«Вперед у минуле – це розпочав Путін». Чи важить мораль на війні?

(Рубрика «Точка зору»)

«Писати вірші після Освенциму – варварство» – у колах гуманітарних інтелектуалів все частіше можна зустріти цю відому фразу німецького філософа Теодора Адорно. Це й не дивно: війна в Україні та на Близькому Сході знову ставить перед людством необхідність переосмислення питання людського страждання та його меж.

Не дивлячись на кількість інтерпретацій, Теодор Адорно мав на увазі як легітимність створення високого в принципі на тлі колосальних страждань людини, так і той факт, що поезію здатна продукувати та сама нація, яка створює концтабори. Але чи дійсно Освенцим (Дахау, Бухенвальд тощо) є водорозділом в історії людства?

Здається, на це питання пошепки (адже залишився майже непоміченим) нещодавно відповів прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу, коли в одному зі своїх виступів щодо ситуації в Газі сказав: «Ти маєш пам'ятати, що Амалік зробив тобі» – так каже наше Святе Письмо!»

До цієї важливої і, мабуть, поетичної для більшості цитати ізраїльського прем'єра ми ще повернемось, адже вона задає тон не тільки логіці дій Ізраїлю в Газі, але, можливо, і майбутньому світовому конфлікту. А ще повністю деформує модернове уявлення про страждання та його межі, повертаючи світ у стародавні часи.

Кожен вважає власне страждання унікальним. Це зумовлено як суто психологічною потребою індивідуального співчуття, так і затвердженням власної індивідуальності як такої. Війна ж страждання уніфікує: однакові траншеї, холод, поранення, тіла, сирени над містом – війна.

Але фізичне страждання як моральна категорія окремо входить у суспільну свідомість лише з християнством. Через секулярні процеси воно фактично випаровується як щось незаконне та огидне, приречене на зневагу цивілізації. І саме тому його масштабування на рівні концтаборів чи масових вбивств викликає шок у сучасних людей. Але так було не завжди.

Геноцид як частина стародавнього світу

Вважається, що XXсторіччя було найбільш кровавим в історії людства. Можливо, з точки зору кількості жертв це твердження справедливе. Але чим був дохристиянський світ?

Це питання має як історичний, так і етичний вимір. Стародавні євреї, згідно Тори, на шляху до Ерец Ізраель вирізали цілі народи, включно з дітьми. Олександр Македонський знищував країни та племена з узбережжя Середземного моря аж до індійських джунглів. Римляни різали північ та захід Європи, а перси – її південь та схід.

Не була виключенням і доколумбова Мезоамерика: практики поводження з сусідніми племенами з боку домінуючих етносів (на кшталт майя) широко відомі навіть у сучасній масовій культурі – відрубання голів, вирізання сердець під багатотисячні вигуки переможців.

Іншими словами, геноцидна практика – як би її визначили сучасні правозахисники, тобто знищення народу за етнічною та/чи культурною ознакою – була буденністю у стародавньому світі. Сьогодні ж геноцид є найтяжчим злочином у міжнародному кримінальному праві.

При цьому уявімо собі поле бою з засобами війни тих часів за участі десятків тисяч людей. Це не буде одна рана від кулі в тілі кожного вбитого зі взводу солдата. Це порубані на шматки тисячі тіл. Зараз жах викликають вбиті бійці у лісосмугах Донбасу, але ще дві тисячі років тому відрубані руки та ноги ворогів були нормою колективної свідомості стародавніх суспільств. Засоби війни, коли противника здебільшого доводилось різати та буквально розсікати частинами, зумовлювали й формування моралі страждання, в якій жорстокість в її сучасному розумінні була абсолютною нормою.

Стигматизація страждань

Чи змінилась поведінка людей з приходом християнства? – Ні. Змінилось с ставлення до цієї поведінки: тепер на неї накинули християнську мораль зі співчуттям як однієї з головних чеснот. Ближній став сходинкою до раю, а отже його страждання має тепер викликати осуд та співчуття. Темне Середньовіччя отримало таку назву не тільки через низький рівень наукового знання: кількість війн, включно з релігійними, та знищених народів в цей період історії була не набагато нижчою за часів язичників, хоча у Європі і домінувала вже християнська етична парадигма з любов'ю до ближнього.

Знову «око за око»

Але повернемось до слів ізраїльського прем'єра, який процитував дуже конкретний уривок Святого Письма, що має таке ж конкретне продовження, а саме:

«Тпер іди і вразь Амалика [й Ієрима] і знищ усе, що в нього; [не бери собі нічого в них, але знищ і віддай закляттю все, що в нього;] і не давай пощади йому, і віддай на смерть від чоловіка до дружини, від отрока до немовляти, від вола до вівці, від верблюда до осла» (1-а Царств 15:3).

Про що тут йдеться? Якщо перекласти суто на мову сучасного права – про геноцид. Зрештою, Старий Заповіт (християнською термінологією) сповіщає про повне винищення амалекітян євреями через декілька століть. Але в сучасному контексті алюзія до тих подій з боку Нетаньягу де-факто означає відмову від правил ведення війни: «око за око», вбита дитина – за вбиту дитину тощо. Страждання та жах знову позбавляються християнського лоску та переводяться у розряд буденних, поки не буде досягнено головної цілі – повного знищення ворога.

Початок – у Бучі

Треба сказати, що цю костяшку доміно стародавнього світу штовхнув саме Володимир Путін 24 лютого 2022 року, і вона мала конкретну назву – Буча.

Але тоді це ще викликало шок, адже відбулося у західній, щобільше – православній парадигмі моралі.

За Путіним вперед у минуле покрокував «Хамас» 7 жовтня через зґвалтування єврейських жінок та вбивство дітей. І теперішня відповідь Ізраїлю «знищенням терористів», коли гине і цивільне населення Гази, може стати останнім пострілом у сучасну міжнародну мораль. Антисемітизм, який шириться світом, зміцнення ісламської спільноти на Заході й, як завжди, загальні заклики ООН до добра та миру призведуть до повернення стародавнього світу в етичному сенсі, коли кожна країна сама визначатиме межі страждання своїх ворогів. Де-факто цей процес вже розпочато абсолютною імпотенцією світової архітектури безпеки.

Це – етичне обличчя Третьої світової, якщо вона все ж відбудеться. І питання поезії після Освенциму тоді вже здаватиметься наївністю ще існуючих правил минулих століть.

Станіслав Асєєв – письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода