«Ми були очима мирних жителів Маріуполя». Інтерв'ю з фотографами Associated Press

Журналіст Associated Press, фотограф, відеограф, письменник Мстислав Чернов та фотожурналіст Євген Малолєтка стали лауреатами Премії імені Георгія Гонгадзе. За годину до початку повномасштабної війни вони приїхали у Маріуполь і були чи не єдиними журналістами, які показали життя міста, оточеного російськими військовими.

20 днів журналісти працювали під обстрілами, щоб світ побачив справжню «операцію» російської армії: зруйновані будівлі, вмираючих дітей, братські могили, бомбардування пологового будинку.

Що відчували, коли знімали те, що називають воєнними злочинами Росії? Як вдавалось переховуватись, працювати та передавати інформацію із заблокованого міста? З якими думками покидали це місто? Чого ми ще не знаємо про оборону Маріуполя та що залишилося за кадром? Про це в інтерв'ю Радіо Свобода із Мстиславом Черновим та фотожурналістом Євгеном Малолєткою.

Лауреати Премії імені Георгія Гонгадзе 2022 року: фотографи Мстислав Чернов (ліворуч) та Євген Малолєтка

– Премія імені Георгія Гонгадзе. Що означає для вас ця нагорода?

Мстислав Чернов: У цьому році це точно премія для всіх українських журналістів, тому що весь світ дивиться на те, як українські журналісти бачать війну своїми очима. У міжнародній журналістиці взагалі перспектива тих людей, в країні яких відбувається війна, вона найважливіша. Саме тому українські премії, які визначають стандарти української журналістики настільки важливі. Зараз це не просто українська премія, зараз – це премія міжнародна. Гонгадзе є прикладом для всіх українських журналістів, тобто для нас це персонально важливо. Велика честь.

Євген Малолєтка: Це відзнака за те, що ми показали людям правду. Для мене правда завжди стоїть на високій планці. Наша робота і те, що ми зробили в Маріуполі, це дійсно було показово, бо ми маємо донести світу, що відбувається. Показати людям ту частину, яку не можуть побачити всі. Я роблю свою роботу не за нагороди, я роблю її для людей. Для того, щоб світ знав, що відбувається в нашій країні.

Українські рятувальники і волонтери несуть вагітну жінку, яка постраждала в результаті авіаційного удару російських військових по пологовому будинку та дитячій лікарні в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Фото Євгена Малолєтки

– Ви приїхали у Маріуполь за годину до початку бомбардувань. Про що думали дорогою?

Євген Малолєтка: Дорога з Бахмута розпочалась десь о 6-й чи о 7-й вечора і тривала до 3:30. Ти їдеш з думкою, що щось буде, щось буде. Ти їдеш у ніч, коли за декілька днів всюди бахкає, всюди щось вибухає, але не цієї ночі. Передова затихла перед якоюсь бурею. Ми приїхали о 3:30, за годину почалась масштабна війна. Ми очікували цього, але не очікували, що це буде всюди. І в Києві, і в Чернігові, і в Сумах, і в Харкові, на Донбасі, в Херсоні. Ми очікували трошки інший формат, але сталося, як сталося.

Житловий будинок в Маріуполі після обстрілу російських військових, 11 березня 2022 року. Фото Євгена Малолєтки

– Хто ухвалив рішення про це відрядження? Чому пішли на такий ризик?

Євген Малолєтка: Ми із Мстиславом Черновим заздалегідь домовились, що якщо ми будемо відчувати, що війна буде на порозі, то ми маємо бути у Маріуполі. Бо це місто, яке Росія точно захоче собі забрати і точно «Азов» це місце не захоче віддавати.

Це наша робота. Ми не знали, що буде відбуватись взагалі, і ніхто не знав, що буде з Маріуполем. Але ми знали, якщо навіть місто буде оточене, ми все одно залишимось там працювати до того моменту, до якого це буде можливо.

Фотограф Associated Press Євген Малолетка вказує на дим, який піднімається після авіаудару армії Росії по пологовому будинку в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

Мстислав Чернов: Тому що це було важливо. Коли ти робиш такий вибір, важко зрозуміти саме в той момент, чому ти його робиш. Ти робиш те, що вважаєш за потрібне. Те, що вважаєш своїм обов’язком, своєю професією. Просто намагались робити свою роботу наскільки, настільки це можливо найкраще. Це було рішення, яке ми ухвалили ще до війни. Якщо війна почнеться, а ми вже розуміли, що війна почнеться точно, ми зробили цей вибір і поїхали у Маріуполь.

Вагітна Маріанна Підгурська, яка постраждала в результаті авіаційного удару російських військових по пологовому будинку та дитячій лікарні в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

– Чи поїхали б ви у Маріуполь зараз, уже знаючи, що там відбувається?

Мстислав Чернов: Так. Я думаю, не тільки ми. Якби журналісти українські, міжнародні знали, що буде відбуватись у Маріуполі, там би залишилось набагато більше людей. Ми такі самі як і всі інші, просто так трапилось, що ми залишились останніми і просто робили свою роботу. Намагались вижити і робили свою роботу.

Ми б ще раз поїхали, можливо, навіть, залишились ще б довше. Принаймні зараз я розумію, що потрібно було залишатись ще довше.

Український військовослужбовець у Маріуполі, 12 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

– Що відчували, коли знімали те, що називають воєнними злочинами Росії?

Мстислав Чернов: Я пам’ятаю відчуття дежавю, що це відбувається знову і знову. В якийсь момент ми перестали розуміти, як це може повторюватись знову і знову. Як стільки трагедій може відбуватись в одному і тому самому місті день за днем.

До цього не можливо було звикнути і тільки зараз я розумію, наскільки ще багато було того, що ми не бачили. Зараз продовжують виходити люди з Маріуполя, продовжують розказувати історії і я розумію, що та перспектива, яку ми бачили, вона вузька. Це було багато, але це була сота, тисячна частина цих історій і страждань того міста, всіх смертей того міста.

Євген Малолєтка: Коли перебуваєш на місці, твоє завдання – це як стрес на виживання постійний. Кожен твій вихід, кудись поїхати чи піти, це постійний ризик. Бо пересування по місту і особливо в деякі райони було вкрай небезпечно. Іноді там на місці, коли ти працював, не усвідомлював, що відбувається насправді. Ти просто мав працювати, мав думати про свою безпеку та колег. Просто не наражатись на велику небезпеку. Іноді, коли в твою сторону російський танк повертає дуло, в тій будівлі, де ти сидиш, відчуття не найприємніші.

Наслідки обстрілу дитячої лікарні та пологового будинку в Маріуполі, 9 березня 2022 року. Фото Євгена Малолєтки

– За вами полювали російські військові?

Мстислав Чернов: Ми знали, що проти нас розгорнулась велика інформаційна кампанія з дискредитації. І розуміючи методи, ми знали, що потрапляти до рук російських солдатів небезпечно і для життя, і для журналістики, яку ми робили.

Євген Малолєтка: Ми відчували на собі медійний пресинг, наші ім’я були всюди. Також ми отримували різні повідомлення у соціальні мережі і пошту несприятливого характеру. Я не зважаю на це, бо ми все одно маємо працювати, маємо розказувати те, що відбувається.

Тіла загиблих цивільних кладуть у братську могилу на околиці Маріуполя, оскільки люди не можуть поховати своїх загиблих через сильний обстріл з боку російських військ. Маріуполь, 9 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

Фото Євгена Малолєтки

– Як вам вдавалось переховуватись, працювати та передавати інформацію із заблокованого міста?

Євген Малолєтка: Це було складно, бо через деякий час іноді повністю був відключений зв’язок. Іноді в одній точці в місті поліція і служба зв’язку «Київстар», вони налагодили зв’язок, під’єднали генератор, і одна точка в центрі міста роздавала мобільний зв’язок та інтернет. До якогось часу можна було приїхати на це місце і відправити матеріал через мобільний зв’язок, але потім і ця точка потрапила під обстріли і зв’язку більше не було.

Одна зі служб поліції допомогла нам отримати зв’язок, ми приїздили до них, у них був супутниковий інтернет і ми відправляли через них. Але це були останні дні. Весь час до цього ми відправляли самотужки. Іноді, сидячи під торговельним центром, де є зв’язок. Ти сидиш і постійно кружляє літак. Ти сидиш під сходами з витягнутою рукою з мобільним телефоном просто чекаючи, що відправиться файл, щоб швиденько звідти виїхати.

Жінка вкривається ковдрою біля пошкодженої пожежної машини після обстрілу в Маріуполі, 10 березня 2022 року

– Коли ви вирішили покинути Маріуполь? Як вам це вдалося?

Євген Малолєтка: Ми покинули місто 15 березня. За день до цього ми дізнались, що деякій колоні автомобілів вдалось виїхати в сторону Запоріжжя. І наступного дня вистроїлась велика черга з автомобілів, які хотіли на виїзд. Просто не хотіли втратити свій шанс поїхати. Коли багато людей виїжджає, ти менш помітний. По місту було дуже небезпечно їздити. Ми втратили свій автомобіль, у нас не було засобів пересування. Просто знайшли сім’ю, яка погодилась нас взяти з собою.

Українські військовослужбовці і цивільна особа несуть пораненого чоловіка, який зазнав поранення під часу обстрілу військовими Росії. Маріуполь, 3 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

– З якими думками ви покидали це місто?

Мстислав Чернов: Провина. Відчуття провини досі. Завжди здається, що можна зробити більше. Завжди здається, що можна показати, розказати більше і не завжди це вдається. Але навіть, коли ми поїхали, навіть, коли ми вибрались, це було важко. Ми продовжували розповідати історії Маріуполя, продовжували розслідування, ми продовжували працювати з людьми, які теж вийшли з нами чи після нас. Збирати свідоцтва, збирати історії людей і розказувати їх. Маріуполь нас не відпустив ще багато-багато часу. Він досі не відпускає.

Фотограф Associated Press Євген Малолєтка і парамедик допомагають жінці, пораненій під час масштабного вторгненні Росії. Маріуполь, 2 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

– Чого ми ще не знаємо про оборону Маріуполя? Що залишилося за кадром і чому?

Мстислав Чернов: Одна з речей, яка мене найбільше вразила під час облоги Маріуполя – як швидко місто поринуло в хаос. Спочатку ми не розуміли, чому це сталось. Коли кільце навколо міста закрилось, коли увірвався весь зв’язок із зовнішнім світом. Ми не розуміли, чому так швидко люди втратили надію, а потім я зрозумів. Це саме тому, що в них не було ніякої інформації, саме інформаційна катастрофа.

Була гуманітарна катастрофа, була військова катастрофа, але ще була інформаційна, яка полягала в тому, що люди перестали розуміти, що відбувається в світі, в Маріуполі, з їхніми рідними, з ними самими. Ця відсутність інформації вона і призвела до того відчаю, в якому були люди в Маріуполі. Саме тоді я зрозумів, наскільки робота журналістів, наскільки інформація важлива для світу і для оборони. Щоб люди тримались і вижили, їм не тільки їжа потрібна, їм потрібна інформація.

Лікар показує тіла дітей, загиблих під час обстрілу лікарні №3 в Маріуполі, 15 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

Євген Малолєтка: Коли ти пересуваєшся по місту, військових ти не бачиш, не бачиш військової техніки, нічого. Ти відчуваєш, що вона тут є і працює, але ти її не бачиш. Позиції були дуже сховані. Позиції майже ти не побачиш, якщо не знаєш. Але це дійсно були прораховані позиції заздалегідь.

Люди у бомбосховищі в Маріуполі, 6 березня 2022 року. Фото Євгена Малолєтки

Люди у бомбосховищі в Маріуполі, 7 березня 2022 року

– Що відчуваєте, коли бачите, як цивільні, військові покидають Маріуполь?

Євген Малолєтка: Для нас це частина, яка залишається від Маріуполя. Ми там були, ми переживаємо за хлопців, за всіх людей, які виїжджають, за всіх людей, які там залишились, які не мають змогу поїхати сюди. В яких просто немає інформації, що відбувається тут. Чи є прохід, чи є виїзд. Вони бояться, налякані. Ти переживаєш за них так само.

Ми були очима мирних жителів. Не хочеться говорити банальними фразами, але для нас це перебування в Маріуполі – наш біль також. Людський біль, людські страждання. Ці події в Маріуполі залишають великий опік на тілі. Він нікуди не дінеться. Нікуди.

Мстислав Чернов: Я більше думаю про тих, хто залишився. Мені дуже боляче, тому що там все ще залишаються люди, яких я знаю, з якими ми подружились і життя яких для мене важливе не тільки як для журналіста, а й просто як для людини. Мені боляче дивитись на те, що відбувається в середині міста, боляче дивитись на те, як історію міста переписують. Переписує пропаганда, переписують люди, які зараз контролюють це місто.

Так виглядав завод «Азовсталь» у Маріуполі 7 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

– Що в найближчих планах?

Мстислав Чернов: Майже відразу, коли ми закінчили писати інтерв’ю, історії маріупольців, які виїхали, я поїхав до Харкова. Це моє рідне місто і для мене було важливо потрапити туди і знімати, тому що я був там до війни.
Я приїхав і побачив свій дім, я побачив, як гинуть люди, яких я знаю, і для мене важливо було розказувати історії міста, де я народився. І я буду продовжувати це робити.

Євген Малолєтка: Багато чого ще треба зробити, війна не закінчилась. Треба далі працювати. У нас все попереду.