Надія Степула: Майстри пера в Україні здавен поєднували творчість із громадською діяльністю, працювали на різних посадах, а фахових літераторів, котрі б жили тільки з літературної праці, завжди було мало.
В часі теперішнім письменники поєднують літературну працю з роботою в громадських організаціях і рухах, засідають у Верховній Раді, очолюють інститути, працюють журналістами, лікарями, вчителями.
Що стоїть за словосполученням «поет і громадський діяч» сьогодні? Про це запитаємо відомого українського поета і громадського діяча, а саме так називають Петра Осадчука критики і численні читачі.
Пане Осадчук, громадянську позицію письменника непросто побачити за його творами чи його іншою, не літературною, діяльністю. У Вашій творчості все досить прозоро. Проте й складно.
Ось Ви назвали недавно видану нову книгу поезій «Останній рубіж оборони». А що слід боронити нині поетові в Україні?
Петро Осадчук: Поет в Україні повинен боронити насамперед своє призначення, боронити українське слово і писати так, щоб це слово діяло, щоб воно впливало на душу людську, тому що сьогодні в нас дуже багато проблем, пов’язаних зі свободою творчості і свободою слова.
Але я сказав би, що в нас немає диференціації свободи. Я вважаю, що є свобода слова правдивого, і є свобода слова брехливого, є свобода слова щирого, і є свобода слова купленого. В цій ситуації письменник повинен сповідувати оті морально-етичні цінності, які нам заповідали ще Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і до наших днів. Таких завжди було більше, письменників, які були громадянами.
Все-таки був правий колись Євтушенко в радянські часи, який писав: «Поет в Росії більше, ніж поет». А те, що поети пішли в політику, що виступали і виступають з трибуни ВР, то це дуже добре, тому що ми були першими, хто створював Рух, хто створював різні національно-демократичні організації, але процес так розвивався, що словом тільки написаним не можна всього досягти, треба підніматися на трибуну, треба виходити на вулицю.
Але (я хочу це підкреслити) не можна все життя махати прапорами. Хто останніх 15 років тільки махав прапорами, він відучив свої руки від праці, а ті, хто займалися бізнесом, хто пішов у фінанси, економіку, досягли більшого. Зараз не всі вони, звичайно, олігархи, але зараз, на жаль, вони диктують політику, а не українська література.
Надія Степула: Як Ви думаєте, а потреба такого слова зберігається? От вони диктують політику, а слухач, який в більшості своїй, все-таки в країні більше тих, хто читає, слухає, ніж тих, хто диктує і керує. Яка потреба слова письменницького сьогодні людям?
Петро Осадчук: Ми живемо в перехідний період. І навіть там, на вершині, де постійно в різний бік вітри нагинають три гілки влади, там також потрібне слово. Слава Богу, що не стріляють, а орудують словом. І є така потреба.
Я думаю, що це тимчасове явище в перехідний період, коли література десь трошки відсунута на узбіччя, навіть на маргінес, але слово було першим, і слово ніколи не буде останнім.
У далекі билинні часи три богатирі стояли на сторожі Вітчизни.
Справ;ній богатир – це слово. Якщо воно влучне, якщо воно точне, якщо воно своєчасне, то воно спрацює рано чи пізно. І вважаю, що влада наша повинна більше уваги приділяти слову, повинна більше приділяти літературі і мистецтву, тому що все відійде, все забудеться, а своєчасно написане, талановито написане слово буде жити.
Я думаю взагалі про те, що найбільший ворог свободи слова – це сама неправильно усвідомлена свобода.
От класик колись казав: «Свобода – пізнана необхідність». Це неточний вислів. Свобода – це реалізація пізнаної необхідності. А в теперішній Україні вона і непізнана до кінця, і не реалізована сповна.
