень, що народ цих людей не знає і вони йому не потрібні.
Але ж місія ЗМІ, між іншим, і полягає в тому, щоб дати загалові можливість знати якомога більше.
Чому нікому з редакторів і журналістів, які розводяться про народну непоінформованість, не спало на думку досконально розібрати твори, висунуті на Шевченківську премію, довівши, якщо вдасться, що всі вони (чи майже всі) не варті народної пошани?
Без такого аналізу всі розмови про те, що, мовляв, народ не знає цих поетів, прозаїків, художників, співаків чи режисерів, варті хіба що сакраментального совдепівського: "Пастернака не читали, але суворо засуджуємо!" Власне, це злоба плебсу на тих, хто розумніший, чесніший та успішніший.
Чому б не створити у ЗМІ спеціальні майданчики чи полігони для презентації та обговорення творів, висунутих на Шевченківську премію? Та ще й повівши розмову так, аби вона не збивалася на плачі за державними субсидіями чи на розбірки між групами письменників, аби була вона змістовною і гострою?
Найвища нагорода – мало відома
Надія Степула: Премія імені Тараса Шевченка заснована в минулому столітті – 20 травня 1961 року Радою Міністрів тодішньої УРСР. Вперше її було вручено 9 березня 1962 року, а серед перших лауреатів – імена Павла Тичини, Олеся Гончара і Платона Майбороди. Проте, хоч відтоді минуло чимало часу, широко відомою премія, здається, не стала. - Послухаймо діалог моєї колеги – кореспондента Радіо Свобода Богдани Костюк і літературознавця – Тамари Гундорової:
Богдана Костюк: Чи нинішня Шевченківська премія відображає реалії мистецького, духовного життя України?
Тамара Гундорова: У мене досить скептичне ставлення до неї. При чому, як мені здається останнім часом, треба передумати концепцію, не тільки щоб давати кожного року кому-небудь. А можливо, роки пропускати і комусь не давати.
Богдана Костюк: У мене складається враження, що більшість українців не обізнані з майбутніми лауреатами, і смутно уявляють, що це за премія...
Тамара Гундорова: Це абсолютно так і є, немає гідної реклами, інформації. не всі мають можливість доступу до інтернету, до голосувань. А так, щоби відкрито – читання публічні, обговорення, якісь конференції, то мені здається, що таке взагалі не проводиться.
Надія Степула: Справедливості ради слід зазначити, що насправді публічні обговорення творів номінантів на Шевченківську премію все ж відбуваються, інша річ, що не завжди інформація про це стає доступною «широким масам» , та й «широкі маси» не схильні відвідувати такі заходи, а причини цього – тема болісна й об’ємна, а тому – окрема. Цього року досить велелюдні обговорення відбувалися і в Національній Спілці письменників, і в Будинку вчителя, і в інших місцях.
Дамо мікрофон тим лауреатам Шевченківської премії, які вже встигли - в минулі роки – приміряти і поносити як саме звання лауреата, так і скромний, але вагомий лауреатський значок:
Лауреат Шевченківської премії 1996 року, професор Київського Національного університету – Юрій Ковалів.
Юрій Ковалів: Мені здається, що ця процедура цього року не продумана, тому що дуже багато є імен. Мені здається, що просто ініціатори цього закладу хотіли би пересварити наших письменників. І мені дуже тішить, що тих, кого я знаю, з ким я розмовляв, вони ставляться до цього із здоровим гумором, принаймні така у мене була розмова з Віктором Грабовським чи з Василем Портяком. Але йдеться про інше, ідеться про те, що цього року ця процедура непродумана, не потрібно було стільки імен туди вводити і так далі.
Надія Степула: Професор Києво-Могилянської Академії, лауреат Шевченківської премії 1996 року – Віра Агеєва:
Віра Агеєва: Я думаю, проблема Шевченківської премії в тому, що вона обтяжена надмірним офіціозом. З одного боку, це премія за кращу книжку року, але є вже кілька премій за кращу книжку року, скажімо премія ВВС. Ці списки навіть не зближуються, хоча ВВС проводить просто опитування експертів і читачів.
Для мене показовими є дві речі. Перше: принаймні троє найяскравіших для мене сучасних прозаїків – Оксана Забужко, Юрій Андрухович і Тарас Прохасько – не є лауреатами цієї премії, хоча є багато прозаїків значно менше, як на мене, яскравих, які є лауреатами. І останнє – що таке кумедна чи комічна ситуація з цьогорічним висуненням на Шевченківську премію актриси Галини Стефанової.
Цнотливий Шевченківський комітет, не знаю, чиєю рукою, викреслив з-поміж трьох висунутих на премію вистав виставу за «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Забужко. Тому що цнотливий комітет не уявляє собі, що премію можна дати за твір, в якому є слово «секс».
Я визнаю право комітету на цноту, право будь-кого на цноту. Але все ж так, я вже не кажу про чудові якості моно-вистави Стефанової, але і сам роман Оксани Забужко, який був очевидною подією і очевидним бестселером в українській прозі 90-их років, на Шевченківську премію навіть ніхто ніколи не пробував висувати.
Так що є такі ,,ножиці,,. Книжка, яка помітна, і книжка, яка увінчана Шевченківською премією, далеко не завжди збігаються. І це дивно. Надія Степула: Колишній член Комітету із Шевченківської премії, львівський філософ Тарас Возняк говорить про тих, кому на цей раз премію не присуджено:
Тарас Возняк: Я ще не знаю всіх результатів остаточних, але знаю, принаймні частково, я крайньо розчарований тим, що цьогоріч в черговий раз не отримав премію великий український поет чи поет української мови Мойсей Фішбейн. Його висували на цю премію два академіки – Яцків і Дзюба. Як завжди, якісь інтереси і інтересики вирішують дуже багато в цій ситуації.
Дуже прикро, тому що це насправді людина, яка є великим українцем не тільки тому, що він високого зросту, але і все те, що він робить для української культури, і те володіння українською мовою, яке може ввести в червону краску, як кажуть у нас на Галичині, багатьох тих, котрі сидять в тому числі і в Шевченківському комітеті, вже не кажу про Верховну Раду чи наші уряди. Мені здається, що цю роботу треба якось оптимізувати.
Я не хочу висловлювати своїх міркувань на предмет тих змін, які наступили після того, як від керівництва комітету відійшов насправді совість нашого народу – Іван Михайлович Дзюба. Принаймні ті скандали, які були зі Стефановою, коли просто без її відома викреслюється якась частина її доробку, тому що це, мабуть, дехто повважав не занадто моральним, а йшлося про виставу за повістю Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу».
Очевидно, люди ніколи не читали цієї книги і їм здається, що це про секс, а воно не про секс, воно про зовсім інше. І такі свавільні кроки, в Шевченківському комітеті, мені здається, де-де, а там вони абсолютно недопустимі. Надія Степула: А тепер – про так званих «відмовників». Цього року в засобах масової інформації було оприлюднено заяву актриси Галини Стефанової про її відмову номінуватися на Шевченківську премію. Йшлося про те, що Комітет із премії вилучив один із висунутих на премію трьох творів, які читала акторка. Михайло Іллєнко, відомий кінорежисер, відмовився від такого власного висунення на премію ще в 1999 році. Сьогодні він пояснює, чому так вчинив і говорить про особливості самої процедури висунення кандидатів.
Михайло Іллєнко: На жаль, національна культура займає дуже непомітне місце в житті держави. Звідси багато проблем і для премії. Якщо культурі залишається якийсь невеликий куточок, то люди, які там працюють і мають дуже цікавий результат дуже часто, вони тим більше непомітні в контексті подій, новин, пріоритетів, які зараз нав’язані суспільству. Тому викликає подив – раптом премія Шевченка, ніхто людину не знає і не підозрює, що вона, в принципі, заслуговує дуже високої оцінки.
І дуже часто оця дистанція спрацьовує проти іміджу самої премії. А в будь-якій державі існують високі і дуже серйозні відзнаки, премії для тих, хто зробив свій внесок в культуру, чи науку, чи ще кудись. А сьогодні викривлений такий простір. Якби він не був викривлений, я думаю, питання щодо процедури не було б, воно б збалансувалось, як в нормальному живому організмі.
А в свій час, коли у мене був фільм, в цій процедурі брав участь, то там дійсно були такі некоректні мотиви. І після того, в принципі, скандалу, я більше не бачив таких некоректностей. Полягали вони в тому, що фільм ніхто ще не бачив, не було прем’єри, а з боку комітету вже пролунала дуже негативна оцінка цього фільму.
Я думаю, комітет має працювати урочисто, і трошки з такої висоти, з якої промінь впаде на землю і скаже: «Оцей письменник, оцей художник, оцей режисер». Там не було цієї урочистості, там був скандал, а це погано для премії.
