«Завдяки кому я став українцем». Розповідь історика Ігоря Роздобудька

Я народився у Росії, і прожив тут усе своє життя. Тут народилися і мої батьки - мати живе й дотепер, батько тут помер і похований, усі вони, так само як і я, бували в Україні не часто. Поховані в Росії й всі мої дідусі та бабусі, а по материнській лінії всі мої предки не пов’язані з сучасною Україною, бо народилися на українських етнічних землях за її межами – на Стародубщині та Берестейщині.

Відчув я себе українцем значною мірою через свого дідуся, Кирила Роздобудька, який багато мені, малому, розповідав про Україну, і ця земля для мене відкривалася мов чарівна казка, як щось таке, чому нема місця у буденному житті, за що треба боротися і що треба вибороти, як прекрасну мрію, і високим вимогам якої треба вміти відповідати.

Першого разу в Україні я був літом 1982 року, коли мені було 11 років, і приїхали ми з дідусем в його хату, що побудував колись його батько, і де жила до смерті в 1976 році дідусева мати, за якою доглядала в старості дідусева двоюрідна сестра, Марта Остапівна Корж, і саме ця, стара на ту пору жінка, стала для мене другою людиною, завдяки якої я відчув себе українцем.

До нашої хати частіше за все їздили ми удвох з дідусем. Але з часом стали наїжджати туди й інші родичі. На світлині – мої дідусь, бабуся та дядько. Фото 1980-х років

Марта Корж була малописьменною, в школі майже не вчилася, бо дитинство її та молодість припали на важкі роки революції та громадянської війни, колективізації та Голодомору. Проте, саме завдяки своїй малописьменності, вона зберегла в своєму ужитку справжню українську мову, не пошкоджену жодним впливом імперської «цивілізації».

Марта не читала газет, в нашій хаті, де вона жила, не було ані радіо, ані телевізора, тому розмовляла вона саме так, як розмовляли колись її батьки, і не псувала своєї розмови іншомовними запозиченнями. Траплялося навіть таке, що до Березані, яка розташована за 60 кілометрів від української столиці, приїжджали «освічені» кияни, які закінчили на відмінно українську школу в місті, знали всіх українських літературних класиків по іменах, а мови Марти Корж не розуміли, бо й наголоси в словах вона ставила не так, як київські диктори, що наслідували Москву, і навіть слова казала не ті, що були в радянських українських словниках.

Зате я, познайомившись з Мартою, наче занурився в зниклий світ дореволюційного українського села, знищеного радянською владою. А машиною часу, що допомагала мені помандрувати в минуле, ставала наша хата. Бо я щодня ходив у хаті по «долівці» (а Марта, і в хаті й на вулиці, все літо босоніж, не знаючи, що таке взуття, і незважаючи на похилий вік!), спав на «полу», а нагулявшись на вулиці, відпочивав під хатою на «призьбі». А чи багато сучасних українців можуть похвалитися, що хоч раз у житті робили те, що я робив тоді кожного літа? Думаю, що ні.

Дуже часто мені доводиться роз’ясняти, що «спати на полу», це не значить «спати на підлозі», бо багатьом сучасним українцям не відома різниця між «полом» і «підлогою», і для того, щоб вони зрозуміли, що таке «піл», доводиться нагадувати їм російське слово «полаті». Російські «полаті» вони знають, і російський «пол» також, а український «піл» і українська «долівка» їм не зрозумілі! То хто ж більший українець – я, що народився і зростав у Росії, чи вони, що зростали в Україні, та до цього часу живуть у російському культурному вимірі?

«Долівка – утрамбована, вирівняна та помазана глиною земля в приміщенні; взагалі підлога. То лінива дівка, як не мита долівка». Словник української мови, том 2. Фото: Альона Шевченко

«Піл – нари в селянській хаті, розміщені між піччю і протилежною до печі стіною. Насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл (Панас Мирний)». Словник української мови, том 6

Шкода тільки, що класичні українські хати-мазанки зникають з української землі. В роки мого дитинства, в тій самій Березані, деінде ще можна було побачити такі самі хати, як наша, коли ж я там був останнього разу в 2003 році, жодної мазанки я не побачив у цілому місті! Будинки з цегли, будинки з піщанику, будинки з кам’яних блоків – і жодної класичної української хати. Вмирають старики, що там жили колись – і молоді нащадки без жалю руйнують те, в чому жила душа українського народу, жила українська історія. Тепер, здається, українську хату можна побачити тільки в музеї-скансені, на взірець Пирогова. І тут не поскаржишся на «ворогів» – знищили власну історію своїми ж власними руками!

А ось Марта Корж жила цілком у минулому. Вона ніколи не одружилася, в неї не було власної хати, тому вона жила «у приймах» в моєї прабабусі, а коли та померла, успадкувала за нею половину домівки, а інша половина хати дісталася моєму дідусю, і саме сюди ми з ним і приїжджали з Москви на літо. Марта залишалася вірною прихожанкою православної церкви, будівля якої була розташована в Березані на цвинтарі, в звичайній хаті, з маленькою банею з хрестом над дахом.

В роки радянської влади єдина діюча церква в Березані була розташована на цвинтарі, і була побудована зі звичайної хати

Але і в вірі Марти яскраво виявлялася уся її любов до старого – на стіні в неї висів звичайний радянський відривний календар, але на її вимогу, батюшка на кожний аркуш календаря написав ручкою число цього дня за старим стилем (мінус 13 днів), і маленький годинник, який стояв на столі, ніколи не переводився на «літній час», якого Марта також не визнавала.

Під час Другої світової війни Марта побувала в Австрії. Туди її відправили під час окупації на працю, як «остарбайтера», і з Австрії Марта повернулася з упевненістю, що працювати «на фриця» краще, ніж працювати в радянському колгоспі. З Австрії походила і єдина в житті Марти фотографія – робітники сфотографувалися разом з тим самим бауером, в господарстві якого вони працювали. Австрійське село, в якому вони жили, звільнили американці, і усім мешканцям Радянського Союзу американці пропонували на вибір – залишитися в Європі, або повернутися в СРСР. Марта вирішила повернутися.

Жодних репресій за це на батьківщині вона не зазнала – мабуть, радянські посадовці вирішили, що з неписьменної селянки взяти нема чого, і відправили Марту знову до колгоспу, якому вона і віддала кращі роки свого життя, згадуючи лише з сумом, як добре жилося остарбайтерам в Австрії.

Тепер розповім вам, як Марта Корж стала для мене другим учителем українськості, після мого дідуся. Як уже казав, вона була малописьменна, ледве читала і майже не вміла писати. Але у неї було дві книги, два старих грубезних томи, обидва у тьмяних обкладинках – Біблія і Кобзар Шевченка. Обидві книги вона ховала у своїй скриньці як найбільші коштовності. І одного разу, коли дідусь мій на цілий день поїхав до Києва, і я засумував, залишившись наодинці, Марта винесла мені на призьбу, де я сидів, «Кобзар» Шевченка. «Почитай, дитино», – як завжди лагідно і сором’язливо сказала вона, і посміхнувшись тихою усмішкою, пішла до хати.

«Призьба – невисокий, переважно земляний насип вздовж стін хати знадвору. І дід, і баба у неділю / На призьбі вдвох собі сиділи / Гарненько, в білих сорочках (Тарас Шевченко)». Словник української мови, том 7

Дома, в Москві, у нас, звичайно, був трьохтомник Шевченка. Як можна бути українцем і нічого не чути про Тараса? Але в коло моїх дитячих інтересів вірші Шевченка іще не входили. А тут, бувши на українській землі, сидячи майже під такою хатою, яку бачив ілюстрацією у цій книзі, в якій народився і яку намалював власною рукою сам Тарас, я до глибини душі просякнувся духом цієї поезії, і навіть несподівано для себе, вивчив «Заповіт» напам’ять. Правда, дідусь, коли я йому розказав вивченого вірша, трохи посміявся над моєю московською вимовою, але «Заповіт» все одне залишився у моїй пам’яті. Це була перша поезія, вивчена мною українською мовою.

Потім я повернувся до Москви, і пішов у шостий клас. У нас, на уроках літератури, після гоголівського «Тараса Бульби», були два уроки, присвячені Шевченкові. У підручнику були дві його поезії російською – «Реве та стогне» та «Заповіт», і учителька дала нам завдання вивчити їх напам’ять. Ще вона запитала, хто з нас знає ці вірші українською. Хоч у класі було багато українців (я жив у військовому селищі, а офіцери в радянській армії відсотків на 60 українці – в усякому разі так було у нас), знав поезію Шевченка українською мовою тільки я один. Зніяковівши від загальної уваги, я вийшов перед клас і прочитав «Заповіт», а учителька задала мені до наступного уроку вивчити українською мовою і другий вірш, «Реве та стогне». І лише одному хлопцю з нашого класу, Миколі Бузинському, стало соромно, що він українець, і не знає Шевченка, дома він попросив свою мати, і вона допомогла йому вивчити «Заповіт» мовою його предків. Інші хлопці «українці» тільки реготали над нами.

На початку 90-х років дідусь мій продав свою українську хату, і незабаром помер. Померла і Марта. Поховали її, як і мою прабабусю, поблизу березанської цвинтарної церкви, якій вони обидві так допомагали в роки комуністичної боротьби з релігією. Але родичів у Марти в Березані не залишилося, тож навіть надгробного пам’ятника над її могилою ніхто не поставив. Перебуваючи 1998 року в Україні, йдучи на могилу до прабабусі в Березані, я по дорозі зачепився ногою за невеликий бугорок, вкрай зарослий травою. Це і була могила Марти.

Біля березанської церкви були поховані й моя прабабуся і Марта Корж. На світлині – автор біля могили Софії Федорівни Роздобудько (1889–1976). Фото 2003 року

Якого року видання був «Кобзар» Марти Корж, я не знаю. На світлині з інтернету – видання 1939 року

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода