ЛЬВІВ – Двоє синів і 26-річний онук Віри Баброцяк – нині на фронті. А у 2014 році захищав країну її інший син. Мама і бабуся чекає на найрідніших людей і порятунком для неї є віра і щоденна турбота про інших людей.
Віра Баброцяк керує геріатричним пансіонатом у селищі Підбуж Львівської області. Тут майже половина мешканців – переселенці, які потребують постійної опіки.
«Добрий день! Як у вас справи? Як почуваєтесь? Що потребуєте?» – це звичні щоденні запитання Віри Баброцяк до мешканців геріатричного пансіонату у селищі Підбуж Львівської області. А коли поспішає, доводиться заходити у приміщення бічними дверима, бо люди не відпускають без обіймів і спілкування.
Віра Баброцяк, керівниця геріатричного пансіонату у Підбужі
У цьому геріатричному пансіонаті у двох будинках проживає близько 170 осіб, переважно старшого віку, з них 47 – переселенці. Всі мешканці потребують постійної опіки як медиків, так і соціальних працівників, психологів.
Віктора рік тому з Херсонської області у Підбуж привіз брат, який пішов захищати країну у лавах ЗСУ. Над ліжком Віктора висить український прапор з підписами побратимів брата.
«Я не можу сам собі давати раду. Хворію з дитинства. Тому у пансіонаті мені нормально. Моя хвороба останні роки прогресувала», – говорить Віктор.
Брат відвідував його під час відпустки. І селом возив на інвалідному візку.
Віктор чекаю на брата
Поруч із Віктором у кімнаті –переселенець з Бахмута Руслан Чуйко. Чоловік отримав важкі поранення внаслідок ракетного обстрілу Росії. Як наслідок, не ходить і не може сам собі дати раду. Йому допомагає мама, яка живе в сусідній кімнаті.
Син так і не став на ногиНіна Чуйко
«У нас снаряд розірвався під балконом. Мені окуляри розбило, я перестала чути, полетіли осколки. А сину зачепило праве коліно, суглоб. Нас забрала швидка. Ми були у Краматорську три дні, а потім привезли у Львівську область. Надали допомогу у Львові. У пансіонаті ми з 29 жовтня 2022 року. Син так і не став на ноги. Я його годую», – каже Ніна Чуйко.
Ніна Чуйко з сином проживає у пансіонаті
Історія кожного – близька
У пансіонаті живуть літні батьки українського військовослужбовця. Так йому спокійніше за рідних, які мають постійний догляд. Художниця з Київщини, чия донька у Франції опікується українськими дітьми. Віра Баброцяк знає історію кожного мешканця, особливо розуміє тих, хто постраждав від війни. Розуміє їхній біль через власний – нині двоє її синів і 26-річний онук захищають Україну і зараз перебувають на передовій. Думками і серцем вона з ними постійно, але емоцій своїх нікому старається не показувати.
Знаю, що таке для мами, коли син на війні, знаю, коли повернеться, як потрібно підтримати, бо буде у важкому станіВіра Баброцяк
«Плакала, переживала, коли йшли на війну, але ніколи нікому не показувала свої сльози і переживання. Плачу на самоті нині, але ніхто це не має бачити. У мене – 5 синів. У 2014 році пішов захищати країну син Віктор, який був у Мар’їнці. А у 2022 році пішли воювати Василь і Ростислав. Я спершу була дуже проти їхнього рішення, дивлячись на ситуацію у селі чи районі, що ніхто не йде, у кого двоє-троє дітей – і всі дома. Але ані я, ані мої сини ніколи не шукали легких шляхів у житті. Василь прийшов і каже: «Я мушу йти». Як же йти, якщо в нього троє дітей залишаються, маленьких. Внучці було 3 роки. Він мені: «Мамо, нас є 5 в тебе: той не піде, бо хворий, інший, бо школу не залишить, Вітя вже був, залишаємось лише ми з Ростиком». Мій онук Михайлик, якому 26 років, син Віктора, працював прикордонником і вже 11-й місяць воює у Бахмутському районі. Дуже переживаю за дитину, дуже. Вступив в університет, закінчив юридичний, захотів прикордонником, служив на кордоні у Жовкві і звідти пішов. Василь і Ростик служили у війську, а він така дитина.
Я знаю, що таке для мами, коли син на війні, знаю, коли повернеться, як потрібно підтримати, бо буде у важкому стані. Ми це вже пережили один раз, коли Віктор повернувся додому і рік минув, перш аніж він прийшов до себе. Там, у Мар’їнці, багато його хлопців загинули. Він був старшина роти. Не міг пережити ці втрати, ми старались його підтримати», – розповідає Віра Баброцяк.
Як мама і бабуся витримує важкий час чекання на повідомлення з фронту, щоб почути голоси синів і внука?
Цілий день у роботі легше пережити всі свої хвилюванняВіра Баброцяк
«Напевно, такий мій фатум у житті. Дуже молюсь і рано, і ввечері. Кожен місяць ходжу до сповіді, їжджу по святих місцях. І ще – не бажаю іншій людині зла. А рятує те, що цілими днями я на роботі, а тут треба не тільки дбати про матеріальне забезпечення пансіонату, але й вкласти душу, психологічно підтримати людей. Якщо діти не приїжджають до мешканців, то вони переживають. То листи їм не пишуть і треба з ними говорити і розраджувати. Отак цілий день у роботі легше пережити всі свої хвилювання», – говорить Віра Баброцяк.
Найбільше її проймає гордість за синів і онука, коли про них добре відгукуються люди. А відчуття гіркоти наповнює неадекватна поведінка людей у час війни. Гучні розваги і святкування – те, що не сприймають рідні воїнів, говорить Віра Баброцяк. Бо у цей час, поруч у сусідньому домі чекають на вістку від сина чи батька з фронту або ж переживають втрату. Велика жертовність українських чоловіків і жінок, які вони виявляють у час російсько-української війни додає жінці ще більше віри у перемогу.
Я горджусь, що зуміла виховати у синів співчуття до інших людей, любовВіра Баброцяк
«Вклала у синів своє велике серце. Мені було 39 років, коли залишились з ними одна. Тоді найстарший був у 4-му класі, а найменший мав 4 роки. Бувало, що й спати не лягала. Працюючи директором школи, треба було писати педраду, в школі не мала, коли, діти полягали спати, і я писала протокол педради цілу ніч. Рано йшла і ніхто нічого не чув від мене, що втомлена чи не спала. Я горджусь, що зуміла виховати у синів співчуття до інших людей, любов. Бачу по своїх вихованцях, що хтось, хто не дуже вчився й інколи бешкетував, сьогодні такий патріот! Наскільки це приємно! Вони ідуть і захищають нас, знають, на що йдуть», – говорить Віра Баброцяк.
Віра Баброцяк вважає себе сильною мамою і жінкою. Так змусило і навчило її життя. Якщо хтось скаржиться на якісь проблеми, то просить подумати про матерів, дружин, дітей, чиї сини, чоловіки, тати нині на важкій війні і захищають країну від противника; подумати про воїнів, яким дуже і дуже нелегко, які свідомі своєї місії. Нині місія Віри Баброцяк – створити для літніх людей і хворих ще кращі умови, опіку, щоб вони мали гідну старість.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Понад половина українців готова терпіти наслідки війни заради перемоги – опитування ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Ми, українці, – неймовірна нація». Що пережило та як відновлюється зруйноване село на Херсонщині ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Адаптація ветеранів: й досі нерозуміння суспільства, проблеми сімейні та зі здоров’ям – воїн, який втратив ноги ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 54 дні в катівні. Історія волонтера з ХерсонуМасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.