Остання таємниця та інтрига
Надія Степула: Як не смішно, або – як не сумно, але одним із найбільш цікавих та непростих моментів у отриманні премії імені Шевченка є сама вартість премії – у грошових одиницях. У часи заснування премії це було дві з половиною тисячі тодішніх радянських рублів. У час купоно-карбованців – у 1995 році сума становила 100 мільйонів цих самих купонів. Із 2001 року лауреатам платили по 15 тисяч гривень, із 2003-го – по 75 тисяч, у 2005 вручали по 100 тисяч гривень, а минулого року сума обчислювалася 130 тисячами – еквівалент 26 тисяч американських доларів.
Тоді ж, уторік, відбулося кілька скандальних історій – із недоданням коштів комусь із лауреатів, із затримкою виплати всієї суми лауреатові за кордоном. Усе те минулося. Натомість «відгадати», якою буде сума винагороди на цей раз, не може ніхто. Суму винагороди визначить Президент. Тому ця таємниця та інтрига залишається.
Як залишається надія на те, що і духовний, і матеріальний зміст найвищої національної нагороди імені Кобзаря сприятиме популяризації творів лауреатів в Україні та в світі, а сама премія і надалі залишатиметься найпрестижнішою з існуючих.
- Лауреатами Національної премії ім. Т.Шевченка стали цього року письменники – поетеса і прозаїк Любов Голота, поет і головний редактор «Літературної України» Петро Перебийніс і доктор філософії, професор німецької літератури, українська поетеса і перекладач - Віра Вовк із Бразилії.
Нагороду отримає секстет «Піккардійська терція», який акапельно виконує народні й авторські пісні.
Режисер Олександр Дзекун і виконавець ролі Богдана Хмельницького у виставі «Берестечко» за однойменним романом Ліни Костенко – Володимир Петрів поповнили список лауреатів. Інша вистава – «Про мишей та людей» - здобула перемогу ще кільком іменам, це – автор сценічної ідеї та меценат, який представляє фармацевтичну фірму «Дарниця» - Гліб Загорій, режисер-постановник Віталій Малахів, виконавці головних ролей Наталія Сумська і Богдан Бенюк.
Композитор і теоретик музики Геннадій Ляшенко став лауреатом у номінації «музика». Скульптор Василь Сідак, живописець Валерій Франчук та режисер-документаліст Михайло Ткачук – ось і всі. Вітання лауреатам!
Старі й нові питання
Роздумами про тло, на якому в українському суспільстві відбулося визначення лауреатів, ділиться кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників – Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський : Щороку майже всі українські засоби масової інформації два місяці поспіль перед присудженням Шевченківської премії розповідають, що масова аудиторія не має про номінантів на цю премію жодної інформації. Щороку українські ЗМІ наполягають, що претенденти на найвищу мистецьку нагороду країни публіці не відомі, їхні імена мають розголос тільки у вузькому колі специфічної артистичної “тусовки”, а дехто доходить до тверджень, що народ цих людей не знає і вони йому не потрібні.
Але ж місія ЗМІ, між іншим, і полягає в тому, щоб дати загалові можливість знати якомога більше.
Чому нікому з редакторів і журналістів, які розводяться про народну непоінформованість, не спало на думку досконально розібрати твори, висунуті на Шевченківську премію, довівши, якщо вдасться, що всі вони (чи майже всі) не варті народної пошани?
Без такого аналізу всі розмови про те, що, мовляв, народ не знає цих поетів, прозаїків, художників, співаків чи режисерів, варті хіба що сакраментального совдепівського: "Пастернака не читали, але суворо засуджуємо!" Власне, це злоба плебсу на тих, хто розумніший, чесніший та успішніший.
Чому б не створити у ЗМІ спеціальні майданчики чи полігони для презентації та обговорення творів, висунутих на Шевченківську премію? Та ще й повівши розмову так, аби вона не збивалася на плачі за державними субсидіями чи на розбірки між групами письменників, аби була вона змістовною і гострою?
