Професійні музиканти нечасто йдуть в політику. Найбільш поширена думка, що музика і політика – «дві несумісні речі». Впродовж останніх десятиліть ця теза щонайменше одного разу вже була спростована: литовський музикант, мистецтвознавець і громадський діяч Вітаутас Ландсберґіс став у 1990 році першим лідером Литви після відновлення нею незалежності. В інтерв'ю Російській службі Радіо Свобода 87-річний Ландсберґіс розповів, що між музикою і політикою більше спільного, ніж багато хто думає.
У 1989 році Вітаутас Ландсберґіс на з'їзді народних депутатів СРСР ініціював депутатський запит щодо правової оцінки «пакту Молотова – Ріббентропа». А через рік за його активної участі Верховна Рада ухвалила декларацію про відновлення незалежності Литви. Ландсберґіса досі багато в чому вважають символом тодішнього повороту в литовській історії, проте, за його власними словами, музика завжди відігравала в його житті не меншу роль, ніж політика.
– Я вважаю, що немає перешкод між музикою і політикою, між мистецтвом і політикою. Політика – це теж частина культури. І люди, які займаються політикою, так само, як і в мистецтві, висловлюють свої прагнення, ідеї, свої інтереси.
– Припустімо, у політика є музична освіта, хоча б на рівні музичної школи. Що вона дає? Це йому допомагає чи, навпаки, заважає?
– Зміст людини – це її прагнення, це її творчість і реалізація себе і свого оточення. Можливо, вдало або невдало, але людина щось робить не тільки для того, щоб шлунок набити, а з якимись іншими прагненнями. Звичайно, деякі обмежуються тільки природними потребами, але ми в цьому випадку говоримо про культуру.
– Але далеко не всі політики є прикладами культурних людей.
– Це їхня біда і біда суспільства. Ось візьміть, наприклад, медицину – у лікарів часто буває більш серйозне ставлення до мистецтва, ніж до політики. Тому що лікарі думають про людину. А мистецтво – це саме про людину.
– Про політику теж часто говорять, що це мистецтво, але тільки мистецтво можливого.
– Це гра слів. Політика – це мистецтво можливого і навіть неможливого так само, як, власне, мистецтво. Адже що таке мистецтво? Це творіння і вираження свого розуміння світу. Кожен, хто щось додає до розуміння світу, стає творцем загального нашого розуміння, він вже причетний до цього. Це все взаємопов'язано, нерозривно і безперервно.
– Рушійна сила політиків – це їхнє его. Наскільки его необхідно людині мистецтва, зокрема музикантові?
– Це просто неминуче. Як людина може виразити себе, якщо у неї немає его?! Їй нема чого тоді висловлювати. Воно може бути більш індивідуальним, більш яскравим, видатнішим серед інших его, яке здатне привернути увагу і вплинути на оточуючих, пристосувати своє бачення до спільного розуміння світу. Тож его неминуче в будь-якому випадку. Якщо його немає, то нема про що говорити.
– Коли ви дивитеся на сучасних політиків, яка музика у вас з ними найбільше асоціюється?
Моя мрія – проводити міжнародні переговори біля рояля
– Чому тільки музика? Я колись сказав, що моя мрія – проводити міжнародні переговори біля рояля. За допомогою музики домовлятися з людьми, знаходити спільне, знаходити взаєморозуміння, причому не тільки раціональне розуміння, але і сердечне. Все-таки політик – це людина, яка теж щось відчуває, про щось мріє. Значно легше домовитися, коли ти спілкуєшся з людиною перш за все як з людиною, а не як з політиком або, скажімо, генералом.
– А вам доводилося використовувати свої музичні знання в переговорах з іншими політиками?
– Я б не назвав це знаннями. Це швидше здатність розуміти людей через музику або за допомогою музики, навіть не кажучи про неї. Людина без музики – це небезпечне творіння, це ще Шекспір зазначив, здається, в «Венеційському купці»:
«Той, у кого немає музики в душі,
Кого не зачеплять солодкі співзвуччя,
Здатний на грабіж, зраду, хитрість;
Темні, як ніч, душі його рухи
І почуття всі похмурі, як Ереб».
– Тобто в сучасному світі здатність людини чути музику говорить про її здатність чути інших людей?
– Розумієте, слухати музику можна на ходу або між іншим, а можна слухати музику і відчувати її, розуміти, про що вона. Людина, яка вже живе в музиці, відкрита для неї, вона відкрита і для інших людей. А якщо вона глуха і для музики, і для ближнього свого, то вона небезпечна. Такі ось глухі йдуть і вбивають людей тисячами, вбивають дорослих і дітей, тому що їм треба заволодіти якимись кварталами або містами. Це люди глухі і до музики, і до людяності. І ось ці істоти і становлять небезпеку для людства.
– Сьогодні одна з лідерів опозиції в Білорусі, де триває протистояння між режимом Лукашенка і опозицією, Марія Колесникова – професійний музикант, флейтистка. Використовуючи свій досвід, що би ви побажали або порадили їй?
Якщо він зацікавиться і скаже: «Гаразд, послухаємо, що вона там заграє» – це буде прорив
– Я б побажав їй звернутися до сьогоднішнього правителя Білорусі з пропозицією пограти йому на флейті. Якщо він розлютиться, це підтвердить, що він вже не людина. А якщо зацікавиться: «Чому раптом вона вирішила пограти мені на флейті? Ну, гаразд, послухаємо, що вона там заграє» – це буде прорив.
– Музикант повинен не тільки добре грати, а й уміти змусити слухати інших. Вам це вміння допомагало в політиці?
– Це якраз спільна риса музиканта і політика! Тебе або слухають, або ні. Якщо у тебе є здатність зачепити слухача, значить, ти вже робиш свою справу. Якщо ти політик, то твоє покликання – знайти слухачів. Це буває, але іноді і безумець може заспокоїтися від звуку флейти. Такі дива теж трапляються.
– Ви вірите в дива? У те, що того ж Лукашенка можна переконати не вбивати і не бити свій народ?
Він заплакав – значить він врятований!
– Шекспір, про якого ми вже згадували, говорив: «Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». Можливо, мудрецям не снилося, що Лукашенко може прозріти, відчути або розплакатися. Як у фільмі Фелліні «Дорога», коли страшна істота плаче в кінці. І це спокута, це християнське розуміння людини. Він заплакав – значить він врятований! Ось якщо Лукашенко заплаче... Його б на пару годин залишити з молодими людьми, яких вбили його підручні. І нехай він подивиться на них не п'ять хвилин, відмахуючись рукою, а пів години або годину і подумає про їхніх матерів. Можливо, щось у нього ворухнеться. Я не знаю, маю я рацію чи ні, але якщо все ж маю, то це багато що може змінити.
Оригінал – на сайті Російської служби Радіо Свобода