Майдан, ДАП і масштабна війна: історія загиблого воїна Володимира Коляди («Живчика»)

Оборона Донецького аеропорту увійшла в історію як приклад героїчного опору українців у перший період російсько-української війни. Непристосовані для захисту приміщення цивільного летовища (термінали, диспетчерську вежу та інші об'єкти) українські бійці утримували 244 дні (спочатку міністерство оборони України назвало цифру 242 дні), і лише пізніше стало відомо про групу Максима Ридзанича («Адама»), яка після підриву нового терміналу ще два дні утримувала позицію «Пожарка». В групі «Адама» був молодий боєць, учасник Майдану, Володимир Коляда із позивним «Живчик». Він загинув на фронті широкомасштабної війни у листопаді 2022 року. Радіо Свобода зібрало інформацію про його життя і бойовий шлях.

Шлях воїна для Володимира Коляди розпочався із Майдану 2013-го року. Його рідні переконані, що саме Революція гідності стала переломною подією, яка змінила його.

Володин батько Михайло пригадує, як одного дня після роботи отримав смс, що формується автобус із Сокаля на Майдан до Києва. Він розповів про це сину, і той пішки пройшов 11 кілометрів, щоб сісти на той автобус. До цього, кажуть рідні, Володя політикою особливо не цікавився.

Коляда приїхав у Київ і на Майдані потрапив у 10 сотню.

Спочатку розносив бутерброди, потім допомагав розподіляти теплі речі, які зносили для учасників Майдану. Саме там він і отримав свій позивний «Живчик».

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 1 грудня 2013 року

Усі близькі Володимира Коляди, розповідаючи Радіо Свобода, кажуть, що цей позивний справді відповідав його характеру. Хлопець вирізнявся своїм позитивом, товариськістю, кмітливістю і швидкістю дій.

«Працювали тяжко, але він давав тому раду. Позивний «Живчик» відповідав його сутності. Бігав, метушився. Все і всіх знав», – розповідає Володин друг Андрій Бабух, який разом із ним був на Майдані.

Вони разом виходили на чергування, а потім були одними з останніх, хто виходив з будинку профспілок, коли той уже горів. Забрали з другого поверху бронежилети під час пожежі і вивели пораненого товариша на Михайлівську площу.

Революція гідності. Горить Будинок Профспілок. Майданівці захищаються від беркутівців палаючими шинами. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року

«Він не боявся викликів. У нас там Володя лишився, ми його Шефом називали. Кажу: «Вертаймося назад, бо він один, як ми його кинемо?». Без проблем жодних, розвернулися і пішли».

Після Революції Гідності Коляда проходив навчання у Житомирі на базі 90-го окремого десантного батальйону. 1 листопада 2014 року він разом з побратимами поїхав у Костянтинівку, яка була їхнім постійним місцем дислокації.

Віталій Зварич з позивним «Рекс» згадує, що там були складніші тренування і злагодження.

Волонтерка Тетяна Руденька каже, що коли приїхала до бійців у Костянтинівку і хтось з хлопців запропонував їй каву.

Володимир з побратимами прийшов і каже: «Ми каву запропонували, але кави в нас нема. Ну ми зараз ці всі п'ять поверхів оббігаємо і щось знайдемо». Через трохи вони повернулись із пакетиком «маккави три в одному».

«Це була найсмачніша кава в компанії справжніх наших хлопців», – згадує Тетяна.

І додає про Володимира:

«Це була людина-щирість. Він був справжній. Якщо він посміхається, йде до тебе міцно обіймати і каже, що радий бачити, то це було направду. Дуже тепло він зі всіма спілкувався».

Володимир Коляда спить, загорнутий в український прапор

Шлях у ДАП

У січні 2015 року ситуація в Донецькому аеропорту стала критичною. Російські гібридні сили прямим наведенням били з танків по терміналу та диспетчерській вежі, повністю обстрілювали дорогу, по якій бронетранспортерами підвозили боєкомплект, воду і їжу для оборонців ДАПу.

13 січня 2015 року впала вежа ДАПу.

І командир взводу снайперів 1-ї аеромобільної десантної роти 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади Максим Ридзанич «Адам» почав дзвонити своїм бійцям, щоб ті терміново виїжджали на підкріплення аеропорту.

Як розповідає Віталій Зварич, командир завжди старався берегти бійців у віці і таких молодих, як «Живчик». Тому «Адам» назвав п'ятьох бійців, які мали йти на підкріплення оборони Донецького аеропорту, і Коляди серед них не було.

Володимир Коляда (сидить крайній зліва ) разом із побратимами та командиром Максимом Ридзаничем (стоїть крайній справа). Віталій Зварич «Рекс» (стоїть другий зліва). Анатолій Левчук «Фокс» (сидить другий справа). Селище Водяне, 14 березня 2015 рік.

««Рекс», підійди до командира, хай мене візьме в аеропорт. Я хочу з вами», – просив «Живчик» Віталія Зварича і не піддавався на жодні вмовляння залишитися і прикривати тили.

Віталій поговорив з командиром, і той пояснив, що має іти лише п'ять людей, хіба раптом хтось відмовиться. Тоді «Живчик» помінявся зі своїм земляком, бо той сказав, що має погане передчуття.

Тож до п'ятьох снайперів додали ще двох кулеметників і група почала прориватися на територію Донецького аеропорту, щоб зайняти позицію в пожежному депо, яку називали «Пожарка». По дорозі один боєць загинув.

«Коли ми приїхали, почали сєпари (проросійські бойовики, які створили так звану «ДНР» – ред.) обстрілювати. У пожежному депо лежали поранені. Шок. Сєпари вогнем луплять, не дають розпакуватися. «Жива» почав найперший розбирати бойовий комплект, заносити на вишку. Ще був хаос, а він найперший, хто кинувся і почав знімати БК», – пригадує Віталій Зварич.

Термінал Донецького аеропорту. 16 жовтня 2014 року

Тоді Володимир разом із Віталієм отримали контузію, їх привалило стіною, внаслідок пострілу танка.

«Нічого не чуємо, в шоці. Відкопали з-під завалів, до кута притиснулися, приходили до тями. Казав йому: «Після цього ми повинні на правильний шлях стати. Женимося, заведем сім'ї, побратимів не забуватимемо. Ти дивись мені, тій дівчині, щоб голову не морочив, маєш розписатися». Командир був поряд, жартував: «А мені що робити, розвестися?», – пригадує Віталій Зварич.

«Живчик» придумав, що зробити, щоб супротивник думав, наче у них є із півсотні людей. Для цього він поширював дезінформацію по рації. В одному зі своїх інтерв’ю Коляда розповідав, що це дозволило відтягнути наступний штурм противника.

Їхня група стояла на позиціях до останнього. Коли одна група виходила і запропонувала їм вийти, Максим Ридзанич відповів: «Мені така команда не поступала, виходити я не буду». Тоді вишикував усіх бійців і сказав: «Хто має бажання виходити з групою, можете з ними. Я нічого не скажу. Хто не може – йдіть». Ніхто не пішов. Всі відповіли йому: «Ми лишаємося». Тоді командир сказав їм: «Я радий, що мені така команда попалася».

Віталій Зварич згадує, що на тренуваннях у Костянтинівці, Володимир через запальний характер і прямоту, мав претензії до командира. Але, на його думку, після боїв у Донецькому аеропорті ставлення до командира змінилося: «Живчик» побачив у ньому лідера.

Коляда визнав, що був неправий раніше, пишався командиром і вже після виходу з Донецького аеропорту постійно просився на всі бойові завдання із Максимом Ридзаничем.

Максим Ридзанич «Адам» під час ротації у Донецькому аеропорту

В якусь із ночей вони побачили, як на шаленій швидкості проривається МТЛБ. (бронетранспортер). Його шалено обстрілювали і в якийсь момент машина перевернулася. Звідти вийшло троє поранених бійців.

«Живчик» був на позиції, і почув ще голос. З бронетранспортера почувся крик російською: «Допоможіть, допоможіть, я живий»,

Володимир зголосився йти подивитися хто там, але Віталій застеріг його від цього, бо це міг бути противник. Поранені з МТЛБ теж відмовили від цього: «Нє-нє, це сєпари заманюють. Ми передивились, там всі загинули, вже там нікого нема». «Живчик» вже проповз значну частину шляху до підбитого броньовика, але потім повернувся.

Через рік Віталій Зварич був на реабілітації в Аджарії і поділився із психологом, що цей голос мучив його з «Живчиком». Там йому порадили не тримати це в собі, а написати про цю історію. Віталій у фейсбуці написав пост про це. А через якийсь час під тим постом йому написали: «Спи спокійно, я вижив». Він розповів про це «Живчику». А пізніше той боєць, якому вдалося вижити, навіть приїхав до Зварича додому.

Кадр із відео повітряної розвідки над Донецьким аеропортом, здійснений підрозділом безпілотної авіації волонтерської організації «Армія SOS». Донецьк, 15 січня 2015 рок

Зараз Віталій міркує, що навіть якби вони з Володимиром і пішли туди, то потрапили б у ворожу пастку, їх розстріляли б. Адже такі випадки уже траплялися в Донецькому аеропорту.

Із оборони ДАПу виросла оборона Бахмута

Анатолій Левчук з позивним «Фокс», який тоді був разом у групі з Володимиром і Віталієм на позиції «Пожарка» розповідає, що в ніч з 21 на 22 січня противник впритул підійшов до позиції «Пожарка».

«Живчик» був одним із перших, хто почав відбивати цю атаку. Тієї ночі ще були провокації під виглядом, нібито, здачі противника в полон.

Групі «Адама» принесли перепрошиті рації. На той момент вони не знали хто і де ще є на із оборонців ДАПу на території летовища. За словами Левчука, командир Максим Ридзанич вагався залишатися чи виходити з позиції «Пожарка».

Донецький аеропорт. Наслідки обстрілів і штурмів. Фото від 8 жовтня 2014-го року

«Ми нікому не вірили. Про нас ходили чутки, що ми вже в полоні. Різна була інформація. Ніхто не вірив, що ми живі вийдемо. Ми вагалися, поки не уточнили, що таки ми тут самі й тримати пожежне депо вже немає сенсу», – пояснює Анатолій Левчук.

За спогадами Віталія Зварича, командир Максим Ридзанич «Адам» сказав тоді бійцям: «Якщо ми виходимо, ми не знаємо, чи не попадемо в полон. Треба продумати, як іти».

Зварич пригадує, що у ці дні зателефонував хтось з командирів. Бійцям сказали, що їх на метеостанції зустріне Максим Грищук із позивним «Прокурор». Потім їм зателефонували ще раз і повідомили, що за ними прийде боєць з позивним «Окунь». Ридзанич уже знав і довіряв цьому бійцю, тож погодився.

Також допомогти вийти групі Ридзанича з території Донецького аеропорту разом із «Окунем» зголосився боєць із позивним «Єшка».

Форпост українських «кіборгів» із усіма об'єктами (Донецький аеропорт) (Інфографіку з сайту www.slovoidilo.ua)

«Окунь» озвучив бійцям наказ про вихід і близько 6 ранку 23 січня бійці почали відходити з аеропорту. Анатолій Левчук з позивним «Фокс» йшов позаду з кулеметом.

Віталій Зварич пригадує: попереду йшов «Окунь», за ним командир, далі інші бійці, а вкінці «Живчик» і «Єшка».

Найдалі був «Фокс», який прикривав бійців з кулеметом. Він дав їм 10 хвилин для відходу, а потім побіг по «взльотці». Інші бійці чекали, поки він добіжить до них.

«Чому ви мене чекали?», – запитував він їх. «Якщо була б стрільба, то ми вернулися би», – відповіли вони.

Те, що залишилося від Донецького аеропорту внаслідок артилерійських і танкових обстрілів проросійських гібридних збройних формувань. Фото від 4 квітня 2015 року

Віталій Зварич розповідає, що дорога була вся у воронках, глибоких ямах. Бійці весь час потрапляли у них, бо йшли в темноті і тумані. В одну із таких вирв Максим Ридзанич провалився по пояс і Зварич з Колядою витягли його.

«Усе просто як у катакомбах, а зверху м**калі пускали ракети. Небо освітлювалися. Дорога була довга. Ми йшли вимучені. Нічого не видно, але час від часу сєпари щось пускають зверху, і силуети можна побачити»», – пригадує Віталій.

Якось на День незалежності, коли Коляда і Зварич за своєю традицією об'їжджали могили загиблих побратимів, сталося так, що вони йшли з ним пішки шість кілометрів і та дорога нагадувала їм ту, якою вони виривалися із Донецького аеропорту.

«Ніч, туман. Дорога теж була польова і небо таке… Ніч темна і час від часу щось просвітлювалось. «Жива» каже: «Як з аеропорту дорога, пам'ятаєш? Ми так, як і тоді, були з рюкзаками. Йшли, а він мені розказував мені про свою сім'ю».

Під час дороги до могил загиблих побратимів «Живчик» заснув на плечі у побратима Віталія Зварича після довгої дороги пішки, яка їм нагадувала дорогу, коли вони виходили з ДАПу.

Вийшовши з ДАПу Володимир Коляда залишився біля нього і продовжував брати участь у оборонних боях. Віталій Зварич вважає, що «Живчик» воював героїчно.

20 березня 2015 року Коляда отримав кульове поранення, а командир Максим Ридзанич «Адам» загинув.

Максим Ридзанич, оборонець Донецького аеропорту

Володимир пройшов реабілітацію і згодом знову повернувся на фронт. Він двічі підписував контракт із ЗСУ.

Вдруге у Львівському військкоматі його відмовилися взяти, бо мав третю групу інвалідності. Тоді він зателефонував до Віталія, щоб дізнатися Зварича, чи можна підписати контракт через військкомат у його місті. Зрештою, «Живчик» знову потрапив на фронт.

Анатолій Левчук з позивним «Фокс» переконаний, що досвід боїв у Донецькому аеропорту згодом дуже пригодився під час повномасштабної війни, зокрема у Бахмуті.

«Цей досвід у локаціях, які були наближені до міських боїв, дуже знадобився «Живчику». Також він знадобився мені в Бахмуті. Це зовсім інший рівень: коли ти стріляєш з окопу у ворога, який навпроти тебе і коли ти і ворог в будівлі, або треба заходити тобі в будівлю, де може бути ворог. Те, що ми набули в локаціях аеропорту, дуже згодилося, і побратими кажуть, що тим, хто мав досвід міських боїв у 2014-2015 роках, це пішло на користь», – каже Анатолій Левчук.

Віталій Зварич також переконаний, що у Донецькому аеропорті він набрався досвіду, завдяки якому потім навчав інших. Щоразу цей досвід збільшувався, але разом з тим, за його спостереженнями, «Живчик» ставав жорсткішим. Та попри це, він і далі не втрачав свого позитиву.

«Він вступав у дружбу моментально. З дітьми швидко контакт налагоджував. Мій син запитував часто: «Тату-тату, а «Живчик» коли приїде?» Він моментально жарт придумував, на позитиві, на приколах. Така товариська людина. Людина-душа».

Володимир Коляда під час реабілітації

«Почалася війна. Здається, треба померти»

Коли почалася повномасштабна війна, він присів біля грубки у батьківському домі, дивився у телефон і мовив мамі: «Почалася війна. Здається, треба померти».

Попри вмовляння рідних залишитися і стан здоров’я, який дозволяв йому не йти на фронт, він у перші дні вторгнення зібрався і поїхав.

У перші дні повномасштабного вторгнення Володимир Коляда зідзвонився із Володимиром Геленяком із позивним «Тринадцятий», з яким вони познайомилися ще під час Майдану, а потім разом воювали на сході у 2017 році.

Володимир Геленяк збирав групу бійців і запропонував «Живчику» долучитися до них.

Володимир Коляда разом зі своїм побратимом Володимиром Геленяком ( позивний «Тринадцятий»). Лютий 2022 року, початок повномасштабної війни, Київщина.

Одразу після вторгнення російської армії побратими брали участь в обороні аеропорту «Жуляни», захищали Київ, воюючи в Ірпені, Гостомелі і Бучі. Потім два Володимири разом поїхали на Чернігівський напрямок.

Згодом їм запропонували сформувати свою групу у батальйоні «Архангела Михайла». Та вони пішли в 120-та окрему бригаду територіальної оборони. Там «Тринадцятий» став командиром групи, а «Живчик» – його заступником.

Інший побратим Коляди – Олександр «Хонда», розповідає, як «Живчик» отримав поранення.

«Він добре володів дроном і супроводжував танки. Одного разу, коли «Живчик» сидів на броні, вони наїхали на міну. Вона спрацювала і тоді «Живчик» отримав чергову контузію», – розповідає Олександр «Хонда».

Як заступник командира групи «Живчик», за спогадами побратимів, завжди брав на себе відповідальність і йшов першим.

Так було і на Харківщині, під час звільнення захоплених російськими окупантами територій. Володимир Коляда був одним із перших, хто прорвався у населені пункти Циркуни і Червону Зорю.

Володимир Коляда на Харківщині. 2022 рік.

Олександр «Хонда» міркує, як тоді вони з «Живчиком» та іншими побратимами стали злагодженою групою.

«Ми на день його затягували, але за день ми набували купу знань. Він досконало все вивчав. Коли ми були всі разом, до 8 серпня, у нас не було ні одного – ні одного пораненого чи загиблого. Ми з «Живчиком» заходили в Харківській області так, що нам залишалося 4 кілометри до кордону з Росією.

У нас було три Вовчики, ми ще між собою так говорили, що точно три Вовчики переможуть одного. Але два Вовчики стали двухсотими», – розповідає Олександр «Хонда».

Особистий архів Володимира Коляди. Харківська область, 2022 рік

У травні-червні 2022 року «Живчик» разом із «Тринадцятим» воювали на Донбасі. У липні вони разом взяли відпустку. І 30 липня «Живчик» був свідком під час , одруження Володимира. Але саме весілля відсвяткувати тоді не встигли.

Побратими пообіцяли тоді один одному, що ніхто з них не помре, поки не відсвяткують весілля і поки не втілять в життя їхню ідею спільного бізнесу, яку колись придумали в окопах у Золочеві на Харківщині.

Володимир Геленяк хотів зробити ферму з розведення овець, а Володимир Коляда хотів поруч закласти виноградники. На цій же території побратими мріяли облаштувати ресторан поруч із озером.

Бойова автівка, передана волонтерами, яку назвали «Живчик»

Він розумів сенс війни, був надійним і вмів воювати

Коли «Живчик» отримав другу контузію, став погано чути і на друге вухо. На той час у нього вже була третя група інвалідності. Міг не воювати...

Але він повернувся на фронт. Спершу до 120-ї бригади, в потім – до батальйону «Карпатська Січ».

Волонтерка Людмила Костенко згадує, що коли він востаннє приїжджав до неї додому, вона пильно подивилась йому у вічі і застерегла берегти себе.

– Ха-ха-ха, Люд, я вже не повернуся, – сказав їй тоді Володя

– Не смій мені так говорити.

– Ти не була, зараз інша війна.

У складі «Карпатської Січі» «Живчик» спершу воював на Харківському напрямку. Разом з побратимами рухався зі сторони Лозової, Барвінкового до Ізюма і брав участь у звільненні цих територій.

Потім від Ізюма почали рухатися в Лиманському напрямку, звільняючи території Донецької області.

«Він розумів сенс війни, був надійним і вмів воювати. Найголовніше – він ділився своїми навиками. Спілкувався з усіма бійцями на рівні. З ним хотіли товаришувати, бо з ним було легко. Коли я як командир з ним працював, мені також з ним було приємно. Він розумів субординацію, хоча я набагато менше за нього воюю, підказував, де як правильно зробити», – описує його командир Олександр з «Карпатської Січі».

Після звільнення Лиману, лінія фронту призупинилась. Їхній батальйон працював на стиках двох областей – Донецької і Луганської. Село Терни стало сектором відповідальності батальйону. Вони заїхали у це село, за яким йшли поля, посадки лісу і лінія зіткнення.

Володимир Коляда (крайній зліва) разом з побратимами з «Карпатської січі»

Суть завдань, які виконував тоді Володимир як розвідник разом з побратимами, полягала у тому, щоб вийти на спостережений пункт і доповідати про зміну обстановки. Він був «очима» для батальйону.

Одного разу у бійців виникли підозри через незрозумілі для них рухи і голоси. Попереду був яр з обмеженою видимістю, тож Володимир з побратимами пішли подивитися і перевірити. За словами волонтерки Людмили Костенко, незадовго до загибелі він записав і надіслав їй відео, на якому показував, як довкола багато мін.

За словами командира Олександра, того дня – 9 листопада 2022 року – вийшло так, що Володя виявився на найменшій відстані від «розтяжки». Через це йому попало найбільше осколків, і він втратив багато крові.

– «Кіпіш», напевно, наша війна уже закінчилася, – сказав Володя побратиму, коли вони чекали на евакуацію.

– Яке скінчилася? «Живчик», ти що? Ми ще воюватимемо.

Коли Володимира Коляду привезли в лікарню, він ще був живий. Через велику кількість ушкоджень втратив значну кількість крові. Врятувати його не вдалося. 9 листопада 2022 року він загинув.

«Воювати потрібно до останнього подиху або до перемоги. «Живчик» якраз так і робив. Він міг як ветеран російсько-української війни, на якомусь етапі сказати: «Ну все, я свій вклад у цю війну зробив. Тепер це питання наступних бійців». Він воював до останнього. Рухався і знищував ворога всіма доступними для нього методами», – каже побратим Володимира з «Карпатської Січі» Ігор Костюк.

Володимир Коляда біля нагород племінника Андрійка. Березень 2022. Село Софіївська Борщагівка.

Біль сім’ї

Усі, хто були добре знайомі з Володимиром, згадують, як він любив свою доню Марію. Віталій пригадує, що коли «Живчик» востаннє до нього приїжджав, то розповідав про дочку і при тій згадці у нього на очах проступали сльози.

У доньки Володимира Коляди таке ж світле волосся і блакитні очі, як у її тата.

Хоч Марія була ще маленькою, коли Володимир був на війні, але знала: він є і він герой.

Марійка Коляда

Незадовго до втрати батька, загинув Марійчин дядько. Мама Марії, колишня дружина Володимира, намагалася психологічно підготувати доньку до прощання з батьком та похоронів.

«Тато помер, але він стане ангелочком. Ти уявляєш, скільки ангелочків ти уже маєш: дідуся, дядю і тата?»

Марійка вибрала іграшкового ведмедика і поклала його в труну поруч із своїм татом.

Віка каже, що тоді дівчинка навіть її заспокоювала, а зараз бувають моменти, коли Марія сідає і починає плакати.

– Тата шкода. Мені скучно за татом.

Володимир Коляда із дружиною Вікою і донькою Марією.

Володимир познайомився із Вікторією на заправці у Луцьку, де вона працювала. Він саме їхав на фронт, поклав перед нею гривню і попросив написати якесь побажання. А Віка написала свій номер телефону.

Так зав'язалися їхні стосунки. Володимир любив дарувати коханій квіти, ромашки або її улюблені червоні троянди.

Потім Віка поїхала до нього в Донецьку область.

«Я завжди знала, що можу покластись на нього. Навіть як я їхала до нього в Донецьку область, не боялася»

Володимир Коляда разом із нареченою Вікою на весіллі у 2015 році.

Віка каже, що ще однією справжньою сім’єю для Володимира були його побратими. Так вважають і його батьки та брат з сестрою. На їхню думку, після пережитого на війні, Володі було важко адаптуватися до цивільного життя.

Заняттям, яке допомогло йому зблизитися із сім'єю стало вирощування полуниці і малини. Брат Василь згадує, що Володя коли обрізав малину, то любив вмикати українську музику на воєнну тематику і співати.

«Там біля тополі калина росте

Мамині очі чекають тебе,

Сива у розпачі плаче,

Сина все чекає – та в Бога вже його душа».

Це рядки з пісні, яку він часто любив наспівувати.

«Музика завжди була з ним. Він завжди був з посмішкою, як би йому тяжко не було. Тепер весь час, коли йду понад ту малину, мені здається, що він там є», – ділиться мама Зіновія.

Усі ці дев'ять років, коли Володимир Коляда був на війні, його батьки жили в чеканні «есемески, дзвінка, звуку машини». Їхній дім з прапором, привезеним сином колись, стоїть на хуторі, де рідко проїжджають машини. Тож щоразу, як було чутно звук двигуна, вони думали, що то може приїхав їхній син.

«Плачу з його матір’ю. Де не гляну – його речі. Відчуваєш цей біль. Доки він буде? Не знаю. До кінця життя», – каже батько.

Володимир Коляда із сином брата Василя Андрійком.

Завжди чекала його і сестра Надія. Володя був для неї, як ще одна права рука. Якось, наприклад, вона потрапила в лікарню, а чоловік був закордоном. Тоді Володимир приїхав і допоміг їй.

«Все, що він робив, для мене таке цінне і водночас безцінне. Щоб я не попросила, він старався допомогти. У мене два брати, а я між ними і завжди казала, що в мене два ангели. На жаль, одного не стало»

Усі його рідні згадують про те, як Володя любив дітей. Вони колись жартома казали йому, що той мав би працювати вихователем у дитячому садку.

Надія пригадує, що окрім спільного часу з донькою, племінниками і похресниками та вирощування ягід, у нього було ще одне захоплення у цивільному житті – подорожі. Як тільки він закінчив школу, став мандрувати Україною. А на Новий рік надсилав сестрі свої фото ялинок з різних міст України.

Віталій Зварич також пригадує як «Живчик» любив природу. Коли вони разом були на реабілітації, то Володимир запропонував: ««Рекс», йдемо завтра вранці на цю гору». Через стан здоров’я Віталій не зміг піти тоді. А Володимир купив собі вина, солодощів і о шостій ранку пішов на гору. Ще він любив приїжджати до Віталія в гості у Заліщики, що на Тернопільщині, й гуляти оглядовим майданчиком.

Повага і пам'ять

Нині сім’я Володимира хоче вшанувати пам'ять про свого сина-воїна.

Рідні звернулися до місцевої влади з проханням «встановити пам'ятник в селі Реклинець Червоноградського району Львівської області для вшанування пам'яті загиблого героя-кіборга Коляди В. М. та захисників, що віддали своє життя за Україну».

У відповідь на інформаційний запит Радіо Свобода міський голова Ярослав Ройко відповів, що таке звернення отримали і розглянули на спільному засіданні.

За результатами засідань комісій міськради рекомендували виконавчому комітету Великомостівської міської ради та відділу освіти, культури та туризму організувати та провести до 1 серпня громадське обговорення питань увічнення пам’яті усіх загиблих героїв громади. Також там рекомендували архітекторам міськради вивчити процедуру встановлення меморіальних дошок та пам’ятників, пам’ятних площ на території громади.

За спогадами рідних і волонтерів, Володимир за життя чутливо реагував на несправедливість і відчував через це неприйняття у суспільстві.

Коли він повертався зі служби, то помічав, що люди розважаються так, ніби не помічають війни. Тож коли почалася повномасштабна війна, він гадав, що це може змінити ситуацію і прискорити наступ України, а зрештою, перемогу, у яку він завжди вірив і заради якої жив.

Снаряди від побратимів «За Вову, за «Живчика»

Його прагнення до справедливості проявлялось у різних речах: від несприйняття корупції до незадоволеності через різну оплату праці. Так, коли після повернення зі служби він повернувся додому, то влаштувався на роботу столяром, але скоро звільнився, бо взнав, що його колегам платять менше.

Своїй колишній дружині він розповідав, що на комісії щодо інвалідності (ВЛК), хотіли, щоб він дав гроші для продовження групи. Та він відмовив: «Ні, хай перевіряють, я нічого не платитиму».

Побратим Олександр «Хонда» також описує його як відповідальну і завзяту до змін людину.

«Він дуже хотів все змінити. Ми навіть жартували: «Живчик», ти наступний депутат або голова Верховної Ради. А там, якщо будеш добре себе вести і виправдаєш нашу довіру, то навіть, може, і будеш президентом»​. «​Живчик» хотів бачити європейську державу, в не корупційну», – ділиться побратим.

Марш захисників 24 серпня 2020 року. Відео Віталія Зварича («Рекс»)

Волонтерка Людмила Костенко пригадує, як одного разу Володимира висадили з автобуса через те, що від нього, начебто тхнуло зброєю. Це сталося вночі, коли він їхав автобусом Київ–Львів. Тоді Людмила одразу ж поїхала машиною, щоб забрати його з узбіччя дороги.

«Він стоїть один з торбою, здоровенним рюкзаком, у формі, зігнутий, худючий і плаче... Ніхто за нього не вступився в автобусі. Він нагнув голову і вийшов. Я його забрала додому, заспокоїла і посадила на потяг. Він переживав, що немає гідної поваги до воїнів ні від держави, ні від людей».

Ще був випадок у вересні 2015 року у маршрутці сполученням Луцьк–Червоноград. Про це повідомляв інформаційний портал «ДК Захід».

Володимир показав водію посвідчення учасника бойових дій. Той відповів, що у них, мовляв, такі посвідчення не діють і він має або заплатити, або вийти.

Мама Володі каже, що і в рідному селі були ті, хто не розумів Володин вибір.

Запитували: «Чого він пішов? А він там треба був? Були б призвали, тоді вже, а чого він пішов сам?»

«Це біль для них, коли вони повертаються назад. Байдужість також вбиває. Потрібно, щоб їх ніколи не забули: ні живих, ні мертвих. Пам'ятали про них завжди», – вважає сестра Надія.

Волонтерка Тетяна Руденька, яка з 2014 року була знайома з Володею, також наголошує наскільки важливо зберігати пам'ять про нього і про всіх загиблих воїнів.

«Коли хлопці з 90-го батальйону подзвонили та сказали про Володю, це був біль. Я дуже не люблю цей вираз «Герої не вмирають». Вони вмирають, на жаль. Герої лишають з болем, сльозами та смутком своїх рідних. Головне, щоб Україна про це пам'ятала, не забула і навіть якщо одна людина піде і поставить свічку за всіх тих, хто віддав своє життя за нашу незалежність, значить це вже було не марно».

Коротка біографія і відзнаки

• Володимир Коляда народився 21 липня 1989 року у селі Реклинець на Львівщині.
• Учасник Революції гідності
• Доброволець, учасник АТО, оборонець Донецького аеропорту
• Останнім із групою Максима Ридзанича вийшов із території ДАПу
• З початку широкомасштабного вторгнення Росії знову одразу взявся за зброю. Захищав Київ, звільняв Харківщину
• Загинув 9 листопада 2022 року у селі Терни Донецької області

Нагороди:

• медаль «захиснику Вітчизни» (2015 р.)
• медаль «За жертовність і любов до України» (2016 р.)
• нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» від Спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України» (2016 р.)
• медаль «Ніхто крім нас!» від 90-го окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої Аеромобільної бригади (2016р)
• нагрудний знак «Знак пошани» від Міністра оборони України (2015 р.)
• медаль «За військову службу України» (2018 р.)
• відзнака «Хрест «Карпатської січі» (№121) від окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ» (посмертно, 10.11.2022 року).
• Державна нагорода України – орден «За мужність» ІІІ ступеня. (28.04.2023)

Володимир Коляда у колі дітей

Радіо Свобода від 2014 року із самого початку оборонних боїв за Донецький аеропорт записувала розповіді оборонців ДАПу та інформацію про те, що там відбувалося.

• 26 травня 2014 року бойовики гібридних російських формувань, серед яких, як було пізніше встановлено, були й російські спецпризначенці, спробували взяти під контроль новий термінал Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф’єва.
• Проте, уже через кілька годин їх витіснив звідти український спецназ.
• За українськими даними, в ході цього бою загинуло близько сотні бойовиків російських гібридних сил.
• Це фактично була перша системна відповідь України на агресію і спробу розчленування країни, вважають аналітики.
• Через здатність утримувати під обстрілами неукріплений об'єкт, оборонців ДАПу почали називати «кіборгами».
• За даними Генерального штабу ЗСУ (на 2021 рік), за час оборони Донецького аеропорту загинув 101 український солдат, 440 отримали поранення, 9 зникли безвісти.
• Серед наймолодших загиблих добровольців Святослав Горбенко та Сергій Табала.
• Окрім підрозділів ЗСУ, в обороні ДАПу також брали участь бійці «Правого сектору», «Карпатської січі» та інших добровольчих формувань.

Ось деякі з матеріалів про оборону Донецького аеропорту:

«Поворотний пункт». Як оборона Донецького аеропорту змінила ставлення до України

Перший бій за ДАП 26 травня 2014 року: спогади учасників

28 вересня 2014 року в історії оборони ДАПу: «щонайменше дев'ять загиблих і двадцять поранених»

«Кіборг» Гуцаленко, який вивішував прапор над терміналом ДАПу, помер від поранення

Жовтень в обороні Донецького аеропорту: хронологія подій у розповідях учасників

Грудень 2014 року в обороні Донецького аеропорту: хронологія, спогади, фотографії

19-21 січня 2015 року – пекельні дні оборони Донецького аеропорту. Розповідає «кіборг» Володимир Небір

«Кроха» про Зінича: «Він міг стати другим Пироговим, але загинув у ДАП»

Штабне командування в Донецькому аеропорту ніколи не було – боєць

21 січня – день загибелі Героя України «кіборга» Ігоря Брановицького

Чому 244, а не 242: «кіборги» про останні два дні оборони Донецького аеропорту