Найвища нагорода – мало відома
Надія Степула: Премія імені Тараса Шевченка заснована в минулому столітті – 20 травня 1961 року Радою Міністрів тодішньої УРСР. Вперше її було вручено 9 березня 1962 року, а серед перших лауреатів – імена Павла Тичини, Олеся Гончара і Платона Майбороди. Проте, хоч відтоді минуло чимало часу, широко відомою премія, здається, не стала. - Послухаймо діалог моєї колеги – кореспондента Радіо Свобода Богдани Костюк і літературознавця – Тамари Гундорової:
Богдана Костюк: Чи нинішня Шевченківська премія відображає реалії мистецького, духовного життя України?
Тамара Гундорова: У мене досить скептичне ставлення до неї. При чому, як мені здається останнім часом, треба передумати концепцію, не тільки щоб давати кожного року кому-небудь. А можливо, роки пропускати і комусь не давати.
Богдана Костюк: У мене складається враження, що більшість українців не обізнані з майбутніми лауреатами, і смутно уявляють, що це за премія...
Тамара Гундорова: Це абсолютно так і є, немає гідної реклами, інформації. не всі мають можливість доступу до інтернету, до голосувань. А так, щоби відкрито – читання публічні, обговорення, якісь конференції, то мені здається, що таке взагалі не проводиться.
Надія Степула: Справедливості ради слід зазначити, що насправді публічні обговорення творів номінантів на Шевченківську премію все ж відбуваються, інша річ, що не завжди інформація про це стає доступною «широким масам» , та й «широкі маси» не схильні відвідувати такі заходи, а причини цього – тема болісна й об’ємна, а тому – окрема. Цього року досить велелюдні обговорення відбувалися і в Національній Спілці письменників, і в Будинку вчителя, і в інших місцях.
Дамо мікрофон тим лауреатам Шевченківської премії, які вже встигли - в минулі роки – приміряти і поносити як саме звання лауреата, так і скромний, але вагомий лауреатський значок:
Лауреат Шевченківської премії 1996 року, професор Київського Національного університету – Юрій Ковалів.
Юрій Ковалів: Мені здається, що ця процедура цього року не продумана, тому що дуже багато є імен. Мені здається, що просто ініціатори цього закладу хотіли би пересварити наших письменників. І мені дуже тішить, що тих, кого я знаю, з ким я розмовляв, вони ставляться до цього із здоровим гумором, принаймні така у мене була розмова з Віктором Грабовським чи з Василем Портяком. Але йдеться про інше, ідеться про те, що цього року ця процедура непродумана, не потрібно було стільки імен туди вводити і так далі.
Надія Степула: Професор Києво-Могилянської Академії, лауреат Шевченківської премії 1996 року – Віра Агеєва:
Віра Агеєва: Я думаю, проблема Шевченківської премії в тому, що вона обтяжена надмірним офіціозом. З одного боку, це премія за кращу книжку року, але є вже кілька премій за кращу книжку року, скажімо премія ВВС. Ці списки навіть не зближуються, хоча ВВС проводить просто опитування експертів і читачів.
Для мене показовими є дві речі. Перше: принаймні троє найяскравіших для мене сучасних прозаїків – Оксана Забужко, Юрій Андрухович і Тарас Прохасько – не є лауреатами цієї премії, хоча є багато прозаїків значно менше, як на мене, яскравих, які є лауреатами. І останнє – що таке кумедна чи комічна ситуація з цьогорічним висуненням на Шевченківську премію актриси Галини Стефанової.
Цнотливий Шевченківський комітет, не знаю, чиєю рукою, викреслив з-поміж трьох висунутих на премію вистав виставу за «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Забужко. Тому що цнотливий комітет не уявляє собі, що премію можна дати за твір, в якому є слово «секс».
Я визнаю право комітету на цноту, право будь-кого на цноту. Але все ж так, я вже не кажу про чудові якості моно-вистави Стефанової, але і сам роман Оксани Забужко, який був очевидною подією і очевидним бестселером в українській прозі 90-их років, на Шевченківську премію навіть ніхто ніколи не пробував висувати.
Так що є такі ,,ножиці,,. Книжка, яка помітна, і книжка, яка увінчана Шевченківською премією, далеко не завжди збігаються. І це дивно. Надія Степула: Колишній член Комітету із Шевченківської премії, львівський філософ Тарас Возняк говорить про тих, кому на цей раз премію не присуджено:
Тарас Возняк: Я ще не знаю всіх результатів остаточних, але знаю, принаймні частково, я крайньо розчарований тим, що цьогоріч в черговий раз не отримав премію великий український поет чи поет української мови Мойсей Фішбейн. Його висували на цю премію два академіки – Яцків і Дзюба. Як завжди, якісь інтереси і інтересики вирішують дуже багато в цій ситуації.
Дуже прикро, тому що це насправді людина, яка є великим українцем не тільки тому, що він високого зросту, але і все те, що він робить для української культури, і те володіння українською мовою, яке може ввести в червону краску, як кажуть у нас на Галичині, багатьох тих, котрі сидять в тому числі і в Шевченківському комітеті, вже не кажу про Верховну Раду чи наші уряди. Мені здається, що цю роботу треба якось оптимізувати.
Я не хочу висловлювати своїх міркувань на предмет тих змін, які наступили після того, як від керівництва комітету відійшов насправді совість нашого народу – Іван Михайлович Дзюба. Принаймні ті скандали, які були зі Стефановою, коли просто без її відома викреслюється якась частина її доробку, тому що це, мабуть, дехто повважав не занадто моральним, а йшлося про виставу за повістю Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу».
Очевидно, люди ніколи не читали цієї книги і їм здається, що це про секс, а воно не про секс, воно про зовсім інше. І такі свавільні кроки, в Шевченківському комітеті, мені здається, де-де, а там вони абсолютно недопустимі. Надія Степула: А тепер – про так званих «відмовників». Цього року в засобах масової інформації було оприлюднено заяву актриси Галини Стефанової про її відмову номінуватися на Шевченківську премію. Йшлося про те, що Комітет із премії вилучив один із висунутих на премію трьох творів, які читала акторка. Михайло Іллєнко, відомий кінорежисер, відмовився від такого власного висунення на премію ще в 1999 році. Сьогодні він пояснює, чому так вчинив і говорить про особливості самої процедури висунення кандидатів.
Михайло Іллєнко: На жаль, національна культура займає дуже непомітне місце в житті держави. Звідси багато проблем і для премії. Якщо культурі залишається якийсь невеликий куточок, то люди, які там працюють і мають дуже цікавий результат дуже часто, вони тим більше непомітні в контексті подій, новин, пріоритетів, які зараз нав’язані суспільству. Тому викликає подив – раптом премія Шевченка, ніхто людину не знає і не підозрює, що вона, в принципі, заслуговує дуже високої оцінки.
І дуже часто оця дистанція спрацьовує проти іміджу самої премії. А в будь-якій державі існують високі і дуже серйозні відзнаки, премії для тих, хто зробив свій внесок в культуру, чи науку, чи ще кудись. А сьогодні викривлений такий простір. Якби він не був викривлений, я думаю, питання щодо процедури не було б, воно б збалансувалось, як в нормальному живому організмі.
А в свій час, коли у мене був фільм, в цій процедурі брав участь, то там дійсно були такі некоректні мотиви. І після того, в принципі, скандалу, я більше не бачив таких некоректностей. Полягали вони в тому, що фільм ніхто ще не бачив, не було прем’єри, а з боку комітету вже пролунала дуже негативна оцінка цього фільму.
Я думаю, комітет має працювати урочисто, і трошки з такої висоти, з якої промінь впаде на землю і скаже: «Оцей письменник, оцей художник, оцей режисер». Там не було цієї урочистості, там був скандал, а це погано для премії.
Остання таємниця та інтрига
Надія Степула: Як не смішно, або – як не сумно, але одним із найбільш цікавих та непростих моментів у отриманні премії імені Шевченка є сама вартість премії – у грошових одиницях. У часи заснування премії це було дві з половиною тисячі тодішніх радянських рублів. У час купоно-карбованців – у 1995 році сума становила 100 мільйонів цих самих купонів. Із 2001 року лауреатам платили по 15 тисяч гривень, із 2003-го – по 75 тисяч, у 2005 вручали по 100 тисяч гривень, а минулого року сума обчислювалася 130 тисячами – еквівалент 26 тисяч американських доларів.
Тоді ж, уторік, відбулося кілька скандальних історій – із недоданням коштів комусь із лауреатів, із затримкою виплати всієї суми лауреатові за кордоном. Усе те минулося. Натомість «відгадати», якою буде сума винагороди на цей раз, не може ніхто. Суму винагороди визначить Президент. Тому ця таємниця та інтрига залишається.
Як залишається надія на те, що і духовний, і матеріальний зміст найвищої національної нагороди імені Кобзаря сприятиме популяризації творів лауреатів в Україні та в світі, а сама премія і надалі залишатиметься найпрестижнішою з існуючих.
