«Єдність краще формують не так святкування Злуки чи війна, як культурні та спортивні перемоги» – Ярослав Грицак

Роман Тищенко

Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак розповідає про те, як за 100 років після проголошення Акту Злуки змінилася українська ідентичність, що треба, щоб повернути Донбас, та чи вплине томос на інтеграцію українських територій.

– Чи вдалося за 100 років із Дня проголошення Акту Злуки сформувати єдину українську ідентичність?

– Перш за все хочу сказати, що ідентичність ніколи не сформована до кінця – вона весь час перебуває в процесі кристалізації. У 1918 році складно було говорити про спільну українську ідентичність, проте Акт Злуки став початком її формування. Об’єднання відбулося радше не між Східною та Західною Україною, а між Львовом та Києвом.

Ярослав Грицак

Ще на початку XX століття Грушевський попереджав про небезпеку, що якщо ЗУНР та УНР продовжать існувати, не проголосивши Акту Злуки, то Україна може повторити сербохорватський варіант із існуванням двох різних народів, де Західна Україна стане умовною Хорватією, а Наддніпрянська Україна – Сербією.

Хорвати й серби дуже схожі між собою культурно й етнічно. Східні та західні українці у XX столітті також хоч і були дуже схожими, проте довгий час жили розділено в різних імперіях та формували свої культурні нашарування, відповідно до Російської та Австро-Угорської імперій. Як і між сербами та хорватами, існувала різниця у віросповіданні – бо східні українці – православні, а західні – греко-католики.

«Живий ланцюг» 1990 року від Львова до Києва – фотоархів

Ба більше, східні та західні українці були заручниками ситуації Першої світової війни і воювали між собою проти своєї волі. Однак у революційні часи вони усвідомили необхідність єдності — політичної та ідейної, для того, щоби зберегти своє існування як політичний та культурний народ. Між сербами й хорватами не сталося такої події, як Акт Злуки, тому їм не вдалося примиритися та об’єднатися.

Усвідомлення єдиної ідентичності стало наслідком злуки. Між Києвом та Львовом більше немає розбіжностей, оскільки Київ наразі виглядає практично як місто-близнюк Львова.

Проте повністю проблему вирішити не вдалося – вона переформувалася в іншу. Зараз питання, наскільки лінія зближення може посунутися далі на схід. За останні 10–15 років вона сягнула міста Дніпра. Тепер питання, чи зможе вона досягти Харкова та Одеси і в перспективі дійти до Донбасу.

100-річчя Злуки: активісти з’єднали береги Дніпра – відео

Хоч і не цілком успішно, однак українська інтеграція відбувається. Вона має дещо інші риси з тими процесами, які проходили 100 років тому, оскільки тоді нам вдалося створити єдину державу, а зараз їй уже майже 30 років, й існування країни ми сприймаємо як належне. Єдність краще формують не так святкування Злуки чи війна, як культурні та спортивні перемоги: футбольні звершення та тріумфи на Євробаченні.

Однак війна з Росією з 2014 року дуже сильно пришвидшила процес української інтеграції. Це була помилка Путіна, бо він злучив Україну замість того, щоби її роз’єднати.

– Що необхідно зробити, щоб лінія української інтеграції сягнула Донбасу?

– Для того, щоби продовжити лінію української єдності на Донбасі, потрібна передусім військова перемога та закінчення війни. Проте вже зараз у жителів окупованих територій відбуваються певні зміни свідомості. Нещодавно я розмовляв з одним із неукраїнських журналістів, який прожив там два роки, щоби написати книжку. Він розповідав про те, що в населення є загальне відчуття, що Росія їх використала й кинула та ніякого об’єднання не буде. Більшості населення ця ситуація набридла і вони жадають повернутися до нормального стану, який був до війни.

Вони готові повернутись до України за іншої влади, оскільки теперішню звуть «фашистською хунтою». Проте, за свідченнями аналітиків, великої проблеми реінтеграції цих земель до України не буде.

Свідомість населення тамтешніх територій побудована таким чином, що вони готові прийняти владу, якщо вона буде сильною. Якщо це буде сильна українська влада, то її приймуть також. Для України повернення Донбасу передусім стосується коштів: соціальних, економічних та політичних, які доведеться платити за повернення цих земель назад.

Як і чому приїхали люди на День Соборності України до Києва (відео)

– Останнім часом багато уваги приділяють томосу – чи сто років тому церква зіграла роль в об’єднанні України й чи зіграє вона її зараз?

– Стати незалежною українська православна церква намагалася від початку ХХ століття. Тоді були спроби реформувати російську православну церкву. Власне під час революції течія реформістів у російському православ’ї створила українську автокефальну церкву.

Церква користувалася великим впливом, зокрема, це можна побачити з того, як її нещадно знищив Сталін. Проте не можна сказати, що роль церкви тоді була вирішальною, оскільки вона тільки народжувалася. Найбільший вплив мали політики. На Галичині це були навіть не провідні політики, а діячі середньої ланки – творці Просвіти, очільники товариств «Сокіл» та «Січ». Вони були під впливом селян, які штовхали галицьких лідерів до змін.

Сто років тому церква відігравала радше символічну роль, натомість зараз її роль є провідною. Надання томосу не тільки створює культурну ідентичність, а й зміцнює політичну систему України. Основна різниця між Україною й Росією не в мові та навіть не в релігії, а в різному способі організації суспільства. Російське православ’я завжди було тісно зрощене з політичною владою. Це був єдиний організм, який діяв у єдиних політичних цілях.

Організація української церкви завжди була більш інституційно демократична та не залежала від політичної кон’юнктури. Томос посилює ці позиції, й це зіграє роль у переході України на іншу траєкторію історичного розвитку.