Волинська трагедія: передумови і мотиви формувалася десятиліттями

ЛЬВІВ – 11 липня у Польщі на державному рівні вшановують пам’ять жертв трагічних подій на Волині у 1942-1943 роках.Влітку 1943 року відбувались масові вбивства поляків. До сьогодні немає порозуміння між українськими та польськими істориками щодо чисельності жертв, як серед поляків, так і українців, тривають дискусії щодо виконавців злочину, організаторів. У Польщі Волинську трагедію називають «різаниною», офіційно визнано «геноцидом», одноголосно звинувачують український націоналізм , який народився в Галичині. З таким трактуванням не погоджуються в Україні.

Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович напередодні чергової роковини Волинської трагедії заявив: «Усі злочинці повинні бути засуджені. Ми досі на шляху до цього, а це означає, що маємо приділяти особливу увагу фаховим дослідженням та оцінкам подій, щоб наше незнання не було благодатним ґрунтом для спекуляцій політиканів і ворожнечі. Чесна наукова дискусія, пошукові роботи, вивчення архівів – без популізму і пересмикувань – це те, чого так не вистачає нашим країнам».

Що призвело до цього злочину, які мотиви і характер, яка панувала атмосфера на Волині у 40-ві роки ХХ століття? Чому не вдається досі розібратися у тому, що справді діялося на Волині, з’ясувати ступінь відповідальності кожної зі сторін, яка доклалась до Волинської трагедії?

Про це розмова Радіо Свобода з львівським ученим Богданом Гудем, який досліджує причини і мотиви того, що сталося на Волині у 1943 році. Він – доктор історичних наук, професор Львівського університету, автор книги «З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ – 1943 рік», учасник численних наукових українсько-польських форумів.

– Пане професоре, який період і яку територію охоплює Волинська трагедія?

– Волинські події починаються зі зламу 1942-1943 років, коли фіксуються перші напади і вбивства поляків. А закінчуються восени 1944 року, коли масові акції припиняються, що читаємо в польських офіційних документах. Тоді якоюсь мірою ініціатива навіть переходить до рук поляків. Тоді вже спостерігаються зворотні процеси до тих, які були весною-влітку 1943 року, коли, власне, маємо пік масових вбивств.

Згадані події охоплюють так звану Західну Волинь, тобто західну частину колишньої Волинської губернії з центром у Житомирі. В 1921 році, згідно з Ризьким мирним договором між ІІ Річчю Посполитою і СРСР, вона була розділена на Східну та Західну Волинь. Ця остання й знайшлася у складі Польщі. Тепер це Волинська і Рівненська області, а також «волинська» частина Тернопільської – Шумський і Кременецький райони. Саме на цих теренах все й відбувалося.

Богдан Гудь, історик

– Яке було співвідношення озброєних сил, які брали участь у цих трагічних подіях і місцевого населення?

– Це дискусійне питання. Згідно з певними даними (чисельність УПА подає сам Клим Савур (Дмитро Клячківський) у своїх записках, мова йде про 5-6 тисяч бійців УПА. Водночас, коли говорити про польські сили (поляки також взаємодіяли з партизанськими загонами НКВС, одним із них був загін Дмитра Медвєдєва, де діяв відомий терорист Микола Кузнєцов), то можемо ствердити, що співвідношення сил могло бути й не на користь УПА.

Інакше виглядало співвідношення цивільного населення. Загалом на Західній Волині проживало близько півтори мільйона осіб. Щодо польського населення, то на січень 1943 року воно скоротилося до 10% від загальної кількості місцевого населення. Перед війною поляків було більше – десь понад 350 тисяч осіб. Внаслідок радянських репресій 1939-1941 років, часткової втечі польського населення, то поляки опинилися у значній меншості, наблизившись до рівня 1921 року, коли формувалося Волинське воєводство. Тобто, однозначно переважало православне українське населення і цим пояснюється те, як відносно легко УПА (але не лише їй) вдалося провести «деполонізаційну» акцію на Волині, заперечувати факт якої немає сенсу.

– Але як до цього все дійшло? Бо коли я спілкувалася з очевидцями тих трагічних подій, як поляками, так і українцями, то вони досить часто говорять про те, що жили мирно, ходили в гості один до одного, були кумами і раптом пішли зброєю один на одного, сусід проти сусіда. Як воно так сталося в один момент? Які передумови закладалися десятиліттями, як формувалась ота ненависть між двома народами?

– У спогадах часто зустрічається, що все було добре й прекрасно. На Волині міжвоєнного періоду панував спокій і злагода. Але про це ж писали перед 1917 роком польські землевласники Правобережної України, які, згідно з їхніми твердженнями, жили з українцями в злагоді, любили український народ, охоче співали його пісні. Такі собі патріархальні добросусідські відносини! Аж раптом у 1917-1918 роках цей люд приходить у стан озвіріння й поміщицька Аркадія (палаци, оранжереї, парки, бібліотеки, архіви, мистецькі галереї тощо) взагалі зникає з лиця землі. Те саме маємо і в 1943 році. Тому, коли подивимося на історію міжвоєнного періоду неупереджено, то стає зрозумілим, що не все так було гладко, як згадується у кожному особистому досвіді.

Як виглядала ситуація у Волинському воєводстві, передусім у 20-тих-на початку 30-х років? Нова для цих теренів влада зіткнулася тут із низкою повстань, інспірованих радянською стороною, але масово підтримуваних місцевим населенням. Совєтські диверсанти проникали через кордон, який погано охоронявся, а також нагнітали антипольські настрої з допомогою активної комуністичної пропаганди. Ще в 1923 році один з польських прем’єрів Віцентій Вітос писав, що все на Волині дихає ненавистю до Польщі, що є погано, а буде ще гірше. Причиною такого стану речей було, зокрема, те, що напередодні Першої світової війни найпотужнішою суспільно-політичною силою на Волині був «Союз русского народа» («чорна сотня»), яка виникла у Росії у 1905 році. У Волинській губернії до «чорної сотні» записалося близько 2 млн. селян. Зрозуміло, що в цій ситуації не йдеться про те, що селяни записувалися масово і добровільно. Просто, піп сказав – і все! А попи складали списки місцевих організацій «Союза русского народа» («СРН»), бо цей рух інспірувала Російська православна церква. Зокрема, ідейним натхненником «СРН» на Волині був митрополит Антоній (Алєксєй Храповіцкий родом з Росії - ред.), а, образно кажучи, «виконавчим директором» – архимандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко). Як бачимо, цей ланцюжок тягнеться з передвоєнного і міжвоєнного періоду ХХ століття до сучасної української держави. Йдеться про почаївське москвофільське гніздо.

Селянам імпонувало головне гасло «чорної чотні»: забрати землю в іновірців, а ними на Волині були переважно поляки, й передати «русскім крестьянам». Тож, коли у 1915 році на Волинь прибув Дмитро Вітовський, щоб агітувати місцевих «дядьків» вступати в лави січових стрільців, щоб воювати за Україну, то він почув від них: «було би краще, якби Росія повернулася, тоді, може, землі було би більше і водка би потаніла (подешевшала)». У 1921 році польські чиновники з Волині писали до Варшави, що волинський хлоп, передусім старше покоління, сумує за Росією, а молодим «посміхаються» більшовицькі порядки. Тому не дивно, що 20-ті-початок 30-х років – це постійні більшовицькі провокації. У 1932 році було останнє велике антипольське повстання в Ковельському повіті, яке придушили за допомогою тисяч жовнірів і поліціянтів із застосуванням танкеток та літаків. П’ятьох його керівників стратили. Додам, що українських національних організацій на Волині практично не було. Дехто зараз хоче нас переконати, що, мовляв, Комуністична партія Західної України була українською організацією. Але ми розуміємо, що то не так. Важливо також те, що ОУН на Волині була у значній меншості.

Натоміть політика Генрика Юзевського (польський державний діяч, Міністр внутрішніх справ, Волинський воєвода - ред.) полягала у тому, щоб зінтегрувати Волинь із Центральною Польщею. «П’ємонтом» вона мала стати для Наддніпрянської України. Ба більше, наслідки політики воєводи було вельми скромними. Скажімо, в рядах «Союзу волинської сільської молоді» було лише 7,5 тис. членів: 1600 поляків і 5700 українців із півторамільйонної громади Волині. Безперечно, політика Юзевського була спрямована на умиротворення суспільства.

Однак після смерті Юзефа Пілсудського (керівник польської держави, маршал - ред.) у 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща здомінували підходи ендеції (синонім польського шовінізму, загальна назва польських організацій національно-демократичного спрямування - ред.), то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське. Посилилась полонізація, навернення православних на католицизм, знищення православних церков на Холмщині у 1937-1938 роках, безперечно, це все мало вплив на Волинь.

Знаний есеїст Єжи Стемповський писав, що за цих обставин напівпорожні храми у Володимир-Волинському заповнилися віруючими фанатиками, готовими до самопожертви. Також професор Тадеуш Хшановський, який теж виростав на теренах, охоплених нищенням церков, згадував, що коли батько про це почув, то бігав по хаті, кляв уряд, прем’єра Феліціяна Славоя, навіть самого Едварда Ридза-Сьміґлого, бідкаючись, що «русини нас всіх тут виріжуть, що ніколи цього нам не подарують».

Водночас, православна церква й далі була проросійською. Легальної української політичної роботи на Волині практично не велося. Отож, ХІХ століття – царський уряд і «чорна сотня»; ХХ століття, після 1917 року, – більшовики, Комуністична партія Західної України, як наслідок 1939 рік – тріумфальні арки і «Слава Сталінові й Ворошилову». Тобто, як згадував православний священник Максим Федорчук, більшість волинян чекала совітів, щоб зажити тим «щасливим» життям, яке було в Радянському Союзі.

– Тобто ненависть українців до поляків на цих теренах…

– …формували Росія, «Союз русского народа», більшовики, капезеушники, антиукраїнська політика урядів ІІ Речі Посполитої. Легальної української політичної роботи на Волині практично не велося. Православна церква й далі була проросійською. У результаті, як згадував місцевий священик Максим Федорчук, більшість волинян чекала совітів, щоб зажити тим «щасливим» життям, яке було в Радянському Союзі. Прозріння прийшло швидко, але далеко не для всіх. Отже, совєти були в 1939-1941 роках. Це був, напевно, найчорніший період для поляків, коли вся історія приналежності цих земель до Польщі, подавалася більшовицькою пропагандою, як історія нещадної експлуатації, національного гноблення. Тобто, ще більше поглиблювалася нехіть місцевої української людності до поляків.

Тому, коли польські історики пишуть, що в 1943 році свідомість православного населення здомінували націоналістичні настрої, то постає питання: звідки вони в нього взялися? Як це націоналісти за кільканадцять місяців зуміли зробити з прокомуністичних волинян націоналістів?! У дійсності ж, як писав один із польських авторів у 1943 році (документ зберігається в польському архіві!): «Непереорана українською політичною працею Волинь завжди була схильною до анархії».

Такою, повторюю, була волинська дійсність. Додам до цього, що в 1919 році на Західній Волині місцеве населення грабувало обози армії УНР. Про це мовчать історики, але це описав Борис Антоненко-Давидович, письменник і учасник визвольних змагань. Що гірше, в 1920 році про це пише Ісаак Бабель, волинські дядьки, які не хотіли йти в січові стрільці, пішли в піхоту Першої кінної та воювали проти поляків так завзято, що здивували навіть бувалих будьонівських горлорізів.

Історія міжвоєнної Волині – це дуже неоднозначний період. Отож, чи не випадково відомий польський історик Ґжеґож Мотика у своїй книзі «Волинська різанина» фактично не згадує ті процеси, які відбувалися на Волині у 1921-1939 роках. Не згадує, бо вони не вписуються в його концепцію. Все зводять до того, що це був націоналістичний шабаш. Але який це був шабаш? Хто у ньому винен? Хто «заварив кашу» на Волині, яка завжди була схильна до анархії?..

– Якщо, як стверджують польські історики, ОУН могла змобілізувати селян на антипольські акції, швидко сформувати націоналістичні настрої, то чому тоді на Схід від українсько-радянського кордону, на схід від Волині не вбивали поляків?

– Там не було жодної, підкреслюю, антипольської акції, хоча був 5 округ УПА Тютюнник, позаяк населення не було налаштоване проти поляків. Поляків і українців «зрівняли», тож і примирили, спільні трагедії і страждання, які вони пережили в 1920-30-х роках під владою совєтів.

Отже, що є причиною антипольських настроїв: агітація ОУН і УПА чи свідомість населення? Нагадаю ще раз, що вся історія Волині, починаючи від поділів Речі Посполитої, це історія формування ненависті щодо поляків і Польщі. Загалом протягом десятиліть цей конфлікт не був національний, він мав радше етно-соціальний характер – конфлікт між польськими панами й українськими селянами за землю. Тому, як пише польський історик Владзімєж Мєнжецький, українським селянам йшлося про знищення «панського» світу, що вони частково зробили в 1917-1920 роках.

Ба більше, польські селяни, які у міжвоєнний період були лояльними до польської держави, підтримували її, виявляли польську національну самосвідомість для українських селян, ставали частиною панського світу, якого належало позбутися назавжди. До їхнього усвідомлення цієї потреби особливо приклалися совєти в 1939-1941 роках своєю антипольською пропагандою. Внаслідок цього «панська» Польща у свідомості православних волинян ототожнювалася зі всіма, хто підтримував її на цих теренах, розмовляв польською мовою, молився в костелі тощо.

– До нищення польських поміщиків у 1917-1921 роках залучались бандитські групи, погромники, люмпен, потім такі ж банди у 1943 році вбивали поляків по селах. Звідки вони взялися?

– Російський уряд, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали більше 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання. Бо йшлося селянам, виключно, про землю. У звітах ОУН читаємо, що селяни нібито хочуть незалежної української держави, але бачать її, як шматок кращої землі ближче до села й черевики на ногах своєї дитини. Не випадково, у серпні 1943 року командир УПА-Північ Клим Савур підписав так званий земельний декрет. Згідно з ним, уся земля польських поміщиків і осадників переходила до рук селян. Були створені спеціальні комісії, землі розділили і видали селянам документи на посідання цієї землі. Але з якою тоді метою це робила УПА: подякувати за участь селян в антипольських виступах чи аби заохотити до активних подальших дій щодо поляків?

– Але провід ОУН і УПА мав би розуміти і знати настрої на Волині, про роботу диверсійних груп і провокаторів. Чому вв’язались у ці трагічні події?

– Складно сказати про всі нюанси ситуації. Ясно одне: УПА теж була зацікавлена в очищенні Волині від поляків, бо ж боролася за моноетнічну українську державу. Про участь упівців в антипольських акціях відверто писали Іван Лисяк-Рудницький, Петро Потічний, Євген Стахів, інші свідки й учасники тих подій. Але допоки ми не будемо мати відповідних документів, не матимемо й достовірної відповіді. А ці документи лежать в архівах Москви. Так що в реальному часі ми їх не побачимо.

Знаємо натомість, що в міжвоєнний період пропаганда ОУН і КПЗУ була фактично тотожною. Скажімо, ОУН на Волині використовувала соціальні гасла комуністів, а КПЗУ – національні гасла націоналістів. Мета була одна: оунівці говорили, щоб здобути українську державу слід усунути національне панування поляків. Комуністи ж твердили, якщо хочеш позбутися соціального гноблення, треба усунути гнобителів – теж поляків. Отож і комуністична, і націоналістична пропаганди зводилися до того, щоб усунути поляків із території Волині.

Друга світова війни – це ще складніше питання. Є дані про те, що значний вплив на волинські події мав конфлікт між радянським і польським еміграційним урядами. Це був конфлікт з зими 1943 року, коли польський лондонський уряд заявив, що співпрацюватиме з совєтами, позаяк вони є союзниками його союзників. Але співпраця та мала базуватися на основі визнання Кремлем кордонів з 1 вересня 1939 року. Звичайно, що після цього пішло звинувачення поляків совєтами в імперіалізмі, необхідності захищати братів українців і білорусів від польських шовіністів та інше. Після цього конфлікту й почалися масові вбивства поляків на Волині.

В одному з польських документів липня 1943 року, читаємо, що вина за пролиту польську кров падає передусім на совєтську політику. Автор документу нагадує, що масові вбивства розпочалися і були найкривавішими на теренах, на яких перед війною найсильнішими були комуністичні впливи (так звані «поліські» повіти – Сарненський і Костопільський). Далі він стверджує, що це 22 місячна совєтська окупація і офіційне паплюження Польської держави й польськості в очах місцевої людності з боку совєтських органів на землях Волині створило загальну атмосферу (ненависті), в якій ці випадки (весни-літа 1943 року) могли мати місце. Спричинилися до цього совєтські диверсійні відділи, що створили на теренах Волині атмосферу анархії, а також вели антипольську пропаганду. Є підтвердженим фактом, пише далі автор, що багато банд, що оперують в сільській місцевості, перебувають під совєтськими впливами, а навіть під фактичним керівництвом совєтів.

Ще в одному польському документі з літа 1943 року мені кинувся в очі такий рядок: «Те, що діється на Волині найбільше на руку совєтам». Чому? Через проблему кордону з 1 вересня 1939 року: не буде на Волині поляків, то й питання кордону відпаде само по собі.

– У Польщі проблему «волинської різні» акцентують на масових вбивствах влітку 1943 року. Пік – 11 липня, село Павлівка (до 1951 року місто Порицьк), там вбили в костелі й біля нього 200 поляків...

– Керував цією акцією сотенний УПА Василь Левочко. Вражаюче, що рік пізніше Левочко з’являється на цих теренах у мундирі капітана НКВС радянської прикордонної служби. А ще через рік в околицях Грубешова упівці вбили його з засідки, як ворожого агента. Як згадує активна діячка ОУН Марія Савчин (Марічка), таких «левочків» в УПА було досить багато. Про інфільтрацію УПА радянськими агентами свідчать і німецькі документи, що упівці навіть не підозрюють, що вони керуються совєтами. Савчин, зокрема, наголошує, що колишні совєтські офіцери з числа звільнених з німецького полону, яких через брак кадрів ставили на чолі упівських загонів, успішно воювали проти німців і, звісно, проти поляків. Коли ж прийшли совєти, то вони свідомо підставляли свої загони під удари НКВС, через що повстанський рух зазнав швидкої поразки.

Хрести на місці вбивства поляків Павлівці

Ще один вражаючий факт. У польських документах читаємо, що з наближенням Червоної армії УПА на Кременеччині поділилася: просовєтська частина пішла на з’єднання з Червоною армією, а націоналісти відійшли на Захід, щоб продовжувати боротьбу.

Загалом крім УПА, червоних партизанів і польських загонів на Волині анархія посилювалася діяльністю традиційних для періоду 20-х років селянських банд. Для прикладу, в польському документі описано, як селянська банда чисельністю близько 100 чоловік вбивала поляків за допомогою лопат та інших господарських знарядь. Це ж не УПА була, а мародери, які здобували собі на прожиття, щоб пережити важкі воєнні роки.

В іншому селі банда прийшла грабувати поляків, а місцеві люди не допустили її. Зрозуміло, якби це була озброєна УПА, то це закінчилося б для них трагічно. Подібне, до речі, діялося у 1917-1918 роках, коли село воювало з селом (!) за право пограбувати той чи інший поміщицький маєток.

Ба більше, як згадують уцілілі свідки, вбивства більшості поляків на Волині були здійснені у жахливий спосіб – сокирами, молотами, вилами. Як пишуть польські історики, це свідчить про виняткову жорстокість УПА. Але, як дуже влучно вказав французький учений Даніель Бовуа, сокира – це зброя озвірілого люду. А звідки взялося в людях це озвіріння?! На жаль, цілі покоління були так виховані. Школа насильства й ненависті продовжувалася на Волині понад століття. Досвід насильства відкладався як у тілі людини, так і в суспільній свідомості, а потім виходив на яву у ставленні до інших. Власне, на цьому «зіграли» численні агітатори – царсько-чорносотенні, більшовицькі, капезеушні, націоналістичні. Та й про політику гауляйтера Еріха Коха не слід забувати: хай українець палає бажанням вбити поляка й навпаки, а коли при нагоді вони разом вб’ють ще й єврея, то це власне те, що нам потрібно.

Президент України Петро Порошенко поклав квіти до Пам’ятника жертвам Волинської трагедії. Варшава, 8 липня 2016 року

– Чи можна говорити, що Волинська трагедія була штучно інспірована совєтською розвідкою?

– Тут важко однозначно стверджувати. Роль радянського чинника була серйозна, серйозніша, ніж ми це собі уявляємо, на моє переконання. Але і націоналісти, і пересічні бандити доклалися, без сумніву, теж. Багато банд існували для того, щоб заради прожиття грабувати. Ну, і вбивали при грабунку. Що більше, Волинь була водночас і землею, і територією. Землею для селян, які прагнути позбутися своїх конкурентів на неї, а територією для щонайменше трьох сторін. Йдеться про ОУН, яка прагнула, щоб Волинь стала територією майбутньої Української держави, бажано моноетнічною. Лондонський польський еміграційний уряд, натомість, бачив її лише в складі відродженої Польської держави. Ну, і найсерйозніший гравець – Радянський Союз, який кровно був зацікавлений у тому, щоб позбутися поляків і після війни мати повне право сказати, що це територія васальної Української РСР, бо там немає поляків.

Тому з певністю можу лише ствердити про вплив на волинські події різних чинників.

– Чому українські та польські історики не можуть дійти до порозуміння у цій складній темі Волинської трагедії?

– Зараз польські історики, образно кажучи, тримаються «генеральної лінії партії». Ухвала польського Сейму була проголосована в липні 2016 року, тому крок вбік від неї загрожує неприємностями. На жаль, польські історики теж доклалися до цієї ухвали. Зокрема, професор Ґжеґож Мотика, який заклав наукові фундаменти волинського «людобуйства» (геноциду). Читаючи його праці, а, особливо, слухаючи публічні виступи, розумієш, що таке політика маніпуляцій, через яку ми не можемо знайти з ним порозуміння. Скажімо, я багато років говорю про масову участь волинського селянства в антипольських акціях на Волині 1943 року. Мотика ж пише про це у своїй книжці, покликаючись на останнього командувача УПА Василя Кука (2006 рік), тобто дає зрозуміти читачеві, що сказане Куком є вибілюванням УПА. Натомість, чи не першим про масову участь православного селянства в антипольських акціях ще далекого 1990 року писав колишній командувач здолбунівського округу польської Армії Крайової капітан Вінцент Романовський. Мотика неодноразово покладається на його спогади, але коли я звернув йому увагу на відповідний розділ, в якому йдеться про селянську ребелію (повстання), то відповідь маститого ученого була шокуючою: «Я цього не читав!!!».

Тому я цілком погоджуюся з автором листа, написаного від імені Канцелярії польського прем’єра Матеуша Моравецького, як і зі словами Голови Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, які мають спільну позицію, що стосунки між українцями та поляками в роки Другої світової війни повинні опиратися на поглиблених фахових дослідженнях і оцінках тих трагічних подій. Адже замішалось багато чинників, які впливали на те, що діялося в хуторах і селах. Ситуація дуже нагадувала югославську: німці сиділи у містах і містечках, вздовж залізниць, а весь терен був опанований партизанськими загонами різних мастей і поборюючи один одного, вони ще й тероризували те населення, яке було найменш захищеним.

У цій жахливій ситуації знайшлися люди, які зберегли гуманістичну позицію, але коли перестали існувати механізми стримування, то багато теж стали звірами. Надто сильними були старі кривди й образи (реальні й уявні, як пише Романовський) на Волині перед тими трагічними подіями. Існувала добре приховувана ненависть, а в кризові часи виходить на яву те, що було приховане.

Пам’ятник жертвам Волинської трагедії у Варшаві

– А німецька адміністрація просто за цим спостерігала. Совєти теж спостерігали, але, водночас, діяли через своїх агентів. Сталін, реалізовуючи свої плани щодо здобуття цієї території, обіграв тоді і Польщу, і Німеччину, використавши давню ворожнечу поляків та українців, прорахунки німецької політики, закинувши туди диверсійні групи, Кузнєцова, який здійснював терористичну діяльність на Волині...

– Приблизно так…

– Сьогодні в Україні та Польщі називають різне число жертв Волинської трагедії. Останнім часом Польський інститут нацпам’яті зазначає, що найбільш реальна цифра 100 тисяч поляків-жертв на Волині і у південно-східних воєводствах Другої Речі Посполитої. Чи можна порахувати науково, щоб припинити маніпуляцію цифрами?

– Є різні цифри жертв, різні дані і характеристика того, що діялося. Польська сторона подає це однобоко: різанина, «людобуйство», покликаючись між іншим на архіви СБУ. Але ж архіви СБУ – це архіви НКВС. Чого вони насправді вартують починаєш розуміти, коли читаєш протоколи допиту Юрія Стельмащука-Рудого. Він, зокрема, признається, що його загін протягом двох днів у п’ятьох районах Волині вимордував 15 тисяч поляків. Причому бійці ще й копали ями, розкладали над могилами багаття, тобто маскували все. На суді він, щоправда, сказав, що оббрехав себе і що вбито було «всього» 5 тисяч. Тим не менше, це є яскравим свідченням того, наскільки можна довіряти протоколам НКВС. Тому цифри, які озвучують польські історики та політики вимагають уточнення й опертя на наукові дані.

Чим ми можемо відповісти польським колегам? На жаль, у нас немає «суспільного замовлення» на Волинську трагедію, бо переважна більшість українських співгромадян про неї навіть не чула. Ця тема залишається регіональною проблемою, проблемою істориків Львова, Луцька, Рівного. Кожен відомий мені історик чи краєзнавець, фактично, самотужки займається вивченням «волинської» теми. Я нічого не чув про цільове фінансування українського уряду досліджень українських істориків. Натомість, з власних джерел знаю, що лише на дослідження провідного польського історика цієї теми витрачені бюджетні мільйони. У нас до теми Волині ’43 звертаються лише перед черговою її річницею, натомість Інститут національної пам’яті Польщі займається цією проблемою на постійній основі, подаючи, однак, перебіг подій вельми суб’єктивно.

Зараз у нас починають впорядковувати зібрані раніше дані. Відомо, що до травня 1943 року загинуло близько 800 поляків, бо ж є звіт з Волині до Лондонського уряду. Спочатку вбивали заможніших і впливовіших – керівників німецьких аграрних господарств, вчителів, тобто інтелігенцію. Далі почалися масові вбивства десятків, а то й сотень польських чоловіків, жінок, дітей. На сьогоднішній день немає документу, що це власне керівництво УПА весною 1943 року розпочало антипольську акцію. Натомість, як я вже сказав, є свідчення колишніх членів ОУН і УПА, а також припущення низки українських істориків, що волинські події мали риси організованої акції з боку УПА.

Загалом польські втрати, на думку вітчизняних дослідників, становили 35-40 тисяч осіб. У відповідь польське підпілля застосовувало такі ж методи, що й українська сторона. Польські «акції у відповідь» були спрямовані насамперед проти цивільного населення й мали місце ще за довго до «кривавої неділі» 11 липня 1943 року. Як підкреслював Лисяк-Рудницький, «терор і озвіріння були обопільні». Нині українські історики оцінюють «наші» жертви на близько 20 тисяч осіб. Це підтверджують, зокрема, спогади свідків подій. Тому важко говорити про запланований геноцид. Це скоріше нагадує конфлікт з явною перевагою однієї зі сторін – цим разом української. Водночас це була помста за роки кривд, остаточне знищення «панського» світу.

Богдан Гудь, дослідник тематики Волинських подій

– Яким Вам бачиться подальший розвиток подій навколо дослідження Волині ’43? Чи є можливе віднайдення спільного бачення цих трагічних для обох народів подій?

– За словами директора УІНП Антона Дробовича плануються публікації архівних документів, що стосуються Волинської трагедії. Це не може не тішити. Думаю, водночас, що потрібні консультації з істориками та краєзнавцями, які знають, де лежать насправді цінні документи. Йдеться не лише про вже згадані протоколи і рапорти НКВС, а й про польські, які, кажу це з власного досвіду, містять значно більше об’єктивної інформації, ніж зізнання українських підпільників, підписані скривавленими, поламаними катами-енкаведистами пальцями. У моїх працях є багато посилань власне на ці архівні матеріали.

На жаль, більшість істориків по обидва боки українсько-польського кордону не цікавляться соціальними мотивами «волинської різні». Більш виграшною їм видаються версії політичної боротьби чи етно-політичного конфлікту. При цьому вони забувають про участь у тих подіях сотень тисяч населення Волині, для яких головним був «шматок кращої землі, ближче до села і черевики на ногах дитини».

Отже, в українсько-польській дискусії на заявлену тему вельми важливим (для мене особисто – найважливішим) видається пошук відповіді на питання: хто ж несе відповідальність за виховання цілого покоління людей, для яких сокира, коса чи вила стають не знаряддям праці, а зброєю? Однозначно, це не вина цілком і виключно українців. Позаяк, нагадаю, протягом століть ні української держави, ні українських організацій, які мали б серйозний вплив на волинську людність не існувало. А головний ідеологічний посил до населення здійснювала православна церква, яка на цих теренах була московською.

Якщо ж говорити про вироблення спільної платформи для подальших досліджень, то, покликаючись на відомого історика Ярослава Дашкевича, скажу, що ідея, без сумніву, є доброю, але не безнадійною.

– Як українцям слід ставитися до цієї трагедії?

– Варто виходити з того, що ще в 1994 році написав Ярослав Дашкевич: «Не підлягає сумніву, що український терор 1942–1944 років по відношенні до польського населення Західної України, навіть якщо його пробувати виправдовувати [...] ідеями помсти за польські кривди, провокаціями німецької та російської сторін, співпрацею Армії Крайової з комуністичною Росією [...] і т.д., заслуговує суворого і беззастережного засудження».

Водночас, ми повинні домагатися рівноправного діалогу з польськими колегами щодо цієї проблеми. Втім, поки в Україні не буде суспільного «замовлення», фінансування, належного відношення державних чинників до цих досліджень, а також реальних дій – пошуків останків жертв, їхньої ексгумації, доти м’яч летітиме у наші ворота, як це наразі відбувається.