Що пережила у застінках колонії окупованої Оленівки, а потім на території РФ? Чому зверталася до українських високопосадовців через інтерв’ю російським ЗМІ? Як повернулася додому та чи побачилася вже з донькою? Про це і не тільки Вікторія Обідіна розповіла Радіо Свобода у першому великому інтерв’ю після повернення з полону.
Уродженка Волноваського району Донеччини працювала у військовому шпиталі Маріуполя фельдшеркою, а після повномасштабного російського вторгнення в Україну опинилася на «Азовсталі».
Допомагала пораненим цивільним та військовим українцям.
Через безперервну канонаду й обстріли міста російськими силами, у бункери заводу взяла з собою і доньку – 4-річну Алісу.
Та у травні російські військові їх розлучили. На День Матері.
До місця евакуації українців у Запоріжжі поїхала лише дитина, яку згодом передали бабусі. Натомість Вікторію окупанти не випустили.
Вона провела у російському полоні 165 днів. До 17 жовтня.
– Коли були оголошені «зелені коридори» Червоним Хрестом, нас повезли у селище Безіменне у «фільтраційний пункт». Там сказали, що дитину заберуть, а я потраплю в полон. Я розуміла, що мене будуть катувати, і якщо щось станеться з дитиною, ну як це? Тому я усіма способами намагалася її вивезти.
Я зателефонувала мамі, а потім дівчина, з якою я познайомилася у «фільтраційному пункті» запропонувала мені свою допомогу, каже: «Давай я тобі допоможу вивезти доньку!». Я написала на неї довіреність.
7 травня Вікторія ще раз спробувала виїхати з донькою з наметового містечка «фільтраційного пункту» так званої «ДНР».
– В Мангуші (окуповане селище Донецької області – ред.) мене зняли з автобуса на блокпосту, а дитину дозволити відправити далі (на евакуацію на підконтрольну ЗСУ територію – ред.)
Потому 4-річну дитину тимчасово прихистила працівниця Запорізької військової адміністрації, а згодом її відправили до бабусі у Польщу.
Натомість 9 травня мати дівчинки опинилася у Донецьку.
– Там ці всі інтерв’ю, допити, трішки побоїв.
Приїздила кореспонденти «Росія-24», сказали, що мені треба говорити на камеру, чого – не треба. І так ми записували.
Мова про відеозвернення, де Вікторія розповідає, нібито це ЗСУ захопили її у полон разом із донькою, та просить українських високопосадовців привезти її в окупований Донецьк.
Постійно бігаєш із закритими очима: очі тобі зав'язують, руки зв'язують.
– 31 травня мене відвезли в ізолятор тимчасового утримання, потім мене відвезли в Оленівку 1 липня (колишня колонія, нині місце утримання військовополонених українців на окупованій РФ території – ред.).
І побої, і ти постійно бігаєш із закритими очима: очі тобі зав'язують, руки зв'язують.
У нас була камери 4 на 5 метрів, можливо, менше. Двомісна, у якій ми жили – 11 людей.
Потім нас переселили в шестимісну камеру, там ми жили 24 людини в камері. Хліба давала третину буханки на день, а борщ – я б назвала це просто калюжею води і два-три шматочки картоплі, якщо потрапить, то радій.
В основному: по голові били, за шию хапали, до землі притискали.
У Таганрозі стоїш складений навпіл...Дівчат електрошокером били
Наші дівчата – медики – ми працювали в Оленівці. І у кожного були свої обов'язки. Я ходила на периметр полоти траву. А якщо ти відмовляєшся, то потрапляєш у камеру для штрафників. А там камера – 3 на 4 метри і у ній жили 12 людей.
А ось в Таганрозі – стоїш, як степлер. Складений навпіл. А очі в тебе завжди закриті. Як вони кажуть – відкрив око, залишився без ока. І вони тебе направляють: сходинка, ліворуч, праворуч, і ти не знаєш – це вгору чи вниз. Можеш вдаритися головою. Не низько нагинаєшся – можуть бити гумовим кийком. Дівчат електрошокером били.
– Як ви з Оленівки опинилися в Таганрозі?
– Назвали наші прізвища, ми зібрали речі. Зав’язали очі, зв’язали руки, завантажили у вантажівки, і ми їхали.
Десь через три дні нас підняли о 5 ранку, видали нам речі, нічого не повернули, ні документів, ні прикрас, ні усіх речей. Ми не вірили в те, що ми їдемо на обмін.
Нині, каже Вікторія, у неї дуже насичені дні. У Дніпрі вона ледь не щодня проходить медогляди та отримує відповідну допомогу, а також – матеріальну, зокрема з речами і документами. З донькою вона поки говорила лише по відеозв’язку.
– Донечка у мене в Польщі, а я знаходжуся в Дніпрі. Плани – закінчити справи свої тут (в Україні – ред.), і їхати до донечки, до мами, до вітчима. Але з часом я все одному повернуся в Україну. Це ж рідна моя країна.