Воєнний двобій Росії та України. Чи прийме Туреччина правильний бік історії?

Туреччина вважається стратегічним партнером України, постачає «Байрактари», закрила Чорноморські протоки й взагалі готова до посередництва в російсько-українському мирному діалозі. Водночас вона відмовляється приєднуватися до антиросійських санкцій та запрошує в гості російських туристів.

Вкрай обережну турецьку політику можна зрозуміти, але не сприйняти – особливо зараз, під час триваючої гарячої фази війни Росії проти України, каже старша аналітикиня досліджень сучасної Туреччини в Карлтонському університеті (Канада) Євгенія Габер.

Євгенія Габер, старша аналітикиня досліджень сучасної Туреччини Карлтонського університету (Канада)

– Давайте спочатку про Маріуполь – ту рану, що болить всім притомним людям у світі.

Наприкінці квітня виконувач обов’язків командира 36-ї бригади морської піхоти з оточеного маріупольського гарнізону Сергій Волинський звернувся напряму до президента Ердогана з проханням забрати цивільних і військових з «Азовсталі» на територію Туреччини як третьої країни в процедурі «extraction».

Нагадайте, а чи була реакція на це звернення? Так само, якою була відповідь турецької влади на бомбардування росіянами мечеті в Маріуполі в березні – адже на той момент там переховувалися у тому числі громадяни Туреччини.

– Публічної реакції з боку турецької влади я, чесно кажучи, не бачила. Ані по зверненню нашого командира-морпіха, ані по мечеті султана Сулеймана, що в Маріуполі. Хоча в таких випадках не варто очікувати прямих заяв з боку влади. Про реакцію, скоріше, свідчать питання, порушені під час переговорів з російською стороною, конкретні результати тощо.

Маріуполь, «Азовсталь»: як живуть у підвалах цивільні, які ховаються від війни

Тоді – ще в середині березня українська спільнота в Туреччині, наші кримськотатарські журналісти, місцева преса активно поширювали запис соціальними мережами, тегали адміністрацію Ердогана з проханням допомогти у визволенні турецьких громадян та українських цивільних, які переховувалися від російських обстрілів у мечеті.

І за декілька днів з’явилась інформація про успішну евакуацію до Туреччини близько 50-60 турецьких громадян із 150, котрі перебували на її території.

Утім, вже в середині квітня російські ЗМІ поширили інформацію про черговий «подвиг» російського спецназу, який нібито «звільнив із українського полону турецьких заручників, що утримувались ЗСУ у мечеті в Маріуполі». За словами представника Міноборони РФ Ігоря Конашенкова, «спецоперація з порятунку громадян Туреччини» проводилася на особисте прохання турецького президента Ердогана, який попросив російську владу «звільнити людей із будівлі мечеті».

Маріуполь: до та після вторгнення Росії в Україну (фотогалерея)

Цікаво, що центральне державне інформаційне агентство Туреччини Anadolu Agency повністю ретранслювало російські наративи про «порятунок російськими військами заручників, що утримувались в мечеті українськими силами та іноземними (європейськими) бойовиками».

Жодного коментаря з цього приводу з українського боку агентство не навело.

Проросійський бойовик проходить повз пошкоджену під час боїв мечеть у Маріуполі в квітні 2022 року

Багато говорилося про спроби «човниковою дипломатією» домовитися з російською та українською сторонами про вирішення інших гуманітарних питань в Маріуполі. Йшлося навіть про можливість евакуації морем за сприяння Туреччини та Греції. Обговорювалась можливість спільного візиту до Маріуполя міністрів закордонних справ цих країн і представників Франції.

Щоразу протягом останнього місяця питання Маріуполя піднімається в робочих контактах української сторони з турецькими дипломатами, зокрема на зустрічі керівника Офісу президента України Андрія Єрмака з головним радником президента Туреччини Ібрагімом Калином.

Жодна ідея повністю не спрацювала. Дуже мало маємо на виході, на жаль. Все впирається в особисту позицію Путіна стосовно Маріуполя та України в цілому.

А взагалі стосовно коментарів з боку офіційної Анкари. Коли стосується відносин з Росією, турецька влада не любить голосних заяв. Особливістю турецької дипломатії є те, що ніколи нічого не виноситься в публічний простір без впевненості в позитивній відповіді з іншого боку. Спочатку все опрацьовується в робочому порядку, і тільки тоді про це офіційно повідомляють.

