20 років. Помаранчева революція – «високий рівень самоорганізації і культури людей»

20 років тому, 22 листопада 2004 року, почалися події, які увійшли в історію як Помаранчева революція. Після другого туру президентських виборів команда кандидата Віктора Ющенка заявила про масові фальсифікації результатів голосування. Українські громадяни масово вийшли протестувати на Майдан Незалежності в Києві та в багатьох інших містах. Акція під помаранчевої символікою набула неабиякого масштабу. В результаті, Верховний суд України ухвалив рішення про переголосування другого туру президентських виборів. «Третій тур», як часто називали переголосування, засвідчив перемогу Віктора Ющенка.

Про ті події «Історична Свобода» розмовляла з Миколою Томенком – одним із тих людей, яких називали «польовими командирами» або «діджеями» Помаранчевого Майдану.

– Пригадую, тоді для команди Віктора Ющенка стало несподіванкою те, як багато людей вийшло на протест. А до чого ви готувалися? Як у штабі Ющенка бачили розвиток подій після другого туру президентських виборів?

– У ніч із 20-го на 21 листопада ми в штабі розписували алгоритм роботи. Майже на 99% розуміли, що будуть фальсифікації і, попри те, що ми виграли перший тур – другий нам не віддадуть.

Помаранчева революція. Київ, майдан Незалежності, 22 листопада 2004 року

Підготовка до завершення другого туру складалася з двох частин.

По-перше, максимальна фіксація складання протоколів, щоб довести факт масових фальсифікацій. По-друге, залучення громадян до вуличної акції протесту для того, щоб домагатися справедливості.

Тоді всі соціологічні компанії, які брали участь в екзитпольних дослідженнях, показали перемогу Ющенка. Це теж був важливий фактор: як для організації протестів, так для міжнародних інституцій і Верховного суду.

Микола Томенко, народний депутат України ІV-VІІІ скликань (2002–2016), віцепрем’єр-міністр з питань гуманітарної та соціальної політики (2005) заступник голови Верховної Ради (2007, 2008–2012)

Тобто інструментарій ми закладали, але більше на партійців і активістів розраховували. В перший день після виборів ми не думали, що буде така маса людей. Для нас це була несподіванка. Бо вийшли не лише партійці й активісти, а передовсім пересічні кияни.

Тоді хтось сказав фразу, яка, на мою думку, залишається аксіоматичною для успіху протестних заходів в Україні: увесь Київ вийшов на вулицю! Бо ми мали приклади багатьох протестів, коли звозили активістів, вони ставили намети, але результатом це не закінчувалася, тому що не виходило за межі активної частини суспільства.

Вранці 22 листопада ми зібралися на нараду. Довго була дискусія – як діяти, що і до чого. А потім хтось до нас зайшов і сказав: хлопці, йдіть, щось скажіть народу – вже людей зібралося скільки!

Насправді, перші кілька днів не було чіткої генеральної лінії. Завдання, і моє в тому числі, було пояснити ситуацію і втримати людей. До мене сходилася інформація – я оголошував, давав слово, а комусь не давав. Придумав, так би мовити, певні правила. Багато партійців образилися.

– Крім вас, «діджеями» чи то «польовими командирами» були Володимир Філенко, Тарас Стецьків та Юрій Луценко.

Зліва направо: Тарас Стецьків, Микола Томенко, Роман Безсмертний, Володимир Філенко і Василь Куйбіда (ексмер Львова)

– Так, а ще Роман Безсмертний, який більше організаційні питання вирішував, комендантом Майдану був. Ось така «п’ятірка» була. З цими людьми зрозуміло: великий ступінь довіри, ми добре знали і якби притерлися один до одного. Але я маю на увазі ще й велику кількість партійних діячів.

Один депутат вискочив на сцену і сказав: ось я бачу, що тут стоїть вся Галичина, то тепер ми переможемо! Після цього я сказав, що він не вийде більше на сцену, тому що, по-перше, тут не тільки Галичина, а вся Україна стоїть. По-друге, тоді було важливіше, щоб виступив якийсь депутат або активіст із Донецька, Луганська чи Запоріжжя. Адже на сході меншою була підтримка, і потрібно було ситуацію якось вирівнювати.

Багато колоритних персонажів було. Наприклад, горджуся, що в мене виступив депутат-комуніст Борис Олійник. Це теж було важливо для певної категорії людей, що член КПУ вийшов на сцену і сказав, що підтримує народ і так далі.

Але масштаб був несподіваний!

Помаранчева революція. Київ, 2004 рік

У цій ейфорії і плюси, і мінуси були також. У нас фактично відбувся певний розкол. Тому що група людей казала, що «водити хороводи» і «пішу ходу» – це шлях в нікуди.

Давид Жванія запросив якихось своїх друзів із Грузії, які сказали, що проконсультують, як правильно революцію зробити.

– У Грузії роком раніше відбулася Революція троянд.

– Так. Радикальна група казала, що з такою кількістю людей спокійно можемо захопити адміністрацію президента, посадити туди Ющенка і так далі.

Натомість я і багато інших, зокрема Філенко і Стецьків, категорично заперечували. Мовляв, світові медіа, від СNN до «Аль-Джазіри», ведуть пряму трансляцію з Майдану, де ми розповідаємо про демократію, пріоритет права і про фальсифікації... І тут ми захопимо владу?!

Хто нас визнає, якщо ми це зробимо? Тому ми трималися стратегії делікатного тиску на Верховний суд, щоби все-таки піти на «другий тур».

Помаранчева революція. Київ, майдан Незалежності, 22 листопада 2004 року

– Тоді особливо наголошували, що Майдан – мирний і ненасильницький протест. А наскільки близько ситуація підходила до можливості силового протистояння, по-перше, з правоохоронцями, по-друге, з прихильниками Януковича? Адже до Києва приїздили ешелони шахтарів, які були налаштовані підтримати Януковича, як то кажуть, не словом, а ділом.

– Перші дні, коли почали звозити потягами прихильників Януковича, були дуже складні. На Вокзальній утворилася точка протистояння.

Треба віддати належне, що значна кількість правоохоронців зайняла доволі лояльну і обережну позицію. Це було зумовлено контактами нашої команди з ними про те, що ми не переходимо, умовно кажучи, межу дозволеного і вони не переходять.

Але все-таки я на перше місце виставив би самоорганізацію і високий рівень культури людей. Тобто самі люди придумували механізм, як не допустити конфлікту.

Крок за кроком ми розширювали сферу впливу.

Київський міський голова Олександр Омельченко фактично став на наш бік. Це означало, що ми по інфраструктурі міста, починаючи з прибирання сміття, що теж важливо, і закінчуючи різними організаційними моментами, співпрацюємо, а не конфліктуємо.

Тільки якась серйозна людина в погонах хотіла заявити, що не треба використовувати зброю і так далі – це майже viр-список у мене був.

Особливо в перші дні я намагався, щоб більше говорили правоохоронці, військові, тому що треба було мінімізувати ступінь протистояння і конфліктності.

Найбільшою історичною заслугою нашої команди вважаю те, що під час такої масштабної акції протесту не загинула жодна людина.

– Очевидно, шахтарів привозили до Києва не просто так. Наскільки реальним був силовий сценарій?

– Реальним, особливо в перші два-три дні. Тому що, з одного боку, незрозуміло нашій радикальній частині, куди ми рухаємося. Зрештою, сніг і холод – погода, м’яко кажучи, не спонукала заходити в довготривалу акцію протесту.

З іншого боку, та сторона була шокована. Вони вже відзначили перемогу Віктора Януковича – і тут розпач такий!

– Чому Янукович не наважився на силовий сценарій?

– Важко сказати однозначно. Думаю, частина його команди побачила, що проти народу, як проти лому, немає прийому. Агресивність перших днів почала спадати. Важливим фактором були переговори.

Я не був їх учасником, але наші «вожді», починаючи з Ющенка, були в переговорному процесі. Бо Кучма, який спочатку поїхав у Москву проконсультуватися, й інші посадовці думали, як вийти з цієї ситуації.

Ще один дуже важливий фактор, який допоміг уникнути насильства – рішення про конституційну реформу. Звичайно, це не кучмівська конституційна реформа, яку хотіли пробити у Верховній Раді раніше.

На мою думку, крапкою, яка зафіксувала ненасильницький політичний механізм зміни влади, стало голосування 8 грудня 2004 року за нову редакцію Конституції, за парламентсько-президентську республіку.

Думаю, це рішення було правильне, бо краще піти на компроміс, аніж вийти на якийсь насильницький варіант. Хоча частина людей, зокрема і найближчих до Ющенка, була проти.

Світлини тогочасного кандидата на посаду президента України Віктора Ющенка 2004 року – до і після його отруєння

– Тоді велике суспільне збурення викликала інформація, що вибори сфальсифіковані. Ніби був транзитний сервер, на який спочатку потрапляли дані голосування – там змінювалися, і Центрвиборчком уже сфальсифікованими даними оперував. Обіцяли покарати всіх причетних до фальсифікацій, голову ЦВК Сергія Ківалова обзивали «Підрахуєм»… Але, в підсумку, за фальсифікації нікого не покарали.

– Ющенко і його ближня команда дійшли до висновку, що краще розширювати поле примирення з опонентами. Недаремно ж тоді появився Універсал національної єдності.

– Це вже пізніше.

– Так, в 2006 році. Але до цього проведена системна робота. Коли я почув, що якоюсь грамотою нагородили Ківалова (в 2007 році почесною грамотою і відзнакою Центрвиборчкому. ­– ред.), то зрозумів, що це погано закінчиться в тому в розумінні, що наші сподівання і мрії про нову Україну після Помаранчевої революції завершаться нічим.

Очевидно, це нагородження було погоджене з Ющенком.

Абсолютно переконаний, що серверна історія існувала. І був шанс притягнути до відповідальності винних за фальсифікації. На жаль, ним не скористалися. Напевне, це найтрагічніша помилка, тому що непокаране зло вертається вже як більше зло!

– Конфлікт, який мав далекосяжні наслідки і майже відразу проявився – між президентом Віктором Ющенком і прем’єр-міністром Юлією Тимошенко за активної участі секретаря РНБО Петра Порошенка. Як ви думаєте, цього можна було уникнути?

– Вважаю, що можна було уникнути. Помилок тоді допустились усі. Але все-таки, чим більше у вас повноважень і чим більша довіра, тим більша відповідальність.

Президент України Віктор Ющенко, прем'єр Юлія Тимошенко та голова ВР Володимир Литвин взяли участь у посадці зелені в столичному парку Слави у рамках Всеукраїнської акції «Зелений паросток майбутнього». Зйомка 17 квітня 2005 року. Київ

Як на мене, проблема полягала в тому, що, ставши президентом, Ющенко чомусь вирішив, що вже все зробив для українського народу, що треба зробити. Ну, тут фактор отруєння важливу роль відіграв.

Фактично він передав владу і не виконував відповідних повноважень.

Конфлікти почалися з того, що «від Ющенка» почали приходити якісь люди і казати: я уповноважений на таке кадрове призначення або уповноважений, що з бюджету таке-то. А президент нічого не казав. Чому появилися сумнозвісні «любі друзі»? Тому що якісь люди приходили і казали, що треба робити. І зрозумійте амбіції Тимошенко і нас, як урядовців: нас у Верховній Раді призначили в уряд, а тут хтось приходить і розповідає, що нам робити. А Ющенко став над конфліктом і казав: ну, ви там розбирайтеся...

– Ну, не вдалося йому стати над конфліктом! Тобто, може, він і хотів…

– Так-так, він хотів, але врешті-решт став стороною конфлікту. Тому й кажу, що винні всі, але президент – на першому місці.

– Після того, як ухвалили рішення про переголосування другого туру, про Януковича казали, що це вже політичний пенсіонер, якому нічого не світить. Був такий цікавий момент: в Донецьку в «Нашій Україні» опинилися Сергій Арбузов і Олександр Клименко – люди з найближчого оточення Януковича, яких потім називали «сім’я». Очевидно, таким чином намагалися ризики мінімізувати. Як же Януковичу вдалося так відродитися?

– Якби в 2004 році не було домовленості про єдиного кандидата, то не було би й Помаранчевої революції.

А в 2010 році про єдиного кандидата не йшлося. Ба більше, тоді Ющенко вважав Януковича меншим злом, ніж Тимошенко.

Відкрию «страшну таємницю», хоча, напевно, про це знають: можна запитати в «енної» кількості голів облдержадміністрацій, що вони агітували неформально і непублічно за Януковича в другому турі.

Президент Віктор Ющенко (зліва) з прем'єр-міністром Юлією Тимошенко на засіданні Ради безпеки в Києві, 10 лютого 2009 року

– В 2010 році, між першим і другим турами, Ющенко зняв голів облдержадміністрацій, які ніби як сприяли Тимошенко.

– Так. Тому що була домовленість, не знаю, зафіксована чи ні, але відповідаю за свої слова, що голови ОДА збирали найближче оточення і казали: треба підтримати Януковича, бо домовилися, що Ющенко (ну, не він, а Єхануров чи ще хтось) буде прем’єр-міністром, а найкращі голови ОДА, «в тому числі я», залишаться.

Це якби щиро казали між першим і другим туром у багатьох регіонах.

Тобто Ющенко все-таки вірив, що, як він казав, «зможе зробити Януковича українцем», і вважав, що це місія такого об’єднуючого плану. Згадайте, скільки він часу витратив на Універсал.

Помаранчева революція. Майдан Незалежності в Києві, 28 грудня 2004 року

– Пригадуєте, яка була ейфорія на межі 2004–2005 років? А потім дедалі більше розчарування і, зрештою, реванш Януковича в 2010 році. Якщо дивитися з кінця 2004-го, то на початку 2010-го реалізувався найменш ймовірний сценарій. В чому, якщо зважати на подальший розвиток подій, був головний здобуток помаранчевого Майдану?

– Головний здобуток, – це створений прецедент, коли суспільство поставило на місце владу в частині обману і фальсифікацій. Це точно революція, демократична і мирна, що дуже важливо, яка ще раз показала, що український народ – це історичний народ, який хоче своєї держави і здатний захистити її демократичний і європейський вибір.

Тобто суспільство захистило себе, а не стільки Ющенка, який в даному випадку як інструмент. Вважаю, що ми це мусимо пропагувати в позитивному сенсі. Бо часом нам закидали, ніби ми не можемо свою державу збудувати.

У чому суттєва різниця між Помаранчевою революцією і Революцією гідності? У тому, що Революція гідності починалася як акція протесту політичних партій.

– Даруйте, там спочатку були люди, які дистанціювалися від політиків і партій. Це вже згодом всі об’єдналися.

– Об’єдналися, коли студентів побили. Тоді це почало набувати ознак революції, коли знову ж таки вийшов Київ. І з 1 грудня вже не питали, які партії це організовували.

На жаль, під час Революції гідності багато політиків захопилися ідеєю приходу до влади. На мою думку, можна було б уникнути насильницького сценарію. Але сталося так, як сталося, тому що були різні сценарії партійно-політичні.

Під час Помаранчевої революції не було конкуренції, хто стане президентом – усе було визначено. Натомість тут був «конкурс». Давайте чесно скажемо: Кличко і Тимошенко хотіли, а Порошенко захотів стати президентом, Яценюк – напевно, прем’єром, а може й президентом, десь внутрішньо і Тягнибок.

Тобто йшла найжорсткіша конкуренція. Кожен намагався десь засвітитися і думав про себе. А найсумніше, що втратили людей.

Тому я завжди кажу: якщо політичні «вожді» закликають людей вийти на вулиці, то повинні нести за них відповідальність. Як один із діячів Помаранчевої революції, я ніс таку відповідальність: переживав, ходив ночами – як зняти конфлікт, що сказати, щоб, не дай Бог, не побилися донецькі з нашими і таке інше.

– Є ще одна відмінність помаранчевого Майдану, принаймні сцени, від Майдану Революції гідності. Пригадуєте, на межі 2004–2005 років, коли вже все було принципово вирішено, на сцені помаранчевого Майдану навіть Микола Азаров з’явився! Уявити його на сцені Майдану Революції гідності досить важко.

– Дійсно, тоді донецькі вирішили, що треба «здаватися в полон». Це десь на Новий рік. Тоді вже трошки перебір був, на мою думку. Вже невеличка команда Ющенка сценарій розписувала: хто повинен прийти, хто виступити, з ким обнятися і так далі.