У своєму виступі перед учасниками парламентського саміту «Кримської платформи» президент України Володимир Зеленський заявив, що механізм «Кримської платформи» може стати прикладом для інших гуманітарних і дипломатичних платформ, «що сприятимуть деокупації інших територій, які колись були захоплені – від Придністров’я та Абхазії до Північних територій».
Залишу осторонь питання Курильських островів – це спадщина Другої світової війни, і в цьому випадку Російська Федерація має вирішити проблему, що дісталася їй та Японії від Радянського Союзу (причому треба визнати, що радянське керівництво часів Микити Хрущова було набагато конструктивнішим у своїх підходах, ніж російське керівництво часів Володимира Путіна).
Проте проблеми фактично окупованих Російською Федерацією територій на пострадянському просторі – це, певен, уже не просто територіальна суперечка з далекого минулого. Кожна з таких проблем перетворює країну, яка втратила свою міжнародно визнану територію, на «державу-інваліда». Кожна з таких проблем дозволяє Росії використовувати самопроголошені республіки як важіль тиску на суміжні держави, блокувати їхній самостійний вибір, створювати приводи для втручання у їхні внутрішні справи, зрештою, розпочинати війни.
Your browser doesn’t support HTML5
Необхідно визнати, що ще у 1980-ті роки потенціал національних конфліктів біля Радянського Союзу був серйозно недооцінений і західними спостерігачами, і суспільством у самих колишніх радянських республіках.
Фактичний контроль Росії над частиною їхніх територій став і механізмом, і моделлю для подальших дій Кремля
Спільним місцем стали розмови про те, що Радянська імперія розпалася «фактично безкровно», окрім кількох невеликих етнічних і регіональних конфліктів у кількох порівняно невеликих республіках. Словом, добре, що на такій величезній території не повторилася Югославія!
Але, як відомо, диявол криється в деталях. Саме в цьому «якщо не рахувати». Так, Грузія чи Республіка Молдова – це невеликі країни. Але, гадаю, саме фактичний контроль Росії над частиною їхніх територій став і механізмом, і моделлю для подальших дій Кремля.
На початку 1990-х ми обговорювали конфлікт між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах, оголошення «незалежності» Абхазії, Південної Осетії та Придністров'я (при цьому Росія продовжувала визнавати територіальну цілісність усіх республік колишнього СРСР – навіть якщо фактично сприяла сецесії).
Через 30 років конфлікт навколо Карабаху все ще далекий від завершення, більше того, на території самого регіону з'явилися російські військовослужбовці, з чим погодилося і вірменське, і азербайджанське керівництво.
2014 року Росія заявила про «приєднання» українського Криму, а 2022 року спробувала анексію ще чотирьох українських регіонів
«Незалежність» Абхазії та Південної Осетії визнана Росією, при цьому їхні збройні сили фактично об'єднані з російською армією. Придністров'я продовжує існувати як ніким не визнана «республіка», що перебуває під російським протекторатом. Не вирішено жодну з проблем тридцятирічної давнини!
Але при цьому ще 2014 року Росія заявила про «приєднання» українського Криму, а 2022 року спробувала анексію ще чотирьох українських регіонів, зокрема так званих «народних республік» Донбасу, чию незалежність визнала за кілька місяців до «приєднання». І це – свідома політика агресії, нівелювання значущості державних кордонів та суверенітету незалежних країн.
Your browser doesn’t support HTML5
Що станеться, якщо міжнародній спільноті не вдасться домогтися повернення Росії до її міжнародно визнаних кордонів та відмови від підтримки і спонсорування конфліктів на пострадянському просторі? Інструментарій дестабілізації продовжить застосовуватися, певен, усюди, де цього захоче Кремль. І через кілька років до списку конфліктів та територіальних «здобутків» Москви, гадаю, доведеться додати нові регіони. А до списку «держав-інвалідів» – нові країни, розвиток яких захоче зупинити Росія.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода