Почаївська лавра готувала плани Кремля щодо Волинської трагедії 1943 року – дослідник

ЛЬВІВ – 11 липня у Польщі День пам'яті жертв Волинської трагедії. Офіційна назва «Національний день пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Республіки Польської». Назву встановив польський Сейм у 2016 році. В Україні з таким твердженням не погоджуються.

Польсько-українські дискусії на тему Волині 1943 року не припинились навіть під час російсько-української війни.

Нещодавно у Польщі вийшла книга українського історика, професора Богдана Гудя під назвою «Від Унії Люблінської до волинських масакр». Це чотири есеї, погляд автора на важливі історичні періоди у спільній історії українців і поляків. Серед них є і про Волинську трагедію 1943 року.

Що хоче донести український дослідник Богдан Гудь до польського суспільства? Про це розмова з Радіо Свобода.

Вшанування жертв Волинської трагедії, Варшава, Польща, 11 липня 2023 року

– Пане Гудь, чому ви написали книжку польською мовою?

– Від 2013 року, коли вийшло перше видання моєї книжки, я намагаюся донести до наших польських сусідів український пункт бачення волинської проблеми, а по-друге, наблизити їм історичну правду. Тобто, якщо колись поляки українцям говорили – «правда вас визволить», то після дослідження певних польських документів і прочитання низки праць польських авторів я дійшов висновку: якщо правда визволить українців, то вона повинна бути правдою для обох сторін – українців і поляків – у діалозі, якщо він коли-небудь розпочнеться. На мою думку, у нас немає історичного діалогу сьогодні. А правду мають знати і українці, і поляки.

У другому виданні «Від Унії Люблінської до волинських масакр» (у множині) я звертаю увагу на чотири вузлові моменти спільної історії: це Люблінська унія (угода, підписана у Любліні 1 липня 1569 року про об'єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського у союз держав – Річ Посполиту-ред.); довге польсько-українське ХІХ століття; обставини підписання Варшавської умови 1920 року, тобто умови Пілсудський-Петлюра. Радше, про те, чому ця умова не мала шансів бути підписаною, ніж те, що вона стала логічним наслідком певного історичного процесу.

– Кожне есе читається цілком самостійно, але укладається у логічний історичний ланцюжок, який пояснює кожну наступну сторінку українсько-польської історії та її причинну наслідковість. Власне, такою й була мети праці?

– Для прикладу, Люблінська унія. Коли всі українські землі етнічні знайшлися в складі Королівства Польського. ХІХ століття, коли ми знову опинилися в одній державі, це вже була російська імперія, відносини в межах російської імперії.

Третє есе пов'язане з боротьбою українців за незалежність, а також боротьбою між Польщею і Україною за територію і кордони. Це дуже важливо.

Історик Богдан Гудь

Волинь і причинна наслідковість

– Звісно, що найскладнішим у написанні було есе про Волинську трагедію, тема, яка роками найважча для розуміння по обидва боки кордону. Що ви намагалися донести до польського читача?

– Ця тема найбільш невралгічна для наших польських сусідів. До першого видання цієї книжки я додав есе про «Волинську різанину», як кажуть про цю трагедію поляки. Але мені йшлося про множинні події, тобто радше «Волинські масакри». Цим самим я тут проводжу думку відомого українського історика Івана Лисака-Рудницького,

що озвіріння було по обох сторонах. Тобто жертвами в цій війні були не тільки поляки, але й українці.

На зустрічах із польськими читачами я зрозумів, що людям бракує засадничих знань про те, що відбувалося на Волині протягом століть, бракує розуміння, якою була ґенеза волинських подій.

Польська історіографія, зокрема професор Ґжеґож Мотика, заперечує, що у в селян була довга пам'ять, що вони пам'ятали те, що відбувалося в ХІХ столітті. Також він неохоче аналізує процеси на Волині в міжвоєнний період і, фактично уникаючи їх аналізу у своїй книжці, яка стала класичною, «Від Волинської різанини до акції «Вісла»». Натомість французький дослідник Даніель Бовуа (фахівець з історії України і Польщі-ред.) давно написав, що «потворна різанина Волинська мала дуже глибокі історичні корені». Тобто, якщо перефразувати те, що сказав Бовуа, я би сказав: насильство породжувало насильство.

– Звідки в селян взялася ця схильність до насильства?

Вже в ХІХ столітті, коли українці і поляки опинилися в російській імперії, ситуація в кріпосницьких селах була просто жахливою. Нещодавно ми спільно з польськими друзями видали статтю Івана Франка «На нашій не своїй землі». І у ній на основі нотаток польського шляхтича Станіслава Стажинського показуємо, що діялося в кріпосницьких селах Поділля у першій половині ХІХ століття. Це було жахливе насильство – фізичне і сексуальне, якщо говорити про жінок і дівчат, яке, без сумніву, повинно було породити насильство у відповідь.

Весь конфлікт від ХІХ століття до половини ХХ століття, до волинських подій – це був конфлікт, в якому з українського боку виступала селянська маса. І треба розуміти, чому цей досвід передавався з покоління в покоління. Якщо Ґжеґож Мотика твердить, що селяни не мали історичної пам'яті, то він глибоко помиляється. Тому що Яцек Куронь, який кілька років перед смертю записав свій відеозаповіт, згадував, що в 1945 році він потрапив на Прикарпаття і там почув від місцевих, як вони згадували, що в 1846 році під час так званої «галицької рабації» (різанини, повстання –ред.) пана різали пилою, затиснувши між дошками. І повільно різали, бо «добрий» був пан.

– 100 років минуло, а пам'ятали про кривди і помсту.

– Ґенеза, яку я представляю, постійно пов'язана. Але найважливіше в ній, щоб показати, що на теренах Волині протягом століть не було українських ні націоналістичних, ані навіть національних впливів. ХІХ століття – це російська імперія і місцеві польські землевласники, тотальні впливи Російської православної церкви, яка створила на теренах Волинської губернії винятково сильний осередок Союза Русского народа – «чорної сотні».

Два мільйони селян великої Волині, тобто і Житомирщина, і Луцьк з Рівним, були вписані до «чорної сотні». На чолі цієї структури стояв архимандрит Почаївської лаври Віталій Максименко (у той час видання Почаївської лаври стали рупором московського церковного імперіалізму на Волині-ред.). А митрополит Волинський Антоній Храповицький був ідеологом «чорної сотні». Ба більше, на Правобережжі, тобто на Волині, а Київщині і Поділлі, «чорної сотні» мала 500 тисяч бойовиків, готових до погрому. Відтак ще до Першої світової війни вони вправлялися, як чинити насильство, мордувати «іновірців» – євреїв і поляків тощо. А робили це тому, що насильство породжувало насильство.

Скажімо польське повстання на Правобережній Україні в 1863 році придушили селяни, зорганізовані у так звані «селянські караули», про це польські історики говорять не вельми охоче. Що більше, росіяни висилали свої війська не для того, щоб придушувати повстання, а щоб рятувати поляків від селянського гніву. Відомі спогади очевидця про Соловіївку, що жінки таке виробляли з трупами повстанців, що жодними цивілізованими словами неможливо описати. Такими були наслідки сексуального насильства над жінками, їхніми доньками. Століттями пани, звільнені від контролю, від відповідальності, вершили суд над своїми кріпосними душами. Протягом століть ці люди не знали жодних обмежень. У результаті ненависть до них вибухала в селянському середовищі неодноразово, зокрема під час Другої світової війни. Але знову ж таки, треба пам'ятати, що це не було чимось винятковим.

Згадаймо страшну історію протистояння республіканського Парижа і консервативної Вандеї кінця XVIII століття чи наполеонівські війни на Піренейському півострові, коли іспанські селяни вели герилью (селянську війну) проти наполеонівських військ, і там доходило до здирання шкіри з полонених солдат, кастрування та іншого. І все це ми знаходимо в рисунках Гойї, який зафіксував це в своїй відомій серії «Жахіття війни». Тобто, насильство – це універсальне явище.

Крім того ментальність населення Волині була специфічною. Як писала Зофія Коссак-Щуцька (польська письменниця, учасниця руху Опору організації «Жеґота»-ред.), селяни довго пам'ятали завдані їм кривди і мстилися за них нещадно.

– Духовенство Почаївської лаври, знаючи настрої серед селян, добре виконувало завдання Російської церкви?

– Ненависть зародилась у щоденному житті кріпосницьких сіл, а ідеологію творила Російська православна церква. Почаївська лавра була своєрідним «виконавчим центром», реалізатором планів РПЦ на місцях. Її діяльність приносила свої плоди. Так перед Першою світовою війною волинські селяни називалися себе «русскімі». У них не було української національної свідомості.

Дмитро Вітовський пише, що коли він сюди приїхав у 1915 році, то не побачив жодної національної свідомості. Було б краще, якби Росія повернулася, то б і землі було б більше і горілка стала б дешевшою – такою була ментальність волинських дядьків.

Почаївська лавра. Фотографія з періоду 1918–1939 років

– Тобто, селян постійно накручували і тим самим штовхали до вчинення насильства. Хто стояв за інспірацією, хто її давав?

– У роки Другої світової війни ситуація розкручувалася вже з осені 1942 року. Треба розуміти, що виконавцем насильства була селянська маса. Про це читаємо в польських джерелах, у звітах польського підпілля – про постійно нагнітання антипольських настроїв темного селянства. Важливо також зрозуміти, звідки йшла інспірація. Інспірація йшла з лісу, очевидно. Реалізовувала її на місцях цивільна адміністрація. А от хто стояв за цією інспірацією, вияснити надзвичайно важко, бо в лісі були і комуністична партизанка – спеціальні енкаведистські загони, і польська партизанка – націоналістична і прокомуністична, і УПА. Але були й звичайні кримінальні банди. Тому, хто був носієм цієї інспірації, дуже важко зрозуміти.

У кожного свій інтерес

– І кожен мав власний інтерес на Волині.

– Але найбільший інтерес у винищенні поляків на Волині, і про це свідчить знову ж таки, польське підпілля, були совєти. Очевидно, що велика кількість партизанських загонів і не просто стихійних, зорганізованих на місцях, а засланих з Москви, чи діяльність агента НКВС Миколи Кузнєцова на Волині була не випадкова. Існував гострий конфлікт між польським еміграційним урядом у Лондоні і Кремлем за кордони 1 вересня 1939 року. Поляки заявили, що будуть співпрацювати з Москвою як з союзниками їхніх союзників, але тільки на основі кордонів 1 вересня 1939 року.

Москва ж відповіла у заяві ТАСС, що поляки – імперіалісти і вона буде захищати «єдинокровних братів» – українців і білорусів. Я знайшов фрагмент польського звіту з середини літа 1943 року, де чітко написано, що у винищенні поляків найбільше зацікавлена Москва. Чому? Тому що, якщо не буде поляків, то не буде проблеми кордону 1 вересня 1939 року. Тобто, совєти трактували Волинь як свою територію, яку належить повернути, приєднати. І всі ці мрії і ОУН, і поляків, що це буде земля відродженої Польщі чи ново посталої української держави, вони не брали до уваги. Це була «їхні» територія після «золотого вересня» 1939 року.

Тобто, треба шукати інспірацію. Інспірацією були кремлівські плани. Для прикладу, скільки агентів НКВС було у рядах УПА? Про це, зокрема, пише Марія Савчин, що їх була маса. У 1944 році польське підпілля звітувало, що в УПА відбувся розкол: прорадянська частина УПА пішла на з'єднання з совєтами.

Згадаймо, трагічну акцію в Порицьку, нині Павлівка. Нападом на костел командував Василь Левочко, який був курінним УПА, а рік пізніше появився в цій місцевості в мундирі капітана НКВС прикордонної служби. Ще рік пізніше упівці його вбили з засідки, як агента і зрадника.

Заходи на честь жертв Волинської трагедії, Павлівка Волинської області, 2013 рік

– Чи про цей факт у Павлівці вже говорять у Польщі? Чи сприймають його?

– Практично не говорять. Польські історики донедавна заперечували масову участь православних селян в антипольських акціях на Волині. Вони придумали формулу «загальний хлопський бунт», що, буцімто, українська історіографія створила цей міф.

Зокрема Гжеґож Мотика за першооснову цієї теорії «загального бунту» вважає інтерв'ю командувача УПА Василя Кука від 2006 року. Але про масову участь селян в антипольських акціях в тижневику «Солідарність» Богдан Скарадзінський (псевдонімом Казімєж Підляський) написав ще у 1985 році. Очевидно, він це бачив на власні очі.

У 1990 році виходять спогад капітана Армії Крайової Вінсента Романовського, який командував округою Здолбунів. Він пише про сотні тисяч селян, які брали участь в різанині поляків, підтримували УПА. А в науковій літературі це появляється на початку 90-х років.

У 1991 році польський дослідник лівих рухів Збігнєв Марцін Ковалевський написав, що спочатку у дію пішли граблі, коси, вила, сокири. Тобто, не українські історики, не українська історіографія створили цю легенду чи тезу «загального хлопського бунту», а спочатку про це було написано у польській літературі, і в спогадах, і в історичній. Але цей факт польська історіографія замовчує, не звертає на нього уваги.

– В есе ви звертаєте увагу на чисельність жертв Волинської трагедії. Якою є на сьогодні ця сумна статистика, яка наближена найбільш до реального числа постраждалих?

– – Польська сторона подає цифру до 40 тисяч поляків, загиблих на Волині. Я особисто підрахунками жертв не займаюся. Однак я знайшов польські документи, де читаємо, що вже в роки війни були намагання представити кількість жертв на Волині в 40 тисяч. Натомість, автор звіту вважає це сильним перебільшенням, і вказує, що йдеться ймовірно про 15 тисяч (на середину літа 1943 року). Якщо ж говорити про українські жертви, то дослідження історика з Ґданського університету Ігоря Галагіди фактично підтверджують дані низки волинських краєзнавців. Це близько 10 тисяч.

– Чи розумієте, що хочуть почути від України у питанні Волинської трагедії в Польщі? Чи є одна сформована вимога у цьому важкому історичному питанні?

– Поки будуть існувати політичні інтереси, поки з цього можна буде мати політичні дивіденди, доти ця тема підніматиметься. У перший рік війни вона притихла. У зв'язку з 80-ю річницею Волинської трагедії і парламентськими виборами 2023 року вибухнула з новою силою. У цьому році, не дивлячись на те, що війна триває і Польща далі заявляє про підтримку України, знову ожила.

14 липня в селі Домостава Прикарпатського воєводства Польщі буде відкритий скандально відомий пам'ятник жертвам Волинської трагедії, який кілька років мандрував Польщею. Низка міст, зокрема Жешув, відмовилася його встановлювати, тому що надто драстично він виглядає. Самі поляки пишуть, що це жахливий пам'ятник. Але його відкриють і рішення ухвалив війт місцевої ґміни. Що гірше, пам’ятник відкриють біля автомобільної траси Via Carpatia імені президента Леха Качинського, який, як відомо, не підтримував наративу кресових середовищ і не давав їм патронату, коли вони проводили свої акції у зв'язку з черговою річницею Волинських подій. Центральною фігурою пам’ятника є дитина, вбита на вили – тризуб!

Зараз у Польщі, на жаль, саме війти ухвалюють рішення про знищення українського пам'ятника на кладовищі, про блокаду кордону, про встановлення антиукраїнський пам'ятник.

Цікаво, якою буде реакції польської влади? Але ж у Польщі постійні вибори, то ж маємо наслідки боротьби за електорат.

Богдан Гудь

– Попри війну в Україні, історичні питання надалі не втрачають своєї актуальності і окремі середовища сіють ненависть між поляками і українцями. І це використовує Росія.

– Завдання всіх цих акцій, якими диригують з Кремля, це сіяти ненависть між українцями й поляками. Росію дуже злякала ситуація перших місяців війни, коли раптом виявилося, що поляки відкрили для українців не лише свої серця, але й двері своїх домівок. На жаль, багато що змінилося в гіршу сторону. І в цьому вина не лише поляків. Так чи інакше це створює сприятливу атмосферу для ІПСО з боку Москви. І про це слід пам’ятати.