Війна і ревізія людських стосунків. Чому ми втрачаємо друзів?

ЛЬВІВ ‒ Війна суттєво впливає на людські стосунки і багато хто за цей час зробив ревізію власних контактів, припинив спілкування з тими людьми, з якими, здавалося б, у час мирний були дружні стосунки. Така ситуація, за словами психологів, є зрозуміла і нормальна. Оскільки у час страждань, горя загострюється розуміння правди і неправди, добра і зла, посилюється дратівливість, злість, страх, шок, самотність.

Чи варто триматись за всі стосунки? Як не впасти у відчай і з якими викликами ще зіткнуться українці після війни? Про це розмова Радіо Свобода з психіатром, президентом Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувачем кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету (УКУ) Романом Кечуром.

‒ Як війна впливає на людські стосунки? Чому доводиться робити «чистки контактів», тобто проводити ревізію серед друзів?

‒ Війна впливає на всіх і на наші контакти. Ситуація війни ‒ це ситуація розщеплення, тобто з’являється добро і зло, правда і неправда, біле і чорне. У невійськовий час ми живемо у кольоровому світі, де між правдою і неправдою, добром і злом є перехідні форми. Під час війни вони втрачаються, є добре або зло. Ми стаємо радикальнішими під час війни.

Тривога і злість дуже сильно нас радикалізують, ми стаємо нетерпимі, не можемо витримати іншості, інакшості. Я не говорю про ворогів, які світоглядно вороже налаштовані до людини. Я говорю про багатогранність, коли у людей є різні погляди на одну і ту ж саму проблему. Війна робить нас нетерпеливими. Там, де є нечесне, щось несумлінне, ми схильні розуміти це як зло і відмовляємося від контактів із такими людьми. Це величезна проблема, бо це призводить до зниження кількості контактів для особи.

Для того, щоб ми були опірними, нам треба максимально багато контактів. А нинішня ситуація, час війни призводить до звуження контактів, що є проблемою. Вона є неухильна. Будь-яка війна призводить до цього явища. Ми мусимо жити і розуміти природу цього явища.

‒ Чи такий розрив контактів може залишити травму, чи після війни дружні стосунки можуть відновитись?

‒ Це залежить від позиції, глибини розколу. Люди у сильних емоціях погано розрізняють мотиви інших. Коли все заспокоюється, виявляється, що розбіжності не були аж такими концептуальними.

У більшості випадків можна відновити стосунки. Але в багатьох неможливо і чи потрібно? Чи можна дружити з людиною, яка думає, що українці це фашисти? Бо людина знає, що вона українець і не фашист. У цьому сенсі це природня обмеженість контактів.

‒ Зменшення кола спілкування, людських контактів, до чого це може призвести?

‒ Очевидно, призведе до збільшення травматизації суспільства. Ми і так травмовані, а збіднення контактів робить людину самотньою. Як вислід, самотність призводить до травматизації. Психічно травмована людина замикається в собі. У нас є величезна проблема, тому що у нас є багато психологічно самотніх людей, є самотні у натовпі.

Ми жили в суспільстві, де більшість людей мала проблему самоорганізації. Тому потрібно дуже багато контактів, які можуть бути поверхневими. Неможливо мати тисячі глибоких контактів, але щоби щось реалізувати, то треба тисячі контактів у суспільстві. Ми зараз потрапили у ситуацію виживання. Для виживання потрібна більша кількість міцних контактів. Якщо їх буде замало чи вони будуть не занадто глибокими, то є ймовірність формування посттравматичного стресу, стресового реагування суспільства.

Роман Кечур, психіатр

‒ Україна, якщо подивитись на ХХ століття, є травмованим суспільством. Війни, репресії, голод, примусове переселення. Який вислід залишають такі травми минулого?

‒ Все залежить від того, чи опрацьовані ці травми минулого. Це робота еліт, психологів, публічних інтелектуалів, це дуже багатошарова робота в осмисленні попередніх травм. У нас справді дуже травмоване суспільство.

У ХХ столітті Україна була ареною, полем боєм для більшості воєн. А потім Революція на граніті, два Майдани, війна з 2014 року і тепер повномасштабна показують українцям, що вони здатні дуже швидко розгортати мережі, горизонтальні. Маємо недостатньо добре організовану державу у порівнянні з розвинутими державами, але українці мають добре розгалужене громадянське суспільство, яке швидко розвертає мережі між людьми і, в тому сенс, Україна добре функціонуюча нація. Можливо, досвід суспільних катастроф і потрясінь навчив таким способом швидко реагувати.

Досвід минулого, а ще з’явився досвід життя в незалежній Україні, досить неоднозначний, але позитивний. Українці мають історичні приклади попередників, своїх дідів, які в Першу світову, під час Другої світової і після неї вміли організуватись. Це те, що імпліцитно працює, те, що не проговорено, але яке інстинктивно працює.

Коли почався Майдан у 2004 році, то вже на другий день сотні тисяч людей волонтерили, возили, будували, готували їсти, організовували медичну допомогу. Те ж саме було під час другого Майдану, коли знову українці розгорнули внутрішню програму. За цей час ми збудували внутрішню програму взаємодії і спротиву. І в тому сенсі ми дуже розвинулися, як нація, як суспільство, велика група.

‒ Якими українці вийдуть із цієї жорстокої, страшної війни? Чи очиститься українська нація?

‒ Кожна нація з війни виходить більш травмована. Це зрозуміло і це велика суспільна травма ‒ війна. Багато залежить від результатів, чим війна закінчиться. Якщо перемогою, то отримаємо більш консолідовану націю, яка вірить у себе, майбутнє, має більше натхнення. Якщо результати війни будуть недостатньо добрими для українців, то може бути всяке різне, буде більше депресивних переживань.

У будь-якому випадку, нам потрібні еліти, які здатні опрацювати результати війни. Пісня війни ми поступово відбудуємо соціальні контакти. Кількість контактів, яка зменшилась, відновиться, але ми будемо мати багато знервованих, психічно, фізично травмованих людей. Матимемо важкі часи. Питання в тому, чи ті важкі часи будуть супроводжуватися вірою, ентузіазмом, надією, творенням, чи будуть супроводжуватися потребою зцілення, депресивним станом. Все залежить, як закінчиться війна.

Ми зіткнемося з проблемою самотності. Це ті люди, які випали зі сітки контактів. Сьогодні завдання суспільства ‒ нікого не загубити по дорозі. На кожному локальному рівні підтримувати всі важливі стосунки навколо себе. Не дати жодній людині випасти. Бо травма полягає не в глибині страждання. Травма з’являється тоді, коли людина страждає одна, коли емоційно залишається сам-на-сам зі своєю бідою. Ми вже зараз маємо проблеми з людьми, які випадають з соціальної взаємодії, але часом з цією категорією матимемо найбільші проблеми. Ми залишимося такими людьми, якими й були, але з іншим досвідом.

‒ Як уберегти свій психологічний стан, вистояти у цій війні, яка вже є війною на виснаження, коли ніхто не має відповіді, коли вона закінчиться?

‒ Потрібно зрозуміти дві речі: коли-небудь війна закінчиться і це є тим фундаментом, на чому стоїть віра. А з іншого боку, треба зрозуміти другу річ, важчу, яка полягає в тому, що ми не знаємо, коли вона закінчиться. Коли думаємо про те, коли ж воно закінчиться, ми не знаємо відповіді. Точно знаємо, що це станеться. У тій ситуації резон планування зменшується, людина повинна більшу частину своєї уваги і праці присвятити не роздумуванню, коли воно закінчиться, а плануванню сьогоднішнього, завтрашнього, найближчої часової перспективи. А, з іншого боку, людина не повинна втратити здатність мріяти. Планування чогось конкретного слід скоротити у термінах, не планувати на рік, а на день, тиждень, але мріяти треба в майбутнє. Потрібно не втратити здатність мріяти і вірити. Це ті пункти, які допоможуть нам бути міцними, витримати це все.

Людина, яка малює паркан і садить квіти біля свого зруйнованого будинку, на своїй землі, вірить, вона закладає перший камінь у фундамент майбутньої відбудови. Це величезна річ. Такі приклади варто множити. Це віра втілення дій. Так виглядає воля до життя і віра в майбутнє.