(Рубрика «Точка зору»)
Автономна Республіка Крим. Селище Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України). Міжнародний молодіжний табір «Донузлав-2011». 126 юнок і юнаків, у переважній більшості з України. Майже два тижні інтенсивної роботи в розпал літа під гаслом «Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття». Офіційні організатори табору – «Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников», він же ВКСОРС, і «Русская община Крыма». Порядок денний – «Русский мир», і лише «русский мир» – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. А в проміжках – військово-спортивна підготовка.
Перед зібраною в таборі молоддю, переважно з Криму й Донбасу, виступали історики, політики, політологи, богослови – як місцеві, так і російські. Тематика виступів – спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та «неправильним» християнам (тобто тим, хто не належить до РПЦ), різного штибу «українським нацистам» і «російським ліберастам». Протистояння по всіх лініях.
«Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Радянського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу, однієї східнослов’янської, православної цивілізації», – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один із тодішніх лідерів «Русской общины Крыма».
А комісар одного із загонів «соотєчєствєнніков» Валентин Чернов наголосив на важливості місця розташування табору – саме там, де, мовляв, кілька років тому проросійські патріотичні організації не допустили висадку десанту в межах міжнародних військових навчань Sea Breeze – бо «ці події, що стали історією, є чудовим тлом для виховання молоді, для проведення хорошої школи патріотизму».
Керівник «Донузлаву-2011», голова ВКСОРС, депутат тодішньої Верховної Ради України, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: «Юнь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі».
Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів так званого «мовного закону Ківалова-Колесніченка», в залі засідань Верховної Ради України, 25 травня 2012 року
Що ж, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це (цитую мовою оригіналу, яка є дуже специфічним соціолектом російської) «гиена Европы» на службі «вашингтонского обкома» і що «украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира». А ще про те, що «последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине», що «Украина обречена на развал», що «это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт». А про такі «дрібнички», як заперечення існування окремого українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто…
А після цього всього – лише одного практичного заходу ВКСОРС із десятків, якщо не сотень! – Вадим Колесніченко разом із Сергієм Ківаловим, також депутатом від Партії регіонів, подав сумнозвісний законопроект про фактичне впровадження паралельної державної мови, про санкцію на відмову громадян України від знання державної мови.
Тодішній президент Росії Дмитро Медведєв (ліворуч) під час вручення Ордена Дружби голові комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергію Ківалову. Москва, Кремль, 4 листопада 2009 року
І цей законопроект був «ухвалений» з брутальними порушеннями Закону про статут Верховної Ради й Конституції України. «Диригент» більшості Ради Михайло Чечетов (той, що після Революції гідності начебто добровільно викинувся з вікна своєї квартири) з цього приводу гордо кинув на адресу опонентів: «Развели, как котят!», чи не вичерпно охарактеризувавши цим стилістику й сутність «парламентаризму» у виконанні Партії регіонів та її сателітів.
Під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 26 січня 2017 року. (В кінцевому результаті КСУ в лютому 2018 року скасував «закон Ківалова-Колесніченка»)
Колесніченко діяв послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати
Що ж, Колесніченко діяв послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати. На цю діяльність очолюваний ним ВКСОРС не шкодував зусиль і грошей (цікаво, звідки вони бралися?), досягнувши неабияких успіхів: 27,8% опитаних того року Інститутом соціології НАНУ громадян України заявили, що у разі нового проведення референдуму про незалежність вони би проголосували «проти»; коли ж питання ставиться дещо інакше – про об’єднання із Росією в одну державу – то майже всі ці противники української незалежності дружно сказали: «Так!»
Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року
Власне, нічого нового ані Колесніченко, ані його куратори не відкрили: у кожного, хто вивчав історію ХХ століття (ясна річ, не у таборах на кшталт «Донузлав-2011»), виникало відчуття déjà vu, повторення перейденого. Бо ж практика перетворення громадян інших держав на «співвітчизників» задля використання їх для анексії цих держав, приєднання їх цілком чи частково до «великої Батьківщини» була розроблена й запроваджена у 1930-х такою партією, як NSDAP на чолі з Адольфом Гітлером.
Скажімо, у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні судетці, Sudeťáci, як їх звали чехи, мова яких відрізнялася від літературної німецької не менше, ніж голландська. Проте одразу після приходу до влади в Німеччині нацистів був створений «Німецький патріотичний фронт» під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Райху, бо ж, мовляв, «судетські німці» є «співвітчизниками» жителів Німецької держави.
Із Берліна «патріоти» отримували щедре фінансування, літературу, кваліфікованих організаторів й агітаторів. Молодь проходила вишкіл у різноманітних «літніх таборах для співвітчизників» на території Німеччини й Судет. За рік-другий з’явилися й загони бойовиків, а фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка на всі заставки волала про гноблення чехословацьким урядом «співвітчизників». Офіційна Прага йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: «співвітчизники», хоч і жили у Чехії, раптом почали «забувати» чеську мову, проте це їм не загрожувало ніякими незручностями – ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку). Та «борці» не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні. Відтак навесні 1938 року почався збройний заколот гейнленівців (підтриманих «добровольцями» з Райху) з метою забезпечити проведення референдуму щодо приєднання Судетських земель до Німеччини…
Не стану переповідати подальші події, бо їхні наслідки відомі: Мюнхенська угода – розчленування Чехословаччини – анексія Третім Райхом решток Чехії у вигляді «протекторату Богемія унд Моравія» – спроба повторення сюжетів зі «співвітчизниками» у Речі Посполитій – Друга світова війна. Зазначу лише, що чехословацький уряд у травні-вересні 1938-го діяв рішуче, воєнною силою придушивши два путчі судетських нацистів і відбивши напад сформованого в Райху «Судетского німецького добровольчого корпусу» (от звідкіля, до речі, Путін запозичив ідею «ввічливих зелених чоловічків» і у Криму, і на Донбасі). Проте західні демократії зрадили Чехословаччину…
Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і його радник Сергій Глазьєв на конференції «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України», організованій проросійською організацією «Український вибір» . Київ, 27 липня 2013 року. Нині Генпрокуратура України звинувачує Сергія Глазьєва у воєнних злочинах і причетності до так званої «русской весни»
Утім, існує і дуже серйозна різниця між тодішніми та нинішніми подіями. Вона полягає не лише в принципово іншій позиції західних демократій, а й у засадах діяльності «співвітчизників» за межами «великої Батьківщини». У Чехословаччині Конрад Генлейн був полум’яним опозиціонером, а Вадим Колесніченко в Україні – одним із провідних функціонерів правлячої у 2006-07 і 2010-14 роках Партії регіонів.
Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів так званого «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 25 травня 2012 року
Кримчанин з 1984 року, Колесніченко вів активну політичну діяльність з метою відокремлення півострова від України та включення самої Української держави до складу «великої Росії», і на цьому зробив кар’єру у партії, яка замірювалася ледь не до скону літ правити в Україні (згадаймо заяви речників цієї партії після приходу до влади Віктора Януковича – мовляв, ми керуватимемо щонайменше 20-25 років).
«Украина обречена на развал» – це, не забуваймо, пропагував один із лідерів парламентської фракції владної партії
Так, у певному сенсі – як знаряддя підготовки майбутніх комісарів і бойовиків «русской вєсни», як інструмент впливу на масову свідомість й організації деструктивних сил – «Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников», при якому легально діяли різноманітні парамілітарні «казачі організації», був фактичним двійником Судето-німецької партії. Але «дах» для цих сил у вигляді правлячої (а в АРК і Севастополі – безроздільно домінуючої) Партії регіонів – це вже щось, що виходить за межі здорового глузду. «Украина обречена на развал» – це, не забуваймо, пропагував один із лідерів парламентської фракції владної партії! Чи, можливо, тодішні найвищі посадовці України також вважали себе «соотєчєствєннікамі» і мріяли про ґауляйтерські посади у Криму та протектораті «Малоросія унд Донбас»?
Принаймні, численні сюжети, пов’язані з діяльністю ВКСОРС, «Русской общины Крыма» та інших подібних організацій до 2014 року (я тут коротко розповів лише про один із них) беззаперечно доводять: «русская вєсна», окупація Криму та вторгнення на Донбас не були імпровізаціями Кремля. Ба більше: схоже, Кримський півострів був би відірваний від України навіть у разі, якби Янукович залишився після 2015 року номінальним главою Української держави. Бо ж навіщо тоді витрачалися такі зусилля та кошти?
А не забувати недавню історію варто не лише для того, щоб не дати «п’ятій колоні» Путіна, прикриваючись гаслами демократії та прав людини, й далі організовувати «співвітчизників», тепер уже в «материковій» Україні, а й для того, щоб допомогти тим кримчанам, які досі перебувають у полоні російсько-імперських міфів, зрозуміти просту річ: вони були і залишаються «витратним матеріалом» кремлівської політики. Включно з бундючними вождями «співвітчизників» à la Колесніченко, яким не дісталося омріяних ними «лакомств» у нагороду за вірну службу з руйнування України.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:
Малюнок художника Олексія Кустовського
Мовне питання у контексті війни України з Росією: Путін не втрачає надії
Українська мова завойовує серця і розум відомих спортсменів
Українська мова почала домінувати на телебаченні – дослідження «Простору свободи»
Вальс на прощання з «русским миром»
Україна і Голодомор. Він і досі триває у вигляді русифікації