Виклик для батьків: як виховувати дітей україномовними і не зійти з розуму

Для мене реально було важливо виховати дітей в україномовному середовищі і виростити їх тими, хто думає українською.

Я десь читав, що мова вмирає власне тоді, коли батьки «забивають» на те, щоб прищеплювати дітям мову своїх батьків. Але усвідомлення екзистенційності такої потреби найвиразніше стало переді мною в усьому драматизмі у липні 2012, коли відбулася атака на українську мову адміністрації Януковича.

Тоді матеріалізувалися раніше невиразні побоювання, що українська як стиль життя і спосіб думання – може просто зникнути. Причому, це може статися не колись там, через сотні років, ні, це може статися протягом життя уже наступного покоління – наших дітей. Змиритися із цим для мене означало ні більше ні менше, а просто відрізати кусок себе. І з того часу, з початку липня 2012-го усе і почалося.

Перш за все, величезна подяка дружині, яка, до цього була переважно російськомовною у побуті (до зустрічі зі мною), відчула екзистенційність цієї моєї потреби і підтримала мене. До її мотивації, думаю, додалося також і те, що мати її з Кубані і вони на свої очі бачили як переважно україномовні станиці довкола Краснодара втрачали свою україномовність.

Але україномовність удома, у сімейному колі – це тільки початок, а от що робити із тим, що поза цими межами.

Хлопчик на тлі українського прапора із побажаннями та вдячністю оборонцям України. День Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року

Що демотивує?

Почну з негативів

Мене дуже болюче вражає, коли там де не чекаєш, наприклад на Галичині, з твоїми дітьми раптом починають розмовляти російською.

Пам'ятаю випадок, коли хтось з сусідів коло церкви на Великдень почав розмовляти з Соломійкою російською. На моє питання: «чому?», тітонька відреагувала: «Так, а що таке?! Дитина ж із Києва приїхала».

Тобто я тут в Києві стараюся як можу відгородити дитину від спонтанної русифікації, а її русифікація дістала там де ніхто не сподівався – у маленькому галицькому містечку.

Ось це дуже демотивує і засмучує.

Тож, тоді вже і далі про негатив.

Коротка відповідь на запитання «Як у Києві знайти для дитини повністю україномовне середовище?» така – ніяк.

Бо його немає такого! Його просто не існує, а відтак і знайти його неможливо.

Тому треба створювати. Інакшого виходу просто немає. Треба самим – тим, хто має таку потребу, гуртуватися і створювати для самих себе і дітей україномовний світ.

Однозначно, на мій погляд, варто забути про легкі рішення в стилі – знайти повністю україномовний заклад і віддати дитину туди. Це зовсім не є гарантією, що дитина виросте україномовною.

Що ж робити?

Я не претендую на винайдення «формули україномовності дитини в Києві», чи будь-якому іншому частково чи переважно російськомовному місті України, я можу тільки розповісти, що робимо ми і що працює (принаймні, поки що) у нас.

Якщо коротко, то дуже просто – «стратегія лазера, а не лампочки», фокусування, а не обмеження і розпорошення.

Terminology matters і не тільки тут, бо якщо ви будете говорити дитині «не дивися російською», вона саме це і буде робити.

А от якщо ви самі будете створювати цікаве середовище і спрямовувати увагу дитина саме на те, на що ви хочете – дитина включиться.

І для цього потрібне не лише бажання, для цього потрібні ще й знання, душевні і елементарні фізичні сили. Адже, окрім усього, ще важливо знати і враховувати особливості дитячої психології. Те, що працювало у 2 роки – у 5 не працює, я вже мовчу про 7-8. І так далі...

І варто розуміти, що це додатковий «глобальний таск» – величезне завдання на додачу до тих усіх речей, які елементарно мають виконувати батьки, щоб банально вижити і від цього «парентхуда» ( parenthood – батьківство)не зійти з розуму, вибачте. Я пригадую один особливо важкий період, коли з початку жовтня по кінець січня у нас вдома не було жодного дня, коли ми всі разом (нас четверо і бабуся) були б здорові. Жодного дня. Щодня хтось як не кашляв, то ще щось.

Тобто я ні разу тут не теоретизую... Повірте, я по собі знаю, що батьківство вже саме по собі вимагає шаленої віддачі і багато чого доводиться відсувати на другий-третій план. Тому я розумію батьків, яким «до лампочки» оці всі додаткові завдання у вигляді збереження чи прищеплення українськості.

Але якщо ви все-таки вирішили, що вам важливо, щоб ваші діти думали українською, щоб це була їхня мова – цей текст для вас.

Як фокусуватися не обмежуючи?

Перш за все, давайте, звичайно ж, про мультики. Ще коли не було YouTube-kids і не було можливості блокувати канали, а тільки окремо взяті відео, то налаштувати контент ютубу з дитячими мультиками було абсолютно неможливо.

Можна було «заблочити» по сто окремо-взятих мультиків російською мовою, явно «натякаючи» алгоритмам Google, що я хочу дивитися умовну Пеппу Піґ (мультфільм «Свинка Пеппі») будь-якою мовою світу крім російської. Але Google уперто пропонував далі мультики російською.

Тепер з YouTube kids можна «блочити» вже цілі канали, а відповідно і всі відео, що у них є. Цим я регулярно займаюся. Під мій бан потрапляє багато чого, і я сподіваюся, що світові створювачі контенту нарешті збагнуть, що вони мають інвестувати у створення контенту українською.

«Ой, а что же эти бедные дети смотрят тогда? Ведь украинского ничего практически нет», – чую думки російськомовних матусь. І, на жаль, у цих думках є частина правди. Так, на превеликий жаль, анімаційного (та й іншого візуального) контенту українською – обмаль.

Однак, мої діти від цього не дуже страждають, бо є повно цікавого анімаційного контенту... англійською, польською… До контенту іншими мовами ми поки не дійшли.

Ми придбали підписку на Netflix і почали з дітьми дивитися мульти англійською. Ця мова нам не чужа, хоча для мене це далеко не перша іноземна мова... Але ми виділяли час і дивилися з ними… десь перекладали, десь підігравали, десь спостерігали…

Спочатку, перших пару тижнів, було реально складно, але (і карантин тут став у пригоді, бо ми були удома) вже через два-три тижні ми з Наталкою звернули увагу на те, що діти одне з одним програють те, що вони побачили на екрані, у вільній грі між собою і роблять це мовою оригіналу мультика. Саме так, англійською.

Netflix нас «затягнув», і ми продовжили не лише мультиками, а й пішли далі вглиб візуального контенту, доповнюючи дитячими документалками і «розвивалками» типу Brainchild, Ask the Storybots, Octonauts, Izzy’s Koala World і тому подібне.

А потім включилися Lingokids, а тоді Khan Academy Kids, а потім... Ну, одним словом, ви зрозуміли.

І в результаті ми підвели дітей до самостійного висновку: «Мультики російською? А для чого?».

У нас тут німецька зараз у планах, подобається як звучить, бачте. Тобто із завданням: «не русифікувати дитину» ми якось даємо собі раду.

Тож, наша дерусифікація відбувається включенням іншої мови – англійської.

А що ж з українською, питаєте ви? Як же вона? Чи не витіснилася бува англійською?

Українська ж наша мова спілкування у сім’ї.

І, Богу дякувати, українські видавці дитячої літератури дуже допомагають. Книжки читаємо ми українською, а мульти і інфотейнмент – дивимося переважно англійською.

Книжковий арсенал. Київ

Тож які висновки?

Наш висновок виявився таким: «все і одразу», «тільки українська або смерть» – це не працює. Українській потрібен побратим і соратник. І в нашій сім'ї таким соратником виявилася англійська. Для нас це найкращий варіант.

Тому ми диверсифікували увагу дітей таким чином:

• Тип контенту, якого багато якісного українською (книги і, в т.ч. комікси) – українською;
• Тип контенту, якого українською мало або якісного або і взагалі (мультики та інфотейнмент для дітей) – англійською.

Таким чином, при певному відсоткові (величезному, повірте мені) залученості наших батьківських сил і ресурсів – у нас практично ростуть два білінґви. Але не звичні для України – укр/рос, а укр/англ білінґви.

І при цьому, чітко (хоч і непрямо і без жодного акценту), як нам здається, випрацьовується розуміння зайвості чогось такого як російськомовний контент.

А споживання контенту, тобто, наприклад, навіть пасивний перегляд мультиків – це, відкрию вам великий секрет, шановні батьки, не лише вивчення мови, а споживання культури і ментальності, прищеплювання способу мислення.

Для нас стало очевидним, що дати дитині планшет, щоб відчепився/відчепилася і НЕ потурбуватися про те, на що ж буде спрямована увага дитини – це формула провалу.

Прийміть це, у сучасному світі вже норма, що дитина росте мінімум білінґвом. Виростити дитину виключно україномовною і хотіти, щоб вона у вас мала перспективи у глобалізованому світі – малореально.

Мова науки, як і бізнесу – англійська. Але це така мова, яка не претендує на придушення, гноблення і витіснення української.

Тож у вас є вибір – виховати дитину укр/англ, а вже потім вулиця додасть російську (бо «нема на то ради», на жаль) чи білінґвом укр/рос, а вже потім пізніше і за великі гроші додавати англійську, якщо ви хочете, щоб Ваша дитина могла непогано заробляти і вільно пересуватися світом.

Як на мене, оце і є головний цивілізаційний вибір батьків в Україні. Я думаю, що цей вибір має безпосередній і кардинальний вплив на майбутнє вашої дитини.

Діти під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року

І про те, з чим нам пощастило

І останній момент (психологічний), з яким нам дуже пощастило: у нас їх двоє і між ними трохи більше 2-х років різниці. Тому для них головний peer pressure (соціальний вплив) до цього часу – це брат/сестра. І саме внутрішньо сімейна динаміка є надзвичайно важливою для базальної впевненості у собі.

Двоє україномовних дітей такого віку – самі собі задають стандарти, не звертаючи уваги поки що на зовнішнє середовище.

І тепер, коли вони уже мають випрацювану базальну впевненість у своїх силах, загартовану у боях за територію і ресурси між собою (ги-ги-ги) і тиск зовнішнього середовища їх не «продавить» так легко.

Як тільки вони відчувають дискомфорт поза домом, вони стараються змінити ситуацію. Якщо змінити не виходить (що не так часто і трапляється, бо впевнена в собі дитина точно «не пасе задніх» у колективі), вони відходять у сім'ю і «відігруються» на улюблених «боксерських грушах» – сестрі/братові і мамі/татові. Після чого з наново віднайденою впевненістю у собі повертаються знову у зовнішнє середовище – і «відвойовують» своє.

Чому я так на цьому акцентую увагу? Тому що дуже багато україномовних сімей не мають часу/сил/усвідомлення необхідності (потрібне підкреслити) на те, щоб дати дитині оцей стрижень базальної впевненості у собі.

Стрижень, який сформує маленьку людину не пристосуванцем, – який при першій же можливості, наприклад, намагається blend in переходом на російську, – а саме актора [з наголосом на першій букві], який так просто не знітиться і не розчиниться у сірій масі російськомовності чи будь-чого іншого.

Звичайно, нам з дружиною поки що рано говорити, що ми цього досягли з ними обома... Ми лише в процесі. Однак, ми сподіваємося, що змальована тут стратегія при гнучкій тактиці дозволяють нам бодай сподіватися на успіх.

Роман Мотичак – координатор проєктів Ukrainian Financial Forum i ICU Business books, блогер і мовний активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода