Нові часи – нові театри
Ознакою нового часу в театральному бутті – як українському, так і світовому – стали нові театри. Одні з них називають «експериментальними», інші – «самодіяльними», «аматорськими», «молодіжними», «творчими студіями» та ще якось, по-різному. Проте всі вони, а разом з ними і ті театри, які лишаються державними, об’єднані одним - актуальними на сьогодні питаннями і проблемами. Останні стосуються пошуку сюжетів та навіть приміщень, вільних сцен, дорожнечі оренди, низьких заробітків акторів - попри їхній високий ентузіазм та оптимізм. Проблеми виникають і з пошуками творів для постановок, хоч вибір - і класики, і сучасної драматургії – існує.
Як живеться нині експериментальним і молодіжним театрам, з’ясовує колега, кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк. Богдана Костюк: Запорізький театр «Вій» - єдиний в Україні експериментальний театр, який має статус муніципального. Його директор і художній керівник Віктор Попов розповідає:
Віктор Попов (переклад): Ми – єдиний експериментальний театр, який декларує у своїй діяльності саме експеримент, і який фінансується з бюджету міста. Ми маємо у Запоріжжі своє приміщення – воно розташоване на землях козацької вольниці, на Хортиці. Бюджет, що його виділяє міська влада, покриває наші витрати на утримання приміщення, на зарплати колективу (це тридцять дві особи, з них десятеро акторів). Іноді ми знаходимо спонсорів, їхні «капіталовкладення» дозволяють ставити нові вистави, купляти або шити нові костюми для акторів, тощо. З проблем мене турбує зменшення кількості гастролей: у першу чергу, це пов’язано з подорожчанням дорожніх витрат і готелів. Це важче фінансово.
Богдана Костюк: Театр «Вій» відомий і тим, що ініціював міжнародний фестиваль сучасного театрального мистецтва «Золота Хортиця», який збирає колективи з України і сусідніх держав.
Статус міжнародного сподівається отримати і театральний фестиваль «Драбина» у Львові, директорка якого Оксана Дутко каже:
Оксана Дутко: Довго ми думали над назвою - «Драбина», і шукали таке слово, яке би передбачало розвиток або рух уперед. І найпідходяще слово нам здалося «драбина». З однієї сторони, таке українське слово, а з іншої сторони воно якраз дає змогу відобразити ідею нашого фестивалю – постійний рух догори.
...Мало аматорських театрів мають підтримку від установ чи вузів. Більшість театрів існує на власній ініціативі. У них немає практично ніякої матеріально-технічної бази – але вони мають дуже цікаві ідеї, пов’язані із сучасним розвитком драматургічного мистецтва.
Надія Степула: Про теперішній стан театру в Україні міркує відомий письменник, драматург і кіносценарист – Богдан Жолдак.
Богдан Жолдак: Театр за останні років 15 добряче піднявся, наприклад, в репертуарі. Театри ставлять тільки якісь перфектні речі. Інша справа чи вдається це поставити, чи ні. Але, в будь-якому випадку, зараз ніхто вже не може театрові нав’язати, наприклад, якусь репертуарну політику.
Постала величезна кількість дуже потужних молодих драматургів. Інша справа, що вони не можуть завжди прорватися на сцену. Ну, це тому, що переважна більшість режисерів ще й досі мріє, наприклад, поставити шекспірового «Гамлета». А думати про те, що от, мовляв, десь народиться новий молодий Шекспір, то це така річ проблемна. Тому що у режисерів є проблеми із Шекспіром, не всім, наприклад, того ж Гамлета вдавалося поставити належно. Але потроху ця молодь опановує терени театральні, видають розкішні збірки молодих авторів. Виходить навіть такий часопис «Драматургія» - це видає його драматургічна секція Спілки письменників. Тобто ця галузь потроху, я думаю, набирає обертів. До речі, акторська школа театральна, не зважаючи на відсутність практичну кінематографу дає потужні кадри, які, правда, іноді працюють на Москву, у московських фільмах і серіалах.
Однак авторитет акторський беззаперечний. Взяти лише одного Богдана Ступку – немає жодного пристойного російського чи польського фільму, щоб він там не зіграв. Це саме стосується і інших акторів, які маючи за спиною таку підтримку, як театр, можуть дивувати світ своїми ролями.
Гадаю, коли знову оживе наш театр, коли кінопрокат повернеться до міністерства культури, коли кінопрокат перестане належати Росії чи Америці, то тоді театр забуяє ще потужніше. Адже в такому випадку, знаєте, акторові важливо зніматися в кіно, щоб бачити себе з боку. Це надзвичайно корисно. І я гадаю, що ми ще покажемо себе в театрі.