– В особі президента Реджепа Тайїпа Ердогана Туреччина продовжує заявляти про готовність подальшого посередництва для двосторонньої «мирної» українсько-російської зустрічі.

Згадалося, коли в березні віч-на-віч контактували делегації України та РФ, і та зустріч проходила в стамбульському палаці Долмабахче, в українському суспільстві був певний оптимізм. Навіть іронізували, мовляв, в резиденції Долмабахче припинила існування Османська імперія, буде символічним, якщо там же закінчиться імперія російська. Утім, за великим рахунком, ані програму-мінімум (вирішення гуманітарних питань), ані програму-максимум (припинення вогню) так і не було виконано.

Чи є мотив зустрічатися нині, хоча би і за посередництва Ердогана?

– Стосовно тієї стамбульської зустрічі особисто я не мала піднесених сподівань. Але навіть якщо тоді, в березні, й не вдалося домовитись про перемир’я, наша робоча група принаймні озвучила позиції України. Відбувся дипломатичний контакт особистий, а не телефоном або через відеозв’язок.

Члени української делегації під час переговорів з російськими представниками, Стамбул, Туреччина, 29 березня 2022 року

У березні ще зберігалася крихітна надія на існування в Росії здорового глузду. Але згодом було звільнено від російської окупації Київщину, ми отримали свідчення воєнних злочинів, актів геноциду, скоєних російськими військовими проти українців.

Дедалі більше в цій війні ми бачимо звірств росіян – не просто агресії з порушенням норм міжнародного права, а цілеспрямованого знищення українців, тим важче нам вести переговори. Як зазначив Володимир Зеленський, якщо перемовини й відбудуться – то виключно на рівні двох президентів, в інших форматах немає сенсу.

Туреччина неодноразово анонсувала нову зустріч на своєму майданчику Зеленського та Путіна за посередництва Ердогана. Якщо це станеться, це буде успіхом турецької дипломатії. Проте особисто я маю серйозні сумніви щодо реальності такого сценарію без впевненої перемоги української армії.

Тут головне питання: а що саме обговорювати? Зустріч заради зустрічі на нинішній стадії війни взагалі не є актуальною. Або предметні перемовини двох президентів, або по факту нема чого зустрічатися. Цю війну Україна має виграти на полі бою, а потім вже закріпляти перемогу в усіляких договорах.

Проте у разі готовності РФ на прямі переговори на найвищому рівні є всі шанси, аби відбулись вони саме в Туреччині. Принаймні Анкара зробить для цього все можливе.

– В нещодавній розмові з «Європейською правдою» ви звернули увагу, що в той час, як із іншими державами співпраця України під час війни йде по наростаючій, коли іноземна військово-технічна підтримка Україні постійно збільшується, то з Туреччиною ми як почали з «Байрактарів», так з ними зараз і стоїмо. Іще маємо закриті Туреччиною Чорноморські протоки. Власне, ось і все…

– І до слова, Туреччина продовжує виправляти, що передані Україні безпілотники – вони не турецькі, а вже українські.

Хоча політично Туреччина підтримує Україну, маю відчуття, що питання російської війни є великою мірою питанням турецької внутрішньої політики. З одного боку, це стосується економічної ситуації – щоб зберегти економіку на нинішньому рівні, Туреччина, як вони кажуть, «не може собі дозволити санкції проти Росії» чи відмовитися від російських туристів.

З іншого боку, турецькій владі потрібні успіхи на міжнародній арені. І ефективне посередництво в російсько-українській війні могло би стати красивою іміджевою історією. Ну і, звичайно, є фактор громадської думки.

Варто зважати на кілька моментів.

По-перше, вибори в Туреччині в 2023 році як президента, так і парламенту. Це означає, що не будуть ухвалюватися будь-які непопулярні рішення, загрозливі погіршенням економічної ситуації чи порушенням внутрішньополітичного балансу в країні не на користь правлячої влади.

По-друге, потрібно пам’ятати про вкрай високий рівень антиамериканізму та недовіри до НАТО в турецькому суспільстві. Понад 80% турків вважать саме США головною загрозою національній безпеці Туреччини.

– Це при тому, що Туреччина входить до блоку НАТО.

Туреччина взагалі не є ані класичним партнером Сполучених Штатів Америки, ані класичним прикладом країни НАТО.

В турецьких ЗМІ, на публічних майданчиках, в експертних дискусіях, у висловлюваннях політиків і лідерів громадської думки чи не щодня лунають такі меседжі, що мають свою аргументацію в Туреччині, але при цьому добре вписуються у російські наративи та активно підживлюються російською пропагандою. Скажімо, що «Туреччина не буде заради НАТО псувати відносини з Росією», що після Сирії, Лівії, Афганістану, Іраку «погані» Сполучені Штати Америки тепер зацікавлені в послабленні Росії та Туреччини.

Україні через війну в Туреччині, безумовно, співчувають. Але не як жертві російської агресії, скоєних росіянами воєнних злочинів. А дуже часто як «маріонетці в руках західного імперіалізму, Сороса і НАТО».

– Позиція Туреччини, виходить, така: щоб бути нейтральним посередником, потрібно підтримувати відносини з обома сторонами збройного конфлікту в Україні.

– Саме так. Але тут у мене виникає питання, чи можна дотримуватись нейтралітету однаково щодо агресора і щодо жертви агресії? У світі здебільшого розуміють, що Путін є воєнним злочинцем. Що Росія стрімко перетворилася на країну-парію, з якою ніхто не хоче мати справу.

Можу зрозуміти якісь чутливі внутрішні питання в турецьких реаліях. Але для мене є неприйнятними такі кроки, як відкриття нових турецьких авіакомпаній з обслуговування російських туристів, відверті запрошення приїжджати на відпочинок чи відкривати російський бізнес в Туреччині.

Це шкодить самій Туреччині. Не лише тому, що поширений тут наратив «війна – окремо, економічна співпраця окремо» лише поглиблює залежність Анкари від російських енергоносіїв, російського ринку, туристів тощо. Ще й тому, коли в разі умовного програшу України і окупації Росією морських портів на півдні країни, перевага РФ перетворить Чорне море у внутрішнє російське озеро. Це стане жахливим сном насамперед для Туреччини. Не розуміти такого очевидного – недалекоглядно, як на мене.

Стратегічне партнерство – а партнерство України з Туреччиною визначено сторонами в такому статусі, вимагає стратегічних кроків і рішень. Тому мені хочеться вірити, що домінуючим в турецькому контексті буде сигнал: є Росія – країна-агресор, а є Україна, яку потрібно усіляко підтримувати.

Залишитися на правильній стороні історії важливо і для самої Анкари – як в плані її майбутніх відносин із партнерами по НАТО, так і для використання свого потенціалу регіонального лідерства.

Я, наприклад, очікувала би, що так само, як США і Британія стали каталізатором європейської підтримки Україні, Туреччина взяла би на себе роль політичного й дипломатичного дороговказу для всього тюркського світу та Близького Сходу. Змогла би показати приклад послідовної та принципової зовнішньої політики щодо російської агресії в Україні. Такої політики, що базується на цінностях, повазі до норм міжнародного права, людського життя й гідності.

Шкода, якщо цей потенціал буде втрачено на догоду короткостроковим інтересам збереження прагматичної співпраці з країною-терористом, що за рівнем міжнародної ізоляції скоро випередить Північну Корею, Сирію та Еритрею.

– Що Україна може дієвого протиставити цій хвилі настроїв серед турків, які ви спостерігаєте, мовляв, Україна прагне до НАТО, тому на її території війна?

– Це те, що мене особисто хвилює: відсутність системної протидії з українського боку подібним настроям в турецькому суспільстві. Є поодинокі спроби перебити потік російської пропаганди заявами нашого посольства, виступами кількох українських дипломатів та невеликої купки активістів – експертів і журналістів, зокрема, кримськотатарських, азербайджанських та інших, які володіють турецькою мовою.

Але потрібні набагато серйозніші ресурси, насамперед людські й фінансові, аби протистояти російським операціям впливу в Туреччині – країні, де росіяни працюють давно та системно, і традиційно почуваються комфортно.

При цьому важливо розуміти, що не завжди громадська думка ретранслюється у відповідну позицію влади. Тому працювати потрібно на всіх рівнях – не тільки політичному, але й експертному, інформаційному, академічному.