«Кожна стрічка з любов’ю»: історія трьох волонтерських груп, які допомагають військовим України

ЗАПОРІЖЖЯ – Вони не полишають справу допомоги військовим. Декілька волонтерських груп із Запоріжжя виготовляють на замовлення бійців маскувальні сітки. Кажуть, що наразі це найбільш актуальна і доречна допомога для військових на фронті. У кожної з груп своя історія і свій унікальний стиль плетіння, а ще такі схожі надії і сподівання. Напередодні Дня волонтера, який відзначають 5 грудня, Радіо Свобода побувало в гостях у трьох таких волонтерських об’єднаннях Запоріжжя та поспілкувалося з їхніми учасниками.

«Запорізькі кікімори»

Ми зустрічаємося з ними у п’ятницю. Сьогодні в цьому напівпідвальному приміщенні в декількох кварталах від центрального проспекту Запоріжжя працює четверо людей. Це «Запорізькі кікімори».

Любов Проценко та Наталя Колиганова за роботою

Любов Проценко та Наталя Колиганова плетуть сітку. Цікавлюсь їхнім волонтерським шляхом. Любов Проценко пригадує, що в’яже сітки з жовтня 2014 року. Практично в цей же час займатися цим почалася і її колега.

«Я колись по телевізору побачила, як плести кікімори, а я сама плести вмію руками. Побачила. Я ж це вмію. Почала шукати, де ж такі можуть бути. Тоді знайшла на 2-му Шевченківському. У мене навіть є фотографія, перша, як приходили люди у вихідні. Дівчата залишали діточок і приходили у вихідні дні. Чоловік із дружиною приходили. Адже важко було їздити з Південного мікрорайону туди, тому почали думати, як своє щось на місці зробити», – розповідає Наталя Колиганова.

Певний час волонтерська група базувалася в одній зі шкіл Запоріжжя. А згодом переїхала у це приміщення. Воно вміщує пару рам для в’язання і декілька столів. На одному з них Ліана Єгіазарова нарізає клаптики піксельної тканини.

Ліана Єгіазарова

«Які руки вільні – так і робимо. Кожен все вміє: різати сітку, натягувати, різати основу. Все робимо разом. Хто вільний – той і робить. Нема такого, що один хтось одне, другий – щось друге», – пояснює Ліана Єгіазарова.

Ближче до вікна розташувався ще один станок. Це вже рама для в’язання маскувальних накидок-кікімор. Над нею чаклує чоловік Любові Проценко – Олег Проценко. На спеціальну основу в’яже волокна мішковини.

Олег Проценко

Свого часу «Запорізькі кікімори» були першою волонтерською групою, яка почала робити такі захисні накидки у Запоріжжі. Сьогодні ж вони єдині, хто цим займається у місті. На їхньому рахунку понад 2 тисячі кікімор.

«За 19-20 роки ми зв’язали 124 сітки. Це 3544 квадратних метри виходить. На цей рік, на 19 листопада ми порахували 88 сіток. Це 1811 квадратних метрів», – показує Наталя Колиганова закріплені на стіні аркуші паперу з волонтерськими підрахунками.

Волонтери показують готову сітку

Волонтери розгортають вже готову сітку – вона займає майже все невеличке приміщення центру. Ще пара вже спакованих сіток чекає свого відправлення на фронт: у пакетах малюнок від школярів та листівка від волонтерів з написом «Разом до перемоги! З любов’ю, запорізькі кікімори».

«З понеділка по п’ятницю майже щодня тут хтось є. Зараз і по суботах почали приходити», – каже Наталя Колиганова.

Запакована і готова до відправки на фронт сітка

Не відриваючись від роботи Ліана Єгіазарова додає: «Коли був локдаун, дівчата ходили пішки. Ті, хто тут неподалеку живуть, ходили пішки в'язати. А ті, хто далеко, вдома працювали. Нас залишилося дуже мало. Якщо ще ми кинемо, то нікого не залишиться. Тому ми не кидаємо».

«Кубик»

Криївка – жартуючи каже про місце розміщення волонтерської групи «Кубик» Сергій Берегеда, який був від початків її створення. Розташувалася вона у підвальному приміщені одного з корпусів 5-ї дитячої лікарні Запоріжжя. Цей заклад у віддаленому від основної частини міста правобережному мікрорайоні.

Сергій Берегеда

Сергій понад рік шукав приміщення, де б волонтери, що живуть на так званій Бабурці, могли б збиратися для плетіння сіток. Втім, наразі є серед них і мешканці інших районів. Так, Валентина Соловйова добирається сюди з іншої частини Запоріжжя близько двох годин.

«Давно хотіла плести, але у нас на Шевченківському нема. Шукала, шукала, а потім абсолютно випадково побачила фотографію моєї знайомої, а на ній була Валентина Миронівна, і я з нею списалася – вона сказала мені ,куди їхати. І приїхала, і ось майже 4 роки їжджу», – каже волонтерка.

За роботою в «Кубику»

Назва ж групи волонтерів походить від форми рами, на яку вони натягують сітку для плетіння. Її допоміг зробити на замовлення Сергія Берегеди волонтер Степан Лазар.

«Кубик – найбільш об’ємна конструкція, що дозволяє з 4 сторін плести. Якщо багато людей, то можливо плести і зовні, і зсередини. У нас на майдані Героїв колись плели на кубику одночасно 25 осіб. Мені ця ідея дуже подобається. Приміщення дозволяє це зробити. Кубик два на два», – ділиться Сергій Берегеда.

Збираються волонтери у «Кубику» двічі на тиждень. Втім, кажуть, що в разі «гарячого» замовлення виходять у будь-який день і працюють аж до ночі.

Валентина Скиба

«Регулярно – понеділок і п’ятниця. Календар у мене. Я ж Діва, люблю точність. На холодильнику і зеленьким позначаю. Коли прийшла – відмітила кружочком. Аж того року 95 разів ходила. Минулого року – 86 разів. Цей рік ще не підрахувала», – сміється інша учасниця волонтерської групи Валентина Скиба.

За час існування група виготовила на замовлення військових 207 сіток розміром 6 на 8 метрів. Кажуть, що для окремих замовлень плели і сітки 12 на 8 метрів. Спільна робота, за словами волонтерів, перетворила їх на справжню родину – разом відзначають свята, підтримують один одного, спільно відвідують різні заходи.

За волонтерською роботою

«Як їх кинути – вони такі класні. Я їх люблю. Я щаслива, що є такі люди. Взагалі не уявляла, що є такі люди, і їх так багато. Такі класні і всі разом. Просто душею відпочиваю», – ділиться Ольга Іваненко.

У кожного волонтера «Кубика» своя історія. Хтось в’язав шкарпетки для військових, а хтось спочатку приніс волонтерам книжки для бійців і залишився допомагати. Лідія Корхова зараз фактично є координатором групи. Живе неподалік від лікарні, де розмістилася група, тому проводить чи не найбільше з волонтерів часу в «Кубику». Спочатку допомагала збирати речі для військових, шила для них білизну, а зараз працює над сітками.

«У нас, крім того, що робимо цю справу, як би сказати – клуб. Ось тут зустрітися, переговорити, поділитися. І перші часи карантину так нудновато дома сидіти. Понеділок і п’ятниця – у нас це стандартні дні. Майже всі тут, якщо немає особистої причини», – каже Лідія Корхова.

Лідія Корхова

«Ми певний час не ходили, коли був дуже суровий карантин. А так ми всі вакцинувалися давно. По 2 дози вакцини, ходимо у масках. Дотримуємося усіх заходів», – ділиться інша волонтерка на ім’я Людмила поки нарізає тканину.

Жінка просить не показувати її обличчя. Вона переселенка з Донбасу. Близькі Людмили залишилися на окупованій території.

«Донька подзвонила і каже: є для тебе справа. І дала телефон. Подзвонила нашому Сергію – він розповів, де і як знайти. Знайшла, прийшла. Тут дівчата вже працювали, плели. Ось вже 5 років з ними», – підсумовує Людмила.

«Вірю в Україну»

«Кожен вузлик з любов’ю», – кажуть у цій волонтерській групі. Вона розмістилася у протилежній частині Запоріжжя. Група «Вірю в Україну» винаймає невеличку кімнатку в будівлі колишнього комерційного технікуму у Космічному районі Запоріжжя. Фактично все приміщення займає рама для плетіння сітки.

Волонтери «Вірю в Україну» під час роботи

«Майдан був. Потім волонтерством як почали займатися? Починалося з того, що коли з Криму вивели бригаду морпіхів, з Феодосії, в газеті прочитали про те, що вийшла бригада, і вони в Мелітополі десь, і нічого у них нема – ані подушок, ані ковдр, нічого нема. Ми тоді швидко зібрали, що могли. Ольги Біличенко (активістка запорізького Автомайдану, згодом волонтер – ред.) машина. Тоді в чотирьох швиденько рванули і відвезли туди. Хлопці були дуже раді. Це був початок. Коли зрозуміли, що можемо так допомагати, то почали це робити. Були сухі борщі, був збір речей. А потім в процесі зрозуміли, що можемо плести сітки. Як кажуть хлопці, сьогодні це найактуальніша допомога. Тому що вони вже не голодні, не роздягнені, а сьогодні це захист. Телефонують хлопці кажуть: впало листя і ми як на долоні, і будь ласка…» – каже Жанетта Малярова.

Волонтери «Вірю в Україну» збираються майже щодня. Переважно ввечері після робити. А ось Сергій Клюк разом з дружиною приходять як тільки мають вільний час: вони вже на пенсії і в’яжуть сітки з 2015 року.

Сергій Клюк

«У нашому парку на дитячому майданчику повісили сітку. Ми з дружиною прийшли і почали в’язати, і після того почали ходити постійно. І не тільки в цьому приміщенні – і де є можливість на вулиці, на акціях. Намагаємося не пропускати ніде. Я вважаю це наша участь, наш обов’язок допомагати. І ми виходимо і робимо свою невеличку справу. Вкладаємо свою душу і сили, і отримаємо від цього якесь моральне задоволення», – пояснює чоловік.

Поки Сергій Клюк в’яже, Людмила Самойлова нарізає залишки піксельної матерії на стрічки для в’язання сітки. Показує потертості від ножиць на долонях. Волонтерка – головний фахівець із розкроювання тканини в цій групі.

«У мене нема сил стояти у станка плести. Мені легше бути ось тут – нарізати. В мене це швидко виходить. Потрібно розібратися у кожній стрічці», – розповідає жінка.

Людмила Самойлова

На рахунку групи понад 500 сіток розміром 6 на 8 метрів, виготовлених після 2016 року. У більш ранній період волонтери не вели облік сплетеного на замовлення військових. Зізнаються, що у 2019 році певний час розмірковували, а чи не покинути волонтерську справу, але після чергової звістки про загибель військового на фронті полишили такі думки. Навіть в умовах посилення карантину працюють над черговою сіткою для бійців.

«У нас був такий момент, коли ми всі захворіли. Всі, хто був в один день. Нас тоді було 6 чоловік, і всі 6 захворіли на COVID. Одужали і прийшли», – каже Жанетта Малярова.

Запакована сітка від «Вірю в Україну»

Спільні проблеми і надії

У кожної з волонтерської груп свій унікальний стиль плетіння сіток, і водночас така схожа і відмінна історія. Волонтери починали свій шлях в різний час: хтось збирав допомогу для військових ще у 2014 році, а хтось прийшов до волонтерства пізніше у 15-16 роках, і не полишає й досі. Практично всі об’єднання на початку мали близько, а то і понад 20 активних учасників. Та чимала частка людей полишили волонтерську справу.

Заготівка під кікімору, яку показують волонтери групи «Запорізькі кікімори»

«Багато втомилися, і ще більше здалися. Рахували, що буде це все швидко. Навалилися і робили активно все, а потім замарюються і перестають вірити, що може щось краще йти, і йдуть, зав’язують з цим ділом. А війна як продовжувалася з Росією – так вона і є. Все одно потрібно нашим захисникам, нашим героям допомагати. Цим маємо можливість допомагати. Хоч цим. А для них дуже велика допомога», – каже Сергій Клюк із «Вірю в Україну».

В тій чи іншій мірі перед запорізькими волонтерами стоїть проблема відповідного приміщення, де б вони могли збиратися для роботи над сітками. Актуальне для них і питання робочого матеріалу для в’язання сіток. Наразі всі групи виготовляють їх з обрізків піксельної тканини. Її отримували від компанії, що шили форму на державне замовлення для військових. Втім, волонтери кажуть, що запаси таких залишків тканини у них незначні, а оборонних замовлень місцеві швейні фабрики не мають, щоб можна було звідти взяти відповідні обрізки.

Волонтерка «Кубика» Лідія Стукало нарізає тканину для зимової сітки

Втім, об’єднуєють місцевих волонтерів не лише спільні проблеми і виклики, а й спільна віра і розуміння важливості того, що роблять.

«Вже бажання дочекатися, побачити цю перемогу. І разом з тим, розуміємо, що це потрібно хлопцям. Хто, якщо не ми?» – каже Наталя Колиганова з «Запорізьких кікімор».

Її колега по справі з «Кубику» Лідія Стукало зазначає: «Армії все одно допомагати треба. Там хлопці наші. У нас прифронтова область. Завдяки їм спокійно живемо».

Прапор у кімнаті «Вірю в Україну»

А Сергій Клюк з «Вірю в Україну» наголошує: «Складати руки не потрібно. Боротьба продовжується, тим більш, що зараз на кордоні стільки техніки і військових. Невідомо, як це повернеться. Тим паче, що розвідка каже і американська, й інших країн, Англії, що може бути наступ на початку нового року. Тут не потрібно складати руки. Треба напружитися і навпаки, приходити і допомагати. Бо від нас теж багато залежить, хоч ми не на фронті».