Вертеп 1972 року та операція КДБ. Початок масових арештів української інтелігенції

ЛЬВІВ ‒ Після вертепу з 31 грудня 1971 року на 1 січня 1972-го через неповних два тижні – 12 січня – почалися масові арешти української інтелігенції. Тоді, у січні 1972 року, були арештовані 19 осіб у Львові та Києві. Серед них Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий.

КДБ надіслало спеціальне повідомлення секретарю ЦК Компартії України Петрові Шелесту про початок операції «Блок». Арешти тривали впродовж 1972 і 1973 років, тоді арештували, за даними дослідників, близько 90 осіб.

Як організували у Львові вертеп у 1972 році? Яким був вислід різдвяної коляди? Про це розповіли Радіо Свобода учасники тодішнього дійства.

Поета Ігоря Калинця, скульпторку Марію Савку-Качмар, Любов Сороку ‒ дружину митця Богдана Сороки можна побачити на численних фотографіях вертепу 1972 року.

Вертеп шестидесятників у Львові в ніч із 31 грудня 1971 року на 1 січня 1972-го

Традицію вертепів у Львові Ігор та Ірина Калинці, Стефанія Шабатура, Олена Антонів відновили у 1965 році, після низки арештів представників української інтелігенції у вересні того ж року, коли у тюрмах опинились понад 20 українців, причетних до розповсюдження самвидаву.

Вертеп – протест проти комуністичної влади (Сумний вертеп 1972 року)

Колядували не на саме Різдво, бо його радянська влада забороняла святкувати, а з 31 грудня на 1 січня. Репетиції відбувалися у будинку лікарки Олени Антонів, яка тоді була дружиною В’ячеслава Чорновола.

«Ми збирались і приходили щодня на репетиції. Все було розплановано. Олена Антонів жила у Києві і бачила, що її знайомі з дисидентських кіл ходили з колядами. Коли вона повернулась у Львів, то це організувала, вирішила підняти Львів, щоб він ходив колядувати. Приходила маса народу і вона вчила співати. Переважно східноукраїнське, те, що ми не знали. Ми не знали щедрівок, Маланки. Так репертуар ширився. Ходили один вечір і все було докупи: елементи вертепу з переодягненими особами, відповідно, були наші галицькі колядки, додалися ще два десятки нових колядок і щедрівок. Ми знали, куди вирушати, подавались адреси, знали, де люди збиратимуться. Для прикладу, у спілці архітекторів збирались архітектори і художники на забаву. Ходили до добрих мужів, які вартували того, щоб у них колядувати. Нас з 31 грудня на 1 січня 1972 року було до пів сотні людей.

Не було визначено сюжету чи суцільного образу, кожен вбирався в те, що мав: хто в кожусі, хто в сорочці. Йшли вулицею, заходили колядувати в лікарню і хворі виглядали через вікна. Були в професора Нудьги, багатьох викладачів, яