12 лютого 2008 року. МоскваПроте минає якийсь час, інколи дуже незначний, - і начебто вже розв‘язані проблеми знову починають дошкуляти, тому Київ знову починає будувати містки у стосунках з Москвою, знову відбувається зустріч на найвищому рівні, для того, щоб укотре вже констатувати «курс на поглиблення стратегічного партнерства» і ...розпочати все спочатку.
Метрополія і колонія: спадок минулого
Відтак, видається, стає зрозумілим, що у двосторонніх відносинах України з Росією головні проблеми полягають не в особистому ставленні того чи іншого президента до свого колеги і не у мірі проатлантичної риторики на вустах українських лідерів. Ба, проблема не тільки в тому, з надр якого радянського відомства вийшов той чи інший глава Російської держави.
Головне, очевидно, в тому, що матриця відносин у системі «Україна-Росія» закладена у радянські часи, коли йшлося не тільки про тоталітарний лад тієї чи іншої міри жорстокості, який панував на всій території СРСР, а і про колоніальний статус УРСР в межах СРСР. Переважна більшість серйозних аналітиків-радянологів Заходу (в тому числі і з числа політемігрантів з СРСР) ніколи не ставила під сумнів імперську природу радянської держави. З особливою силою імперський характер СРСР виявив себе у повоєнний час, коли ідеологія «пролетарського інтернаціоналізму» відійшла на другий план перед концепцією «великої Росії», «старшої сестри» інших народів.
Що ж таке імперія? Імперія, за визначенням політологів, — це велика держава, що виникла шляхом включення до свого складу територій інших держав, колоніальних володінь і утримувала їх під жорсткою централізованою владою. Радянський Союз цілковито підпадав під таке визначення імперії, згадаймо процес його утворення та розширення. Лише з 1939 по 1945 роки СРСР приєднав території та держави з населенням понад 25 млн. осіб. При цьому Радянський Союз був імперією не стільки національно-етнічною, скільки базованою на певній ідеології імперією ідеократичною.
На відміну від імперій першого типу (Британська, Іспанська, Китайська, Російська до 1917 року тощо), «ідеократична імперія» приховує етнічне домінування однієї нації над іншими тим, що задає певні «вищі цілі», начебто спільні для всіх націй та етносів, об‘єднаних в імперську державу. У випадку СРСР йшлося про «побудову світового комунізму».
Імперія складається з метрополії, колоній та протекторатів. Україна у складі СРСР об`єктивно посідала становище колонії. Навіть вироблена у радянські часи розшифровка поняття «колонія» цілковито характеризує ситуацію, в якій опинилася Українська РСР у межах СРСР. Отже, колонія – це країна чи територія, що є під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керована на основі спеціального режиму («Советский энциклопедический словарь»). Колонії й метрополії можуть бути етнічно переважно різнорідні чи однорідні (приклади останніх: колонії у Північній Америці, на основі яких утворилися США, Австралія, заселені вихідцями з Піренеїв латиноамериканські країни, які були іспанськими колоніями тощо).
Чи не найкраще особливості «спеціального режиму управління» Україною були сформульовані у відомому афоризмі, приписуваному турецькому поету Назиму Хікмету: «Коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці».
Ефективні відносини з Росією неможливі без консолідації українців
Відтак спадщина радянського періоду об‘єктивно є тим тягарем, який лежить на українсько-російських стосунках. І не тільки на них. Досить сказати, що донині московські ЗМІ майже одностайно вживають щодо Білорусі, України чи Казахстану термін «республіка», тоді як стосовно Росії – лише «країна». Проте з 1991 року ситуація суттєво змінилася. За роки незалежності з уламка імперії, яким тоді була Україна, постала держава з цілісною економічною системою, зі власними законодавством і системою управління, зі своєю політичною і бізнесовою елітою тощо. Безумовно, змінилася і Росія, хоча в ній останні роки штучно реанімується і підживлюються радянська міфологія та ностальгія за імперським минулим. Ба більше: впливові російські кола намагаються заперечити право українців оцінювати власне минуле і проектувати своє майбутнє, виходячи із українських національних інтересів.
За цих обставин видається проблематичною побудова системи відносин між Україною і Росією за тими взірцями, які існують у світі, коли йдеться про відносини колишніх колоній та метрополій (Велика Британія й Ірландія, Франція й Алжир, Португалія й Ангола). Не в останню чергу тому, що між цими країнами стосунки розвиваються у кількох відносно незалежних площинах: політичній (органи влади та опозиція), економічній (бізнес-проекти і міждержавна співпраця), громадській (структури громадянського суспільства), культурно-інформаційній тощо. Тому навіть у разі ускладнень у стосунках між чинними владами залишається можливість співпраці між двома країнами в інших площинах і підтримання певного рівня відносин.
У сучасній же Росії всі ці площини майже повністю інтегровані владою, яка, до того ж, має надзвичайно централізований характер. Політична опозиція практично відсутня, незалежні ЗМІ також, великий бізнес підконтрольний Кремлю, структури громадянського суспільства або відверто опозиційні до влади, або демонстративно лояльні до неї. Отож Україні як державі і як суспільству об‘єктивно доводиться мати справу з одним центром прийняття рішень, тоді як у самій Україні цих центрів декілька, в тому числі і на рівні державної влади. Це послаблює українську позицію у відносинах з Росією, оскільки Кремль уміло використовує у своїх цілях розбіжності між главою Української держави й урядом, між парламентською більшістю й опозицією, між бізнесовими кланами та регіональними елітами України.
Така гра на суперечностях в українській політичній та економічній еліті була б не настільки ефективною, якби вона не підпиралася прямим впливом на суспільство за допомогою численних зареєстрованих в Україні і номінально незалежних ЗМІ, реальними власниками яких є інтегровані з російською владою олігархи. Формування національного інформаційного простору – це те, в чому за роки незалежності успіхи України, мабуть, найменші. А тим часом поняття «інформаційний імперіалізм» вживається у світовій політичній науці вже давно, описані методи, які колишня метрополія може використовувати задля втримання впливу на свою колишню колонію.
У цій ситуації Україна має кілька варіантів побудови відносин із Росією. Їхнє детальне описання та опрацювання – це інша тема, тут же варто зазначити, що головна альтернатива досить проста. Або йдеться про прийняття Україною правил гри, які задає Кремль (а відтак про більш чи менш вдале маневрування на полі, обмеженому цими правилами, як це робить офіційна Білорусь). Або йдеться про подолання власних постколоніальних синдромів, консолідацію суспільства, досягнення консенсусу щодо принципових питань розвитку всередині еліти та вироблення спільного проекту майбутнього для всієї України. Саме з таких позицій можна будувати достатньо ефективні відносини з Росією; в іншому ж разі доведеться знову розв‘язувати давно вже начебто розв‘язані проблеми, і далі «поглиблюючи стратегічне партнерство».