Актор-письменник-композитор-сажотрус
Надія Степула: Про те, як відтворюють на сцені сюжети інших життів актори, написано багато рецензій і навіть книг. Книги з’являються, як правило, опісля того, як прозвучали останні в житті актора чи актриси оплески – пригадаймо, що це ті оплески, якими проводжають у вічність. За життя на долю більшості лицедіїв (у прямому і позитивному розумінні цього слова) не випадає надто багато троянд і похвальних слів. Як, скажімо, на долю актора Осипа Шпитка, 140 років від Дня народження якого мине невдовзі.
Він був не тільки актором – а й невиправним мрійником, бунтарем, публіцистом, письменником, сажотрусом, композитором і босяком в одній особі. А ще – революціонером і анархістом. Принаймні так його називали за життя. Осип Шпитко любив і ненавидів театр – лютою ненавистю і лютою любов’ю, як казав сам. Народився Осип Шпитко на теренах, які нині вважаються Тернопільщиною. За одними даними – в селі Говилові Копиченського району, за іншими – в селі Городниця Гусятинського, у 1869 році. Навчався в учительській семінарії в Тернополі. У 1906-1907 роках належав до «Молодої Музи» . У 1899 був редактором «Буковини» в Чернівцях.
Твори його маловідомі широкому загалу. Новела «Через неї», автобіографічна повість «Вирід» (роман цей на початку 1990-х років віднайшов літературознавець Петро Ляшкевич, у 2000 році твір виданий у «Літературних пам’ятках, випуск 5, потім окремою книгою). Тимчасом роман «Вирід» був уже опублікований - у 1930 році. Перманентне вертання із забуття судилося і самому Осипу Шпитку, і його творам.
Поїхавши зі Львова в 1913 (за іншими даними – у 1912) році, він уже мав і досить публікацій, і визнання. Писав також під псевдонімом – Гриць Щипавка. До створених ним українських і польських текстів сам писав музику. Диригував хорами. Встиг попрацювати актором в українських та польських театрах. Видав кілька сатирично-гумористичних книг – «Пекельні листи Антихриста до Люцифера», «Хруніяда», «Новомодний співаник».
Опинився у Бразилії. Понад півтисячі миль пройшов пішки по чужині, бо не мав грошей на дорогу. Як і в рідній Галичині, в Бразилії теж шукав себе. Мусив вивчити португальську мову. Згодом писав статті для місцевих часописів, промови для окремих чиновників. І був письменником.
У бразильській літературі Осип Шпитко залишив свій слід творами «Потойбічні поезії», «В могилі життя», «Історія виродка», «Макабричний танок смерті». Місцева критика його помітила. Сам він себе теж любив похвалити – до слова й не до слова. Чим, очевидно, нажив собі недоброзичливців. Автобіографічний роман Осипа Шпитка світу не побачив, залишився в рукописі й пізніше був переданий до одного з музеїв у США. (Передрукував цей рукопис на машинці й передав його до Чикаго доктор І.Максимчук).
Та, власне, чи не всі його твори – біографічні. Смішні й сумні історії, котрі стаються з його героями, могли ставатися з ним. Чи він насправді був у своєму сумно-веселому житті і дяком в одній парохії, і чистильником коминів, і юним коханцем вродливої дружини старенького графа, від якої благополучно втік? Він дійсно був економом і улюбленцем публіки в одному з провінційних польських театрів? Загалом у провінційних театрах Осип Шпитко працював три роки – потім він описав ці театри з притаманним йому цинізмом у подробицях, зобразивши мандрівну театральну трупу як дім розпусти.
Актор, письменник, композитор, сажотрус, публіцист Осип Шпитко залишається незвіданим, нерозгаданим і незнаним. За одними даними, життя його обірвалося в 1942 році, за іншими – дата смерті невідома. Золоте листя яких кленів чи магнолій осипається над його могилою? І де вона?... “No tumulo da vida” - “На (в) могилі життя” – це книга Осипа Шпитка, написана і видана португальською мовою. Містику назв своїх творів навряд чи сам він усвідомлював….
Життя стало грою – не тільки для акторів провінційних чи державних театрів, а й для багатьох їхніх глядачів – театралів. Може, тому вся наша планета, увесь людський світ усе частіше нагадує театр, де змінюються ролі і маски, зникають і з’являються нові сцени, гра перетворюється на яву і ява – на гру?..
Ознакою нового часу в театральному бутті – як українському, так і світовому – стали нові театри. Одні з них називають «експериментальними», інші – «самодіяльними», «аматорськими», «молодіжними», «творчими студіями» та ще якось, по-різному. Проте всі вони, а разом з ними і ті театри, які лишаються державними, об’єднані одним - актуальними на сьогодні питаннями і проблемами. Останні стосуються пошуку сюжетів та навіть приміщень, вільних сцен, дорожнечі оренди, низьких заробітків акторів - попри їхній високий ентузіазм та оптимізм. Проблеми виникають і з пошуками творів для постановок, хоч вибір - і класики, і сучасної драматургії – існує.
Як живеться нині експериментальним і молодіжним театрам, з’ясовує колега, кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк. Богдана Костюк: Запорізький театр «Вій» - єдиний в Україні експериментальний театр, який має статус муніципального. Його директор і художній керівник Віктор Попов розповідає:
Віктор Попов (переклад): Ми – єдиний експериментальний театр, який декларує у своїй діяльності саме експеримент, і який фінансується з бюджету міста. Ми маємо у Запоріжжі своє приміщення – воно розташоване на землях козацької вольниці, на Хортиці. Бюджет, що його виділяє міська влада, покриває наші витрати на утримання приміщення, на зарплати колективу (це тридцять дві особи, з них десятеро акторів). Іноді ми знаходимо спонсорів, їхні «капіталовкладення» дозволяють ставити нові вистави, купляти або шити нові костюми для акторів, тощо. З проблем мене турбує зменшення кількості гастролей: у першу чергу, це пов’язано з подорожчанням дорожніх витрат і готелів. Це важче фінансово.
Богдана Костюк: Театр «Вій» відомий і тим, що ініціював міжнародний фестиваль сучасного театрального мистецтва «Золота Хортиця», який збирає колективи з України і сусідніх держав.
Статус міжнародного сподівається отримати і театральний фестиваль «Драбина» у Львові, директорка якого Оксана Дутко каже:
Оксана Дутко: Довго ми думали над назвою - «Драбина», і шукали таке слово, яке би передбачало розвиток або рух уперед. І найпідходяще слово нам здалося «драбина». З однієї сторони, таке українське слово, а з іншої сторони воно якраз дає змогу відобразити ідею нашого фестивалю – постійний рух догори.
...Мало аматорських театрів мають підтримку від установ чи вузів. Більшість театрів існує на власній ініціативі. У них немає практично ніякої матеріально-технічної бази – але вони мають дуже цікаві ідеї, пов’язані із сучасним розвитком драматургічного мистецтва.
Надія Степула: Про теперішній стан театру в Україні міркує відомий письменник, драматург і кіносценарист – Богдан Жолдак.
Богдан Жолдак: Театр за останні років 15 добряче піднявся, наприклад, в репертуарі. Театри ставлять тільки якісь перфектні речі. Інша справа чи вдається це поставити, чи ні. Але, в будь-якому випадку, зараз ніхто вже не може театрові нав’язати, наприклад, якусь репертуарну політику.
Постала величезна кількість дуже потужних молодих драматургів. Інша справа, що вони не можуть завжди прорватися на сцену. Ну, це тому, що переважна більшість режисерів ще й досі мріє, наприклад, поставити шекспірового «Гамлета». А думати про те, що от, мовляв, десь народиться новий молодий Шекспір, то це така річ проблемна. Тому що у режисерів є проблеми із Шекспіром, не всім, наприклад, того ж Гамлета вдавалося поставити належно. Але потроху ця молодь опановує терени театральні, видають розкішні збірки молодих авторів. Виходить навіть такий часопис «Драматургія» - це видає його драматургічна секція Спілки письменників. Тобто ця галузь потроху, я думаю, набирає обертів. До речі, акторська школа театральна, не зважаючи на відсутність практичну кінематографу дає потужні кадри, які, правда, іноді працюють на Москву, у московських фільмах і серіалах.
Однак авторитет акторський беззаперечний. Взяти лише одного Богдана Ступку – немає жодного пристойного російського чи польського фільму, щоб він там не зіграв. Це саме стосується і інших акторів, які маючи за спиною таку підтримку, як театр, можуть дивувати світ своїми ролями.
Гадаю, коли знову оживе наш театр, коли кінопрокат повернеться до міністерства культури, коли кінопрокат перестане належати Росії чи Америці, то тоді театр забуяє ще потужніше. Адже в такому випадку, знаєте, акторові важливо зніматися в кіно, щоб бачити себе з боку. Це надзвичайно корисно. І я гадаю, що ми ще покажемо себе в театрі.
