Хвиля арештів і вручень підозр серед активістів набрала обертів і, закономірно, підняла на всезагальний огляд тему стосунків поліції і активної громадськості. Останньої – передусім у особах ветеранів, волонтерів, реальних протестувальників проти незаконних забудов та інших зловживань владою.
Той факт, що затримання і «пред’яви» пішли косяком, миттєво воскресив тему принципового протистояння поліції та активістів. От-от, і згадають, швидше за все, необачну фразу одного поліціянта: «Ложись, бандера!»
Ця фраза і численні випадки, так би мовити, невиправдано емоційної реакції поліцейських на дії активістів, очевидно, змушують шукати причин. Деякі з них – на поверхні.
Найчастіше вказують на фактичну безкарність силовиків. Це справедливо: «Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно». Особливо, якщо її носій – не обтяжений високими ідеалами, просто собі «маленька людина», та ще й озброєна. Давно відома істина і частина українських правоохоронців є просто черговою ілюстрацією цього принципу.
Ще одна причина – прояв внутрішнього конфлікту між «старими» і новими, у даному разі персоніфікований у поліціянтах та активістах. Теж цілком логічно – будь-який тривалий і глибокий модернізаційний процес супроводжується внутрішніми конфліктами, які при несприятливому збігу обставин можуть перерости і в громадянську війну. Прикладів у європейській історії теж достатньо.
Та й без того умовні активісти і умовні поліцейські – просто за своїм психологічним типажем – діаметрально непоєднувані явища. Навіть якщо обидві сторони «ангели» у своїй системі координат – у них настільки різні пріоритети і уявлення про належне, що вони якоюсь мірою приречені на конфлікт.
СРСР недаремно називали «великою зоною»
Але градус надривної емоційності у відносинах цих двох сторін змушує підозрювати ще дещо. І це «дещо» – це страх. Страх не вижити. Успадкований із совка. Умовний поліцейський, «мент», теж виріс із совєтського казана, як і всі ми, навіть незважаючи на пізніший рік народження – більше не було звідки. І це успадковане підґрунтя визначає значною мірою його свідомість. Совкові міліціонери на найнижчому щаблі у масі своїй були аж ніяк не особливо заможними на загальному фоні. Але мали одну дуже суттєву перевагу – приналежність до апарату примусу тоталітарної держави. І бачили повсякдень животіння тих, хто такою перевагою не володів.
В умовах совка «причепитися» до держави і використовувати можливості, які дає державний «дах» тоталітарного режиму – було нічим іншим, як одним зі способів виживання
СРСР недаремно називали «великою зоною». Одна з тактик виживання у концтаборі – причепитися хоч як до апарату адміністрації-охорони і просто впливових людей. У «великій зоні» аналогом було – стати частиною державного апарату примусу. Саме примусу – це давало найкращі шанси. Друге місце належало тим, хто мав безпосередній доступ до матеріальних благ – харчі, одяг, ліки і так далі. Останнє розбещувало, але ніякий страх втратити становище не дасть такого надриву і такої упертої затятості, як страх не вціліти. Він має прошите «ззаду голови» відчуття приниження, постійну нестачу усього, всевладдя держави (бодай у вигляді безпосереднього начальника) і – постійний страх змін. Бо останні сто років зміни не приносили майже нічого, крім страждань, втрат, жаху, смертей і так далі.
В умовах совка «причепитися» до держави і використовувати всіма правдами і неправдами можливості, які дає державний «дах» тоталітарного режиму – було нічим іншим, як одним зі способів виживання. Просто самозбереження. Привілеї – явні і неявні – були тільки механізмом виживання.
Світоглядний конфлікт накладається на принципову невживальність між собою типів умовного колаборанта і умовного борця. Вижити може лише хтось один.
Подальшим наслідком дії такого механізму було закріплення у головах порядку денного, співзвучного з колонізатором і його спадкоємцями. Як завжди у постколоніальних схемах, «старі» еліти тісно зав’язані на імперію, яка забезпечує їм привілейоване становище, у нашому випадку – ще й надприбутки, і тому внутрішнє протистояння набирає рис «або – або». Тож світоглядний конфлікт накладається на принципову невживальність між собою типів умовного колаборанта і умовного борця. Вижити може лише хтось один.
Активісти, ветерани, волонтери – страшні поліцейським у редакції «менти» і обивателям не тим, що пропонують рівні права, демократію, свободу тощо. І навіть не тільки тим, що загрожують позбавити їх негласних привілеїв.
Борці змушують долати внутрішній страх, змушують дотримуватися демократичних правил і одночасно служать живими доказом – це можливо
Вони страшні змінами як такими. Вони страшні українським порядком денним, просуванням української суб’єктності. За це останнє останні сто років карали нещадно. Чим надійно вбили у численні голови думку – краще сидіти тихо, краще не висовуватися, краще не перейматися нічим, що поза тобою.
Борці змушують долати внутрішній страх, змушують дотримуватися демократичних правил і одночасно служать живими доказом – це можливо. Можливо жити без страху, можливо жити своїм життям, можливо бути суб’єктом, можливо чинити опір. І цим самим безмовно докоряють усім тим, кому страшно.
Революція гідності. Учасниці Самооборони Майдану, Київ, 16 лютого 2014 року
Психологічним доважком тут ще той фактор, що вибір виживання через «присмоктування» до агресора і колонізатора тягне за собою перейняття його способу думання і сприйняття – і в ході мімікрії, того таки «яничарства», і як асоціація з насильником у процесі того, що в побуті називають «стокгольмським синдромом». Активний громадянин у такому розкладі ворог подвійно – і як противник імперії та її реваншистів, і як потенційний невільний провокатор чергового сплеску насилля і нестабільності.
Унаслідок дії всіх цих факторів у нашій конкретній реальності сформувалося вибухове протистояння. Ні, не держава проти власних громадян. А травмовані й розбещені неволею, для яких усе те, що нормально називається свавіллям і корупцією, було і є способом вижити (навіть якщо об’єктивно така потреба не стоїть, вона залишається головним рушієм і мотиватором на підсвідомому рівні) проти тих, хто успішно долає травму, хто стає чи уже став суб’єктом подій, хто просуває саме ту агенду, приналежність до якої у ХХ столітті опускала шанси вижити майже до нуля. Це конфлікт соціальний, світоглядний, психологічний, конфлікт між поколіннями, державами, політичними устроями. Поліція контра активісти – це один із проявів.
Революція гідності. Учасники Самооборони Майдану, Київ, 6 лютого 2014 року
«Зачистки буйних»
Додаткова проблема полягає в тому, що раніше чи пізніше, після активної фази війни, навіть визвольної і тому священної, – будь-яка влада постає перед потребою, грубо кажучи, «зачистки буйних». Великі країни століттями відправляли таких у колонії, а де такого варіанту не було – або термідоріанський переворот «скручував в’язи» якобінцям, або Пілсудський мусив розсаджувати політичних противників по фортецях (попри те, що у Брестькій фортеці та у Березі Картузькій сиділо сила українських діячів, у внутрішньопольському контексті основною проблемою були ендеки, які на практиці ніяк не могли вилізти з парадигми боротьби за ідеальну Польщу). У крайніх випадках – 1937 рік у Радянському Союзі – за висловом Віктора Суворова, «рік, коли терор, слідуючи своїй логіці, добрався і до комуністів, тому вони цей рік і пам’ятають».
Проблема не в патріотизмі, проблема в тому, що, необтяжені стратегічним мисленням та умінням вчасно зупинитися, прямолінійні та з чорно-білим мисленням – вони можуть «рознести» державу
Якими б патріотами «буйні» не були – проблема не в патріотизмі як такому, проблема в тому, що, необтяжені стратегічним мисленням (не тому, що дурні, а тому, що такі є) та умінням вчасно зупинитися, прямолінійні та з чорно-білим мисленням – вони запросто можуть «рознести» державу. При тому, що на війні такі люди є справді «золотими» солдатами: ініціативні, зі швидкою реакцією, добре розвинутим «почуттям ліктя» і етикою взаємодопомоги. У повсякденні ж їм тісно і, як наслідок, вони починають шукати собі заняття.
Звичний «синдром вахтера» пострадянського чиновництва чи постійні претензії виключно на пильнування-контролювання-розподіляння у монопольному режимі з боку державної машини здатний перетворити тривіальну побутову ситуацію у спусковий гачок чергової «махновщини»
Під час «Маршу захисників» до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2020 року
Поліція аж ніяк не єдина у несвідомій реплікації схеми виживання. Протилежна сторона теж має на сумлінні чимало знаків неволі
От тільки що робити, коли конкретні люди у державному апараті – переважно, висловлюючись терміном Миколи Рябчука, креоли, до того ж обтяжені сервільністю перед сильнішим (у наших умовах сильніший історично – колишня метрополія), інерцією асоціювання себе з цим сильнішим, провінційні, та й просто не обтяжені компетентністю, дипломатичністю та іншими рисами, які необхідні у такій ситуації? По суті справи, численні копії різної концентрації вище описаних типів просто захопили державу. А в той же час активісти, у тому числі радикали, у тому числі з кримінальним бекграундом – об’єктивно є страхівкою від, можливо, втрати державності? Ясно одне: ті, хто за поступові зміни, але еволюційним шляхом – у такому розкладі опиняються дослівно «між землею і небом», непочуті й незрозумілі майже ніким.
Заради справедливості, поліція аж ніяк не єдина у несвідомій реплікації схеми виживання. Протилежна сторона теж має на сумлінні чимало знаків неволі – це і недовіра до держави, включно зі сприйняттям державної влади і інституцій як ворога, це і паттерн «героїчної боротьби», і неувага до будівництва інституцій, і вимога діяти у «білих рукавичках», і ще багато чого.
Багато хто любить не Україну в собі, а себе в Україні
Скажу більше – усі наші політичні партії та рухи, за дуже невеликими винятками, пропонують не що інше, як різні варіації тактик виживання – починаючи від відвертої мімікрії під колонізатора, як ОПЗЖ, і закінчуючи впертим протистоянням у режимі наглухо обложеної фортеці, як «Свобода». Багато хто і досі не зрозумів, що існування України є єдиним і її модернізація має відбутися, вирісши на подоланні та рефлексії травм. Багато хто, таке враження, так і не здолав комплексів, набутих у атмосфері хронічного приниження за зразком СРСР і любить не Україну в собі, а себе в Україні. Дехто взагалі нагадує ілюстрацію до слів Бориса Мартоса: «Як не має бути Україна соціалістичною, то хай не буде ніякої». Втім, це тема окремої широкої розмови.
Усе це пишеться не для того, щоб когось очорнити чи обілити. І все описане ніяк не скасовує причин більш очевидних і приземлених – меркантильних інтересів, корупції, політичних інтриг і так далі. Просто важливо розуміти – у нашому українському виконанні ці процеси і протистояння детермінуються прошитими «ззаду голів» цінностями виживання. Як справедливо зауважила Оксана Забужко, «ми всі – survivors», тобто ті, хто вижив. А ще, не менш справедливо – «неволя розбещує». Не гірше, ніж багатство, влада і всесильність.
Ця посттоталітарно-виживальницька підсвідома детермінанта у наших головах, хоч і малопомітна, потужна настільки, що її невраховування здатне звести нанівець будь-які реформи, навіть найбільш фахові й продумані. Тому то будь-які зміни вимагають такого роду «поправки на вітер» – аби не перетворюватися самі по собі у черговий виток проблем.
Олеся Ісаюк – історик
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Українська армія: секрет регенерації