Спочатку була пісня, українська народна пісня – саме вона надихнула італійця на створення фільму. П’єрлуїджі Феррандіні дізнався, що у містечку Местре, біля Венеції, українки організували хор народної пісні.
Ці жінки працюють у родинах і доглядають літніх італійців. Кожна окремо переживає свої проблеми на чужині. Але їх об’єднує спів, який загартовує і допомагає розвіяти тугу за рідними.
Їхня доля – бути на чужині
Співати – для українок значить пам’ятати, переконаний П’єрлуїджі Феррандіні. Ідею свого фільму режисер назвав передусім «терапевтичною»: «Навіть як ви опинилися далеко від батьківщини, від родичів, важливо об’єднуватися і співпереживати разом імігрантські труднощі, разом проводити час, щоб пам’ятати про своє коріння».
Українки – героїні фільму охрестили його Петром. А він, П’єрлуїджі, назвав фільм «Жіночі долі», що перегукується з назвою хору українок «Доля»: «Усі жінки об’єднані тут єдиною долею, а їхня доля – бути в Італії, далеко від рідних».
У фільмі представлені не тільки ностальгічні розповіді українок про свою долю в Італії. Стрічка розповідає і про людей, у яких живуть та працюють хатні робітниці.
Тяжкі долі і в італійців
Картина демонструє й проблеми італійського суспільства, де літні люди чимдалі частіше змушені користуватися послугами іноземців. Після Японії Італія на сьогодні друга країна у світі за кількістю населення похилого віку.
П’єрлуїджі Феррандіні в інтерв’ю Радіо Свобода пригадує одну з жінок, якій через родинні проблеми довелося повернутися в Україну. І як тільки вона поїхала, синьйора, котру доглядала ця українка, померла, розповів режисер. І, вмираючи, вона не кликала власних дітей, а хотіла бачити поруч українку Олесю – такий був сильний емоційний зв’язок між робітницею і синьйорою.
«Насправді жінки-українки виконують тут роботу незвичайну. Вони не тільки працюють у родині, але й допомагають літнім людям почуватися краще емоційно. Отож, ці жінки дуже важливі для італійців», – переконаний Феррандіні.
Захоплюючись українками, режисер одночасно захищає і своїх землячок. Хибно думати, каже він, що італійські жінки не хочуть піклуватися про своїх близьких – проблема набагато глибша.
Нинішнє італійське суспільство Феррандіні порівнює з м’ясорубкою: воно змушує жінку не тільки бути дружиною, матір’ю і домогосподаркою, а ще й працювати, і сучасна італійська жінка вже не може собі дозволити доглядати старих батьків.
Українські долі й на кінофестивалях
П’єрлуїджі Феррандіні повідомив Радіо Свобода, що стрічка обійшлася у 10 тисяч євро. Організації зйомок сприяла місцева влада, культурні осередки Венеції та асоціація «Україна плюс».
Документальна стрічка «Жіночі долі» на початку вересня вже демонструвалася у Венеції, в рамках 63-го міжнародного кінофестивалю. А у жовтні картина завершуватиме конкурс короткометражних фільмів у місті Местре.
Ці жінки працюють у родинах і доглядають літніх італійців. Кожна окремо переживає свої проблеми на чужині. Але їх об’єднує спів, який загартовує і допомагає розвіяти тугу за рідними.
Їхня доля – бути на чужині
Співати – для українок значить пам’ятати, переконаний П’єрлуїджі Феррандіні. Ідею свого фільму режисер назвав передусім «терапевтичною»: «Навіть як ви опинилися далеко від батьківщини, від родичів, важливо об’єднуватися і співпереживати разом імігрантські труднощі, разом проводити час, щоб пам’ятати про своє коріння».
Українки – героїні фільму охрестили його Петром. А він, П’єрлуїджі, назвав фільм «Жіночі долі», що перегукується з назвою хору українок «Доля»: «Усі жінки об’єднані тут єдиною долею, а їхня доля – бути в Італії, далеко від рідних».
У фільмі представлені не тільки ностальгічні розповіді українок про свою долю в Італії. Стрічка розповідає і про людей, у яких живуть та працюють хатні робітниці.
Тяжкі долі і в італійців
Картина демонструє й проблеми італійського суспільства, де літні люди чимдалі частіше змушені користуватися послугами іноземців. Після Японії Італія на сьогодні друга країна у світі за кількістю населення похилого віку.
П’єрлуїджі Феррандіні в інтерв’ю Радіо Свобода пригадує одну з жінок, якій через родинні проблеми довелося повернутися в Україну. І як тільки вона поїхала, синьйора, котру доглядала ця українка, померла, розповів режисер. І, вмираючи, вона не кликала власних дітей, а хотіла бачити поруч українку Олесю – такий був сильний емоційний зв’язок між робітницею і синьйорою.
«Насправді жінки-українки виконують тут роботу незвичайну. Вони не тільки працюють у родині, але й допомагають літнім людям почуватися краще емоційно. Отож, ці жінки дуже важливі для італійців», – переконаний Феррандіні.
Захоплюючись українками, режисер одночасно захищає і своїх землячок. Хибно думати, каже він, що італійські жінки не хочуть піклуватися про своїх близьких – проблема набагато глибша.
Нинішнє італійське суспільство Феррандіні порівнює з м’ясорубкою: воно змушує жінку не тільки бути дружиною, матір’ю і домогосподаркою, а ще й працювати, і сучасна італійська жінка вже не може собі дозволити доглядати старих батьків.
Українські долі й на кінофестивалях
П’єрлуїджі Феррандіні повідомив Радіо Свобода, що стрічка обійшлася у 10 тисяч євро. Організації зйомок сприяла місцева влада, культурні осередки Венеції та асоціація «Україна плюс».
Документальна стрічка «Жіночі долі» на початку вересня вже демонструвалася у Венеції, в рамках 63-го міжнародного кінофестивалю. А у жовтні картина завершуватиме конкурс короткометражних фільмів у місті Местре.