Актор-письменник-композитор-сажотрус
Надія Степула: Про те, як відтворюють на сцені сюжети інших життів актори, написано багато рецензій і навіть книг. Книги з’являються, як правило, опісля того, як прозвучали останні в житті актора чи актриси оплески – пригадаймо, що це ті оплески, якими проводжають у вічність. За життя на долю більшості лицедіїв (у прямому і позитивному розумінні цього слова) не випадає надто багато троянд і похвальних слів. Як, скажімо, на долю актора Осипа Шпитка, 140 років від Дня народження якого мине невдовзі.
Він був не тільки актором – а й невиправним мрійником, бунтарем, публіцистом, письменником, сажотрусом, композитором і босяком в одній особі. А ще – революціонером і анархістом. Принаймні так його називали за життя. Осип Шпитко любив і ненавидів театр – лютою ненавистю і лютою любов’ю, як казав сам. Народився Осип Шпитко на теренах, які нині вважаються Тернопільщиною. За одними даними – в селі Говилові Копиченського району, за іншими – в селі Городниця Гусятинського, у 1869 році. Навчався в учительській семінарії в Тернополі. У 1906-1907 роках належав до «Молодої Музи» . У 1899 був редактором «Буковини» в Чернівцях.
Твори його маловідомі широкому загалу. Новела «Через неї», автобіографічна повість «Вирід» (роман цей на початку 1990-х років віднайшов літературознавець Петро Ляшкевич, у 2000 році твір виданий у «Літературних пам’ятках, випуск 5, потім окремою книгою). Тимчасом роман «Вирід» був уже опублікований - у 1930 році. Перманентне вертання із забуття судилося і самому Осипу Шпитку, і його творам.
Поїхавши зі Львова в 1913 (за іншими даними – у 1912) році, він уже мав і досить публікацій, і визнання. Писав також під псевдонімом – Гриць Щипавка. До створених ним українських і польських текстів сам писав музику. Диригував хорами. Встиг попрацювати актором в українських та польських театрах. Видав кілька сатирично-гумористичних книг – «Пекельні листи Антихриста до Люцифера», «Хруніяда», «Новомодний співаник».
Опинився у Бразилії. Понад півтисячі миль пройшов пішки по чужині, бо не мав грошей на дорогу. Як і в рідній Галичині, в Бразилії теж шукав себе. Мусив вивчити португальську мову. Згодом писав статті для місцевих часописів, промови для окремих чиновників. І був письменником.
У бразильській літературі Осип Шпитко залишив свій слід творами «Потойбічні поезії», «В могилі життя», «Історія виродка», «Макабричний танок смерті». Місцева критика його помітила. Сам він себе теж любив похвалити – до слова й не до слова. Чим, очевидно, нажив собі недоброзичливців. Автобіографічний роман Осипа Шпитка світу не побачив, залишився в рукописі й пізніше був переданий до одного з музеїв у США. (Передрукував цей рукопис на машинці й передав його до Чикаго доктор І.Максимчук).
Та, власне, чи не всі його твори – біографічні. Смішні й сумні історії, котрі стаються з його героями, могли ставатися з ним. Чи він насправді був у своєму сумно-веселому житті і дяком в одній парохії, і чистильником коминів, і юним коханцем вродливої дружини старенького графа, від якої благополучно втік? Він дійсно був економом і улюбленцем публіки в одному з провінційних польських театрів? Загалом у провінційних театрах Осип Шпитко працював три роки – потім він описав ці театри з притаманним йому цинізмом у подробицях, зобразивши мандрівну театральну трупу як дім розпусти.
Актор, письменник, композитор, сажотрус, публіцист Осип Шпитко залишається незвіданим, нерозгаданим і незнаним. За одними даними, життя його обірвалося в 1942 році, за іншими – дата смерті невідома. Золоте листя яких кленів чи магнолій осипається над його могилою? І де вона?... “No tumulo da vida” - “На (в) могилі життя” – це книга Осипа Шпитка, написана і видана португальською мовою. Містику назв своїх творів навряд чи сам він усвідомлював….
Життя стало грою – не тільки для акторів провінційних чи державних театрів, а й для багатьох їхніх глядачів – театралів. Може, тому вся наша планета, увесь людський світ усе частіше нагадує театр, де змінюються ролі і маски, зникають і з’являються нові сцени, гра перетворюється на яву і ява – на гру?..