Після втечі з війни чи зруйнування тюрми народів сама по собі свобода не настає. Лишити себе вільним – це все одно, що назватися Олександром Македонським. Вільною може бути тільки та людина, яка займає відповідне місце в суспільстві і робить те, що дано їй від Бога, що дано їй талантом. В цьому відношенні слово – це та вища свобода, яку ми повинні відстоювати.
Надія Степула: Пане Осадчук, у Вашій творчій біографії і просто у Вашій біографії дуже багато цікавих речей. Ваше життя може бути таким величезним фільмом багатосерійним, воно ще триває і ще довго, сподіваюся, буде тривати.
Але те, що поза Вами в тих різних часах, коли Вам доводилося працювати письменником, в першу чергу бути письменником, коли Вам було найскладніше: тепер, колись...?
Петро Осадчук: Мені було найскладніше після того, як я відмовився брати участь в боротьбі за депутатський мандат і пішов заступником до Голови Спілки письменників України, тому що мені здавалося, що я зможу щось зробити, маючи життєвий досвід, розуміючи, що таке СПУ.
Коли ж я роздивився добре все це, то я побачив, що мої колеги, мої пани-товариші, в основному люди з минулого, як, зрештою, я, але вони звикли бути одержавленими, звикли бути частиною ідеологічної системи, звикли до солодкого слова «гонорар». Я просто був у відчаї, коли я побачив, що в ринкових умовах принципово і швидко змінити ситуацію важко, а, може, і неможливо.
Є такий вислів, що світ порятує красу. Я також у цьому засумнівався останнім часом. Я думаю, що світ порятує красу за умови, якщо красу порятують люди.
Надія Степула: А чи краса порятує світ. Так теж кажуть.
Петро Осадчук: Так, але вона тоді порятує, якщо світ порятує красу. Ось це я мав на увазі.
Надія Степула: Доводиться письменникові бути всім: і громадським діячем, і, може, когось вчити, хоч нині не той час, коли письменники йшли вчити народ. Нині час інший - можна чогось повчитися, напевне, і в народу. Але що ж все-таки залишається найскладнішим у нинішньому часі для літератора?
Ось з’являються нові літературні течії, з’являються якісь нові покоління літераторів. Ви як людина, яка у СПУ керує вже багато років, бачите ці лави, шеренги, які підходять, Ви їх самі, зрештою, приймаєте до членів спілки, скажіть, будь ласка, які виклики нині стоять перед тими шеренгами, перед тими лавами і перед молодими, перед старшими і перед такими вже метрами, до яких належите Ви?
Петро Осадчук: Я просто людина, яка все життя займається літературою і любить літературу. Звичайно, тривалий час в минулому тисячолітті працював з молоддю. Я завжди дбав про те, щоб люди, які пишуть, і є там Божа іскра, щоб вони росли.
А в теперішній ситуації, мені здається, деякі молоді письменники, самопроголошені модерністи і постмодерністи, вони чогось дуже поспішають стати класиками, поспішають утвердитися. Я цього до кінця не можу зрозуміти. Я пам’ятаю, коли мені виповнювалося 50 років (це ще було в минулій системі), то я розумів, що це якось треба відзначити, закликав друзів, але я не осмілився, хоч я на той час був якимсь там лауреатом премії Островського, яка тоді щось важила, я був відповідальним секретарем Київської письменницької організації, я не осмілився запропонувати керівництву спілки, щоб мені влаштували вечір до мого ювілею у Спілці письменників.
А зараз видала книжечку – відразу презентація. Видала другу книжечку – давай якусь премію. Я цього не розумію.
Я тоді поїхав в Івано-Франківськ, там в мене були друзі в педінституті, зараз це, звичайно університет, бо в нас немає вже інститутів, в нас вже університети, в нас немає ПТУ, в нас одні коледжі, так я поїхав в той педінститут імені Стефаника, і там мені влаштували вечір. Потім я поїхав в Городенку, райцентр, район, куди входить моє село, там був вечір. Тоді я вернувся до Києва такий втомлений, такий щасливий.
