Завершення монополії УПЦ (МП) у Києво-Печерській лаврі: що це означає для історії і релігії

Яке значення мають нинішні події в Лаврі і довкола Лаври в історичній перспективі? І чи можна констатувати, що ера проросійського впливу на українську церкву наближається до свого завершення? Про це Радіо Свобода в ефірі програми «Свобода LIVE» розпитало релігієзнавця, доктора історичних наук Ігоря Козловського.

– Епіфаній призначив священника ПЦУ, який перейшов до ПЦУ, виконувати обов’язки намісника Лаври. Це при тому, що митрополит Павло так само вважає себе намісником Лаври. А на яких тоді підставах Епіфаній може призначати намісника Лаври? Тому що, я так розумію, храми ще не передали в Лаврі в користування ПЦУ. Як ви це розумієте?

– Все дуже просто. Лавра – це не приміщення. Києво-Печерська Свято-Успенська лавра – це юридична особа. Така ж сама юридична особа є і в ПЦУ. Вони зареєстрували її, вона є. І, зрозуміло, призначати того чи іншого намісника він має право, тому що це його юрисдикція. І тут немає протиріччя, тому що це різні юридичні структури.

І те, що ми бачимо перехід цього монаха, а це не просто священник, це монах, це різничий, який виконував певні свої обов’язки в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі, то ц такий хороший знак. Це початок, хоч маленький. Але все-таки людина знайшла в собі сили, вона висловила свою позицію, звернулася зі зверненням до братії монастиря, який зараз знаходиться в юрисдикції УПЦ.

Ігор Козловський, український вчений, колишній заручник угруповання «ДНР»

– А як ви гадаєте, буде братія дослуховуватися і так само переходити з УПЦ МП до ПЦУ? Тому що, по-перше, сьогодні цей монах закликав їх переходити, а по-друге, раніше попри те, що було розпорядження Мінкульту до УПЦ МП звільнити територію Лаври, пізніше міністр культури Олександр Ткаченко сказав, що, мовляв, ченців це не стосується, якщо вони хочуть, вони можуть залишатися на території Лаври. Як ви думаєте, як у подальшому будуть розвиватися події щодо переходу?

– Те, що серед монахів, які в УПЦ, є проукраїнські, то це так. Дійсно, є. Те, що вони можуть перейти? Так, така можливість існує. Там є й ті, зрозуміло, які стоять на позиції «русского мира». А є така частина, як і завжди, мабуть, в будь-якій такій спільноті, яка індиферентна. Вони ченці, вони звикли жити там роками. І вони будуть дивитися на події, як вони будуть розвиватися.

Якщо буде перемагати проукраїнська позиція, вони можуть перейти також і до ПЦУ. Якщо все ж таки їх будуть примушувати тримати, як вони вважають, таку глуху оборону, то спрацьовує такий фактично стадний інстинкт, коли вони починають говорити спільним голосом, фактично не висловлюючи свою думку, а ретранслюючи ту думку, яку їм нав’язує їхнє керівництво. У даному випадку єпископат і намісник Лаври, митрополит Павло (Лебідь).

Справа наліво: голова УПЦ (Московського патріархату) митрополит Онуфрій (Березовський) і намісник Києво-Печерської лаври митрополит УПЦ (Московського патріархату) Павло (Лебідь). Київ, 27 липня 2016 року

– А якщо говорити про керівництво УПЦ МП, то яка ваша оцінка, ваше враження, як вище керівництво УПЦ МП змінилося за цей рік, включно з сьогоднішнім днем, якщо можна вважати, що сьогодні це така кульмінація, можливо, боротьби з проросійським впливом на українську церкву?

– По-перше, 29 березня не кульмінація. Це просто певний етап завершується, а починається новий етап. Він буде розвиватися.

А що стосується взагалі, то ми повинні розуміти, що УПЦ не є монолітом, це дійсно величезна організація, де є проукраїнські сили, є опозиція, якраз єпископату, це священники, це та ланка, яка безпосередньо спілкується з парафіянами.

Вони, можливо, краще розуміють ситуацію, вони більш гнучкі. Вони вже вступали в діалог з ПЦУ. Це невелика група. Але вона є. І вони задавали питання, звертаючись до свого керівництва стосовно якраз і сучасного стану церкви, і її майбутнього.

Але єпископат – на жаль, це така структура, яка найбільш інертна в цій церкві. І від них, до речі, залежить багато в чому, як буде розворот цієї церкви, чи дійсно вони не просто продекларують, що вони є українською церквою, а займуть таку конструктивну позицію.

Але, на жаль, ми бачимо, що той крок, який вони зробили в травні минулого року і заявили, що вони «відділилися» від Московського патріархату, але ж залишили той самий канонічний зв'язок. І цей канонічний зв'язок дійсно прив’язує їх до московської церкви. Це такий момент.

Далі всі очікували, що вони зроблять наступник крок, скажуть, що вони є автокефальною церквою, що вони будуть розсилати мирні листи до очільників інших канонічних православних церков. Але всього цього не відбулося. І це показало, що вони зайняли таку позицію очікування. І саме ця позиція очікування і призвела до цих подій, яких ми зараз є свідками.

Проблема полягає в тому, що серед єпископів немає такої, я сказав би, впевненої позиції стосовно подальшого існування церкви. Вони знаходяться в сірій буферній зоні – начебто вони розірвали, але вони не розірвали. Тобто така гібридна форма. Для того, щоб існувати в просторі канонічних церков, вони повинні зробити наступні кроки. Але ж цього не відбувається. І ось ця інертна позиція і призвела до того, що зараз вони почали грати у гру під назвою «церква-мучениця», що начебто їх там переслідують за віру.

29 березня – останній день, коли церковники УПЦ (МП) можуть жити у Києво-Печерській лаврі

Але ж насправді це лукавство. Чому? Тому що ніякого переслідування за віру не відбувається. Їм ніхто не забороняє вірити в Хреста. Їм ніхто не забороняє бути православними християнами. Це їх абсолютне право, право за Конституцією. У нас є свобода совісті. Тут немає жодних проблем.

Але ж тоді щось відбувається. А відбувається те, що ця церква не переходить в певний інший стан. Довгий час вони вважали себе державою в державі і дозволяли собі певні порушення чинного законодавства. Зараз їх вводять в правове поле. І саме це правове поле і є для них несподіванкою.

І ось цей розрив відносин з державою у вигляді заповідника і самою Лаврою – це для них було неочікувано. І коли комісія виявила те, що там є і перебудови, і новобудови, і навіть є суборенди! Уявіть собі. У них безкоштовне, безоплатне користування цими приміщеннями, а вони передають ще в оренду якимось третім особам! І все це так чи інакше є порушенням домовленостей між заповідником і юридичною особою – монастирем, Лаврою.

Це означає, що держава зрозуміла, буде розривати ці стосунки. І це якраз й призвело до того, що вони почали маніпулювати, говорити, що це начебто переслідування за віру.

– Так кажуть вони і так кажуть віруючі цієї церкви. Ми це сьогодні чули. А чи можете ви як історик констатувати, що те, що ми зараз спостерігаємо, це в якійсь мірі кінець ери російського впливу на українську церкву? Чи зарано робити такий висновок?

– Це початок кінця. Я сказав би, початок. Тому що проблема ж не тільки в тому, що ми з вами бачимо.

Проблема, як ви знову ж таки зафіксували, в головах, в свідомості людей. І ця свідомість людей скільки буде окупована, стільки ми будемо з вами і мати певні проблеми. Проблема деокупації їхньої свідомості, звільнення від «русского мира» внутрішньо, щоб дійсно вони навчилися рефлексувати, навчилися бачити речі реальними, а не тільки слухати своїх очільників і ретранслювати їх думки.

– Сьогодні насправді і ми фіксували, і наші колеги з інших видань: було дуже багато людей в Лаврі. Ці люди були обурені. Можливо, вони більше ніколи не прийдуть в Лавру, якщо там не буде їхніх священників, але вони продовжують ходити у цю церкву в інших містах і селах. І якщо там лунатимуть прокремлівські наративи, то у світосприйнятті цих людей навряд чи щось зміниться.

Чи не вбачаєте ви тут якихось ризиків знову ж таки з історичної перспективи? Чи не закладає тут держава якусь бомбу сповільненої дії, ось так виселяючи УПЦ МП з Лаври? Або як це, можливо, у майбутньому або тепер має відбуватися так, щоб ця бомба не вибухнула через кілька десятків років чи через кілька років?

– Ця бомба існує. Ми ж нічого не змінили тим, що вони вийдуть з Лаври. Вони як залишалися окуповані «русским миром», так і будуть залишатися певний час. Це покоління, по-перше.

По-друге, тут повинні працювати наші правоохоронні структури з точки зору національної безпеки. Будь-яка ідеологія, яка є людиноненависницькою ідеологією, а ідеологія «русского мира» – це реваншистська ідеологія, де головним є, скоріше, не зміст ідей, а скільки те, що ці ідеї заперечують реальність.

Вони заперечують реальність України. Вони заперечують реальність нашої ідентичності. І ми чуємо якраз з вуст цих вірян. Для них все рівно продовжує бути головною ідеєю про «братські народи», про всі ці наратив, які пов’язані з «русским миром», «святой Руссю». Все це так чи інакше вже існує.

Далі треба працювати, щоб вони не підживлювалися якраз священниками, очільниками цієї церкви. З цим дійсно треба працювати і вводити їх у правове поле. Це з одного боку. Тобто держава повинна через законодавство впливати на них. А громадянське суспільство, медіа, повинні займатися просвітництвом.

Повинна бути дійсно напрацьована діалогова культура спілкування. І повернути їх до реального християнства, яке базується на фундаменті любові мирного діалогу і взаєморозуміння, єдності заради нашого спільного блага, яким є наша благословенна Україна.