А що якби наступником Єльцина став не Путін, а Борис Нємцов?

27 лютого виповнилось 6 років від дня вбивства російського опозиційного політика Бориса Нємцова. Наприкінці 1990-х він вважався наступником Бориса Єльцина, але в підсумку вибір припав на іншу людину, ім’я якої нам добре відоме. Уявімо собі, пофантазуймо, що було б із Росією і світом, якби наступником Єльцина став Борис Нємцов. Можна сказати навіть ширше: якою мірою взагалі зумовлений історичний шлях Росії тим фатальним вибором Бориса Єльцина в серпні 1999 року?

6 років тому, 27 лютого 2015 року, в самому центрі Москви, на Великому Москворецькому мосту був застрелений Борис Нємцов. Це найгучніше політичне вбивство в новітній історії Росії. Нємцову було 55 років, за плечима: вчений ступінь, посада губернатора Нижньогородської області та віце-прем’єра, депутатство і, врешті, опозиційна діяльність.

Роковини вбивства Нємцова: росіяни вшановують пам’ять опозиціонера

Бориса Нємцова згадує його донька Жанна:

Жанна Нємцова

«Важливою якістю мого батька було політичне візіонерство. Я рідко зустрічала це у кого-небудь із політиків. Саме тому, що він володів політичним візіонерством, його інтерв’ю досі дивляться, багато з них досі актуальні, люди відкривають для себе щось нове. Вони пишуть мені в особистих повідомленнях у соціальних мережах про те, що подивилися інтерв’ю Нємцова, а він мав рацію. Багато політичних прогнозів, які зараз, на жаль, збуваються, він зробив ще 10-15 років тому.

Є один відомий пророчий його виступ на конференції в Італії в 2008 році, де він розповів, що на Росію чекає міжнародна ізоляція і санкції. Він говорив: є велика небезпека того, що Росія обере білоруський сценарій, тобто піде шляхом «лукашизації». Це вже відбувається, а тоді здавалося: ні, це взагалі якась фантастика, такого не може бути, у нас взагалі інший шлях».

У 1991 році Борис Нємцов став довіреною особою Єльцина в Нижньогородській області і вже в грудні був призначений губернатором. Борис Миколайович неодноразово визнавав, що наступником може стати Нємцов, але впевненість у тому, що СПС (партія Союз правих сил – ред.) не підтримають на виборах, а також інформаційна війна з боку Березовського і Гусинського похитнули рейтинг Нємцова.

Запитання до політика Володимира Рижкова у програмі Російської служби Радіо Свобода:

– Повернімося до подій 1999–2000 років. Наскільки серйозно можна сприймати розмову про те, що Нємцов був наступником Єльцина? Це фігура мови?

Володимир Рижков: Той період, коли Борис Миколайович розглядав Бориса Нємцова як можливого наступника, тривав приблизно рік: з 1997-го по серпень 1998 року, до дефолту. Ми знаємо, що Єльцин завжди симпатизував Нємцову. Не випадково він був його довіреною особою на перших президентських виборах 1991 року, не випадково Єльцин того ж року призначив його губернатором. Він високо оцінив те, що Бориса Нємцова в 1995-му переобрали губернатором, тобто він отримав підтримку жителів Нижньогородської області, там за нього було близько 60%. Це був надзвичайно важкий час, Нижньогородська область перебувала в страшному занепаді. Там же було дуже багато оборонного комплексу, старих великих радянських заводів, які зазнали жахливих часів, проте, на тлі цієї розрухи Борис Нємцов зумів перемогти.

Борис Єльцин бачив у ньому великий політичний потенціал. Переобравшись на другий термін в 1996 році, він досить скоро запросив Бориса Нємцова в Москву на посаду міністра енергетики і першого віце-прем’єра. Взагалі, на посаду першого віце-прем’єра аби кого не призначають, тим більше такого молодого і харизматичного. Тому відповім на ваше запитання, наскільки серйозно Єльцин думав про це: вважаю, що серйозно. Це не була фігура мови.

Дефолт не просто вдарив по Єльцину, він обвалив його рейтинг до 2-3%, і до останніх днів той залишався катастрофічно низьким. На мій погляд, тут йдеться про важливіше явище. Єгор Гайдар, Анатолій Чубайс, Сергій Кириєнко, Борис Нємцов, Ірина Хакамада – це була когорта молодих реформаторів, на яких Єльцин робив ставку, починаючи з 1992 року, коли він сформував уряд Гайдара.

Дефолт поставив хрест на цій когорті політиків. Коли Нємцов приїхав у Москву, вимірювали рейтинги, і в нього був перший-другий в країні рейтинг, за даними соціологів, його підтримка сягала 27%. Нємцов випереджав Зюганова, Лебедя, Явлінського. Тобто це була не просто примха президента – запропонувати молодого красивого провінціала з міста Горький, це мало певну соціальну базу.

Але коли стався дефолт (а в цей час Сергій Кириєнко був прем’єр-міністром, Борис Нємцов – першим віце-прем’єром, Анатолій Чубайс – теж першим віце-прем’єром), вийшло так, що вся ця когорта лібералів і реформаторів «злиняла за три дні» (як писав Розанов, «Росія злиняла за три дні»). Після 1998 року рейтинг Бориса Нємцова коливався в межах 1%, опускався навіть нижче. Гадаю, що саме дефолт 1998 року поставив хрест на планах Бориса Єльцина передати владу реформаторам.

«Єльцин-центр» у Москві. Експозиція, присвячена дефолту 1998 року. Коливання фондового ринку.

Єльцин, побачивши, що ліберали і реформатори повністю провалилися, став шукати іншого типажу: або міцного господарника на кшталт Чорномирдіна, або силовика, який справив би на суспільство враження: «Зараз після цього хаосу я наведу лад».

– Тож можна сказати, що пришестя Путіна відбулося на тлі дефолту?

– Шукали типаж Путіна. Єльцин перебирав людей цього кола, цього типу. Навесні 1999 року я був в Голіцино у Олени Немирівської на Московській школі, і там робив доповідь покійний нині Юрій Левада. Я був вражений його презентацією! Він показував на даних опитування Левада-центру (тоді це ще був ВЦИОМ – Всеросійський центр вивчення громадської думки): до середини 1999 року, коли людей запитували, якого типу лідера вони хотіли б бачити, на перше місце вийшов тверезий спортивний силовик. Прізвища «Путін» тоді майже ніхто не знав. Я знав, тому що ми працювали з ним в «Нашому домі Росія», були знайомі з 1995 року, але на широкий загал його ім’я не було відоме.

Володимир Рижков, російський політик

Однак був колосальний запит на тверезого спортивного молодого силовика, який наведе лад, зупинить хаос. Коли Борис Єльцин у кінцевому підсумку зупинився на Володимирі Путіні, коли були вибухи житлових будинків у Москві, коли була жорстка реакція щодо Чечні і тероризму, а рейтинг Путіна почав просто злітати, як ракета, я згадав цю лекцію Юрія Левади і побачив, що Кремль дуже продумано, раціонально шукав наступника вже не з числа банкрутів-лібералів, реформаторів, епоха яких закінчилася в серпні 1998 року, а зі зовсім іншого табору.

– ​Тобто можна сказати, що вибір Путіна зумовило швидше політтехнологічне рішення, ніж гарантії сім’ї, лояльність?

–​ Одне не заперечує іншого. Гадаю, що гарантії Борису Миколайовичу, сім’ї стояли на першому місці. Я тоді, коли був депутатом і першим заступником голови Держдуми, досить багато контактував із людьми з адміністрації президента. У них в розмовах постійно лунали слова: «виборний», «невиборний». Вони оцінювали політиків за цим критерієм. Чорномирдін – усім добре, але невиборний. А ось цей генерал, такий ставний, високий, плечистий: він, напевно, виборний. Це збіглося. Вони ж теж були знайомі з опитуваннями ФСД (Фонд суспільної думки), ВЦИОМ і розуміли, що є запит на сильну руку.

До дефолту переважав запит на реформи, на соціальну справедливість, після нього домінуючим став запит на сильну руку. А після терактів у Москві цей запит став істеричним, усі хотіли полковника або генерала, який наведе лад і зупинить тероризм. Згадайте, який був психоз, коли всі ставили вдома залізні двері, домофони, люди боялися спати ночами. Продуктом цього психозу став прихід силовика. З одного боку, це банкрутство реформ, а з іншого боку, запит на сильну руку. Запит був дуже сильний, і він отримав відповідь у вигляді постаті Володимира Путіна.

–​ Це фактично об’єктивна логіка вибору Путіна?

–​ Нещодавно вийшла чудова книжка Іллі Шаблінського та Олени Лук’янової під назвою «Авторитаризм і демократія», де вони ставлять російський авторитаризм у широкий глобальний контекст, порівнюють із Чилі, з Бразилією 1960-х років, із Піночетом і так далі. Вони досліджують пострадянський простір, і практично скрізь одне й те саме. Після розпаду Радянського Союзу, в умовах хаосу, кризи, спаду економіки, десь громадянської війни, як у Таджикистані, десь надзвичайно гострої політичної боротьби, як у Росії, між прихильниками Єльцина і прихильниками Верховної ради, практично скрізь були схвалені президентські республіки з величезними повноваженнями президента, практично скрізь крок за кроком ці президенти сконцентрували владу, а потім скасували обмеження на терміни переобрання.

Тут цікаво подумати про роль особистості, про суб’єктивний вибір Бориса Єльцина: він же міг вибрати цього, а міг вибрати того. Проте, як виглядає, існує суб’єктивний вибір, та є об’єктивні обставини. Якщо у вас є команда реформаторів, яка повністю втратила підтримку, якщо ви бачите в суспільстві запит на сильну руку, на порядок, якщо перед вами стоїть завдання передати владу мирно і зберегти гарантії для себе і для сім’ї, в якійсь мірі – гарантії для свого курсу, ви ухвалите рішення на користь силовика.

Про Бориса Нємцова згадує політик Дмитро Гудков:

«Він був не тільки добрим політиком, а й хорошою людиною – для мене це важливо. Він завжди першим телефонував, якщо у тебе виникали проблеми. Коли Геннадія Гудкова виганяли з Думи, коли по федеральних телеканалах влаштовували цькування нашої сім’ї, коли у батьків відбирали бізнес за участь у мітингах, перший, хто завжди приходив на допомогу, принаймні, морально підтримував, був Борис Нємцов. Це важлива якість, тому що хороших людей серед політиків, публічних лідерів (та й не тільки в політиці) не так багато.

Дмитро Гудков, російський політик, лідер Партії змін

Він був справжнім професіоналом в опозиції: професіоналом-управлінцем, професіоналом-законодавцем. Із ним мені завжди було дуже просто обговорювати якісь події в Державній Думі, поправки до законів, законопроєкти, він усе це чудово розумів.

Проблема російської опозиції зараз у тому, що всіх вичавили, мало у кого дійсно є досвід роботи в таких структурах, участі в законотворчій діяльності, а тим більше в управлінні, нікого нікуди не пускають. Але цей досвід дуже важливий. Я це відчув, коли ми з Борисом Нємцовим готували низку поправок, коли я робив для нього запити, наприклад, у Рахункову палату з приводу розкрадань під час будівництва олімпійських об’єктів у Сочі. З Нємцовим завжди було дуже просто, він розумів, які є інструменти у депутатів, куди треба звертатися, де і яку інформацію запитати».

–​ ​Спробуймо пофантазувати. Якби не було дефолту, чи тривало б сходження Нємцова, настав би 1999 рік – що могло бути? Єльцин починає за станом здоров’я готувати власну відставку і робить його прем’єром?

Володимир Рижков: Перш за все, ми могли б уникнути дефолту – це було абсолютно реально. Я теж був учасником розмов про це навесні 1998 року, коли впали ціни на нафту і виникли дуже серйозні проблеми з наповненням бюджету, величезна дірка в бюджеті, і, щоб її заповнити, стали продавати ДКО. Інвестори, бачачи, що економіка хитається, почали задирати відсотки, Мінфіну стало все важче обслуговувати ці ДКО. Піраміда ДКО почала хитатися.

Москвичі штовхаються, поспішаючи увійти до банку в надії забрати свої заощадження 27 серпня 1998 року, оскільки вартість рубля різко падає

Я добре пам’ятаю, що Віктор Чорномирдін готував рішення про часткову девальвацію рубля: мова йшла всього-на-всього про девальвацію з шести рублів за долар до дев’яти. Така на ті часи страшна девальвація (а як на наш час просто сміховинна) дозволила б спокійно обслуговувати ДКО. У доларах виручка була б маленькою, але в рублях вона б виросла. Це вражаюча річ: якби тоді Борис Миколайович не зняв Віктора Чорномирдіна, то не було б дефолту, і це зберегло б шанси Борису Нємцову стати наступником, тому що реформатори не були б дискредитовані. Для мене це абсолютно ясна картина.

Що добре у випадку з Борисом Нємцовим: у нього були абсолютно ясні погляди. Він був лівий ліберал із досвідом антикризового управління у складній Нижньогородській області і з досвідом роботи в уряді. Якби не було дефолту, якби реформатори не були дискредитовані, якби вибір Бориса Миколайовича залишився на користь Бориса Нємцова, то було б наступне:

• Ми, безумовно, не розірвали б відносини з Заходом, навпаки, зміцнювали б партнерство, залучали інвестиції.
• Ми не забирали б Крим, і Україна була б зараз братньою державою.
• Ми б, звичайно, не вступили до Європейського союзу, але будували б чотири загальні простори і максимально інтегрувалися в них з точки зору законодавства і економіки (а не вступили б, тому що Росія – дуже велика країна для Європейського союзу, і це ніколи всерйоз не розглядалося).
• У НАТО, до речі, було б простіше вступити, ніж до Євросоюзу.

– Той же Путін допускав членство Росії в НАТО. Складно уявити ту ментальну атмосферу, яка була тоді, 25 років тому.

– Можна було б укласти стратегічний союз. Якби Росія викликала цілковиту довіру в Заходу, а Захід викликав повну довіру в Росії, чому ні? Були розмови про Північний пояс дружніх держав, коли б уся північна Євразія була об’єднана в єдиний союзницький пояс. У цьому поясі, за ідеєю, і є Росія, але зараз тут у ньому дірка. А всередині тривали б реформи, при цьому вони не були б шоковими, тому що Борис Нємцов, маючи семирічний досвід губернаторства в Нижньогородській області, розумів соціальну відповідальність, розумів, що таке радянський промисловий комплекс, профспілки, важка промисловість.

Була б демократія, добрі відносини зі Заходом, глибока інтеграція з Європейським союзом без членства, досить сильна соціальна політика (Борис відповідав за соціальну політику в Держдумі). Однозначно – федералізм, широкі права регіонів, їхнє право на експерименти і на самостійний розвиток. Звичайно, Росія сьогодні була би значно успішнішою, розвиненою і багатою, ніж при Володимирі Путіні.

– Дивовижне історичне перехрестя 1998-2000 років! А наскільки об’єктивним було те, що сталося з Росією?

– З одного боку, ми можемо говорити, що мала місце закономірність, тому що консолідацію авторитарних режимів ми бачимо майже на всьому пострадянському просторі, за рідкісним винятком. Але й авторитарний режим може бути різним. Наприклад, режим Нурсултана Назарбаєва уникає конфронтації зі Заходом, він все-таки намагається проводити більш багатовекторну політику, залучаючи інвестиції, розвиваючи свою країну. Те ж саме можна сказати про режим Алієвих у Баку. А поліцейщина, антизахідництво, жорстка внутрішня політика – це, найімовірніше, ознака персонального стилю Володимира Путіна.

Найімовірніше, той чи інший ступінь авторитарності був неминучий, але конкретна модель авторитарності визначається Володимиром Путіним. Навіть Борис Нємцов змушений був би з часом застосовувати сильну позицію, тому що в умовах Росії, маючи Чечню, Татарстан і інші регіони, маючи дуже сильний олігархічний клас, він вступав би в конфлікти з олігархами, з «Газпромом», «Связьинвестом», він був би лібералом у стилі, скажімо, нідерландського Рютте.

Звісно, і він мав би часом доволі жорстко провадити політику для того, щоб зберігати єдність країни, боротися з олігархами, монополіями. Але, звичайно, це не було б те, що зараз, коли автаркія (забезпечення потреб країни за рахунок внутрішніх резервів – ред.), репресії, побиття на вулицях, вбивства політичних опонентів: це при Борисі Нємцові неможливо було б уявити. З одного боку, швидше за все, був об’єктивний відкат до авторитаризму, як і на всьому пострадянському просторі, але конкретне обличчя, фізіономія, даруйте, «пика» авторитаризму залежить від виконавців, від того, хто стоїть на чолі.

Всередині «палацу Путіна» – фотогалерея