Але мені було соромно ставити питання перед Загребельним, тоді Головою спілки, чи перед іншими керівниками, щоб мені якісь десь лаври вручали.
Зараз же давай, давай, давай. Це, начебто, люди нові, серед них є талановиті люди (до речі, чим талановитіший, тим скромніший), а з другого боку, це чисто совковський синдром: давай, давай, давай.
«Совок живе, як гном, з уявою багатою, мріє землю копати совком, а гроші гребти лопатою». От є щось таке, Ви знаєте, в цих молодих людей. Не в усіх. Але є. І треба їх вчити не тільки майстерності, треба вчити їх скромності.
Я думаю, що все-таки так, як і раніше казали, що найвища посада на землі – це бути людиною. Я думаю, що це й зараз залишається при всіх складних ситуаціях так званого перехідного періоду або, як я його називаю, періоду керованого хаосу.
Надія Степула: Якби сьогодні настали або вернулися знову такі часи, як були колись, не так давно, але вже й давно, в тому столітті, коли поети збирали величезні стадіони, який би Ви прочитали твір з усіх, які Ви написали, якби перед Вами такий стадіон був?
Петро Осадчук: Це вірш, який я написав на робочому місці 40 років тому в Одеському обкомі комсомолу, де я працював.
Я три місяці шукав епіграф, щоб затулитися від цензури, змінив назву, а вірш називався «Монолог з кошмарного сну», я його переназвав «Останній монолог поета» і зробив в кутку під заголовком справа епіграф. І так це увійшло в мою першу збірку. В Одесі вона вийшла.
Надія Степула: А чому «Останній монолог поета»? Це так зловісно звучить.
Петро Осадчук: А тому, що епіграфом я затулився, і там були такі слова: «Еще более несовместимым казалось наличие Кусикова с гитарой, Дункан с ее пляской, наличие всего, что окружало талантливого русского поэта. Горький про С. Есенина.» І це надрукували.
Надія Степула: На той час не було відомо, що Сергія Єсеніна вбили. Правда? А хто знав, той не розказував…
В часі теперішнім письменники поєднують літературну працю з роботою в громадських організаціях і рухах, засідають у Верховній Раді, очолюють інститути, працюють журналістами, лікарями, вчителями.
Що стоїть за словосполученням «поет і громадський діяч» сьогодні? Про це запитаємо відомого українського поета і громадського діяча, а саме так називають Петра Осадчука критики і численні читачі.
Пане Осадчук, громадянську позицію письменника непросто побачити за його творами чи його іншою, не літературною, діяльністю. У Вашій творчості все досить прозоро. Проте й складно.
Ось Ви назвали недавно видану нову книгу поезій «Останній рубіж оборони». А що слід боронити нині поетові в Україні?
Петро Осадчук: Поет в Україні повинен боронити насамперед своє призначення, боронити українське слово і писати так, щоб це слово діяло, щоб воно впливало на душу людську, тому що сьогодні в нас дуже багато проблем, пов’язаних зі свободою творчості і свободою слова.
Але я сказав би, що в нас немає диференціації свободи. Я вважаю, що є свобода слова правдивого, і є свобода слова брехливого, є свобода слова щирого, і є свобода слова купленого. В цій ситуації письменник повинен сповідувати оті морально-етичні цінності, які нам заповідали ще Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і до наших днів. Таких завжди було більше, письменників, які були громадянами.
Все-таки був правий колись Євтушенко в радянські часи, який писав: «Поет в Росії більше, ніж поет». А те, що поети пішли в політику, що виступали і виступають з трибуни ВР, то це дуже добре, тому що ми були першими, хто створював Рух, хто створював різні національно-демократичні організації, але процес так розвивався, що словом тільки написаним не можна всього досягти, треба підніматися на трибуну, треба виходити на вулицю.
Але (я хочу це підкреслити) не можна все життя махати прапорами. Хто останніх 15 років тільки махав прапорами, він відучив свої руки від праці, а ті, хто займалися бізнесом, хто пішов у фінанси, економіку, досягли більшого. Зараз не всі вони, звичайно, олігархи, але зараз, на жаль, вони диктують політику, а не українська література.
Надія Степула: Як Ви думаєте, а потреба такого слова зберігається? От вони диктують політику, а слухач, який в більшості своїй, все-таки в країні більше тих, хто читає, слухає, ніж тих, хто диктує і керує. Яка потреба слова письменницького сьогодні людям?
Петро Осадчук: Ми живемо в перехідний період. І навіть там, на вершині, де постійно в різний бік вітри нагинають три гілки влади, там також потрібне слово. Слава Богу, що не стріляють, а орудують словом. І є така потреба.
Я думаю, що це тимчасове явище в перехідний період, коли література десь трошки відсунута на узбіччя, навіть на маргінес, але слово було першим, і слово ніколи не буде останнім.
У далекі билинні часи три богатирі стояли на сторожі Вітчизни.
Справ;ній богатир – це слово. Якщо воно влучне, якщо воно точне, якщо воно своєчасне, то воно спрацює рано чи пізно. І вважаю, що влада наша повинна більше уваги приділяти слову, повинна більше приділяти літературі і мистецтву, тому що все відійде, все забудеться, а своєчасно написане, талановито написане слово буде жити.
Я думаю взагалі про те, що найбільший ворог свободи слова – це сама неправильно усвідомлена свобода.
От класик колись казав: «Свобода – пізнана необхідність». Це неточний вислів. Свобода – це реалізація пізнаної необхідності. А в теперішній Україні вона і непізнана до кінця, і не реалізована сповна.
Після втечі з війни чи зруйнування тюрми народів сама по собі свобода не настає. Лишити себе вільним – це все одно, що назватися Олександром Македонським. Вільною може бути тільки та людина, яка займає відповідне місце в суспільстві і робить те, що дано їй від Бога, що дано їй талантом. В цьому відношенні слово – це та вища свобода, яку ми повинні відстоювати.
Надія Степула: Пане Осадчук, у Вашій творчій біографії і просто у Вашій біографії дуже багато цікавих речей. Ваше життя може бути таким величезним фільмом багатосерійним, воно ще триває і ще довго, сподіваюся, буде тривати.
Але те, що поза Вами в тих різних часах, коли Вам доводилося працювати письменником, в першу чергу бути письменником, коли Вам було найскладніше: тепер, колись...?
Петро Осадчук: Мені було найскладніше після того, як я відмовився брати участь в боротьбі за депутатський мандат і пішов заступником до Голови Спілки письменників України, тому що мені здавалося, що я зможу щось зробити, маючи життєвий досвід, розуміючи, що таке СПУ.
Коли ж я роздивився добре все це, то я побачив, що мої колеги, мої пани-товариші, в основному люди з минулого, як, зрештою, я, але вони звикли бути одержавленими, звикли бути частиною ідеологічної системи, звикли до солодкого слова «гонорар». Я просто був у відчаї, коли я побачив, що в ринкових умовах принципово і швидко змінити ситуацію важко, а, може, і неможливо.
Є такий вислів, що світ порятує красу. Я також у цьому засумнівався останнім часом. Я думаю, що світ порятує красу за умови, якщо красу порятують люди.
Надія Степула: А чи краса порятує світ. Так теж кажуть.
Петро Осадчук: Так, але вона тоді порятує, якщо світ порятує красу. Ось це я мав на увазі.
Надія Степула: Доводиться письменникові бути всім: і громадським діячем, і, може, когось вчити, хоч нині не той час, коли письменники йшли вчити народ. Нині час інший - можна чогось повчитися, напевне, і в народу. Але що ж все-таки залишається найскладнішим у нинішньому часі для літератора?
Ось з’являються нові літературні течії, з’являються якісь нові покоління літераторів. Ви як людина, яка у СПУ керує вже багато років, бачите ці лави, шеренги, які підходять, Ви їх самі, зрештою, приймаєте до членів спілки, скажіть, будь ласка, які виклики нині стоять перед тими шеренгами, перед тими лавами і перед молодими, перед старшими і перед такими вже метрами, до яких належите Ви?
Петро Осадчук: Я просто людина, яка все життя займається літературою і любить літературу. Звичайно, тривалий час в минулому тисячолітті працював з молоддю. Я завжди дбав про те, щоб люди, які пишуть, і є там Божа іскра, щоб вони росли.
А в теперішній ситуації, мені здається, деякі молоді письменники, самопроголошені модерністи і постмодерністи, вони чогось дуже поспішають стати класиками, поспішають утвердитися. Я цього до кінця не можу зрозуміти. Я пам’ятаю, коли мені виповнювалося 50 років (це ще було в минулій системі), то я розумів, що це якось треба відзначити, закликав друзів, але я не осмілився, хоч я на той час був якимсь там лауреатом премії Островського, яка тоді щось важила, я був відповідальним секретарем Київської письменницької організації, я не осмілився запропонувати керівництву спілки, щоб мені влаштували вечір до мого ювілею у Спілці письменників.
А зараз видала книжечку – відразу презентація. Видала другу книжечку – давай якусь премію. Я цього не розумію.
Я тоді поїхав в Івано-Франківськ, там в мене були друзі в педінституті, зараз це, звичайно університет, бо в нас немає вже інститутів, в нас вже університети, в нас немає ПТУ, в нас одні коледжі, так я поїхав в той педінститут імені Стефаника, і там мені влаштували вечір. Потім я поїхав в Городенку, райцентр, район, куди входить моє село, там був вечір. Тоді я вернувся до Києва такий втомлений, такий щасливий.
Але мені було соромно ставити питання перед Загребельним, тоді Головою спілки, чи перед іншими керівниками, щоб мені якісь десь лаври вручали.
Зараз же давай, давай, давай. Це, начебто, люди нові, серед них є талановиті люди (до речі, чим талановитіший, тим скромніший), а з другого боку, це чисто совковський синдром: давай, давай, давай.
«Совок живе, як гном, з уявою багатою, мріє землю копати совком, а гроші гребти лопатою». От є щось таке, Ви знаєте, в цих молодих людей. Не в усіх. Але є. І треба їх вчити не тільки майстерності, треба вчити їх скромності.
Я думаю, що все-таки так, як і раніше казали, що найвища посада на землі – це бути людиною. Я думаю, що це й зараз залишається при всіх складних ситуаціях так званого перехідного періоду або, як я його називаю, періоду керованого хаосу.
Надія Степула: Якби сьогодні настали або вернулися знову такі часи, як були колись, не так давно, але вже й давно, в тому столітті, коли поети збирали величезні стадіони, який би Ви прочитали твір з усіх, які Ви написали, якби перед Вами такий стадіон був?
Петро Осадчук: Це вірш, який я написав на робочому місці 40 років тому в Одеському обкомі комсомолу, де я працював.
Я три місяці шукав епіграф, щоб затулитися від цензури, змінив назву, а вірш називався «Монолог з кошмарного сну», я його переназвав «Останній монолог поета» і зробив в кутку під заголовком справа епіграф. І так це увійшло в мою першу збірку. В Одесі вона вийшла.
Надія Степула: А чому «Останній монолог поета»? Це так зловісно звучить.
Петро Осадчук: А тому, що епіграфом я затулився, і там були такі слова: «Еще более несовместимым казалось наличие Кусикова с гитарой, Дункан с ее пляской, наличие всего, что окружало талантливого русского поэта. Горький про С. Есенина.» І це надрукували.
Надія Степула: На той час не було відомо, що Сергія Єсеніна вбили. Правда? А хто знав, той не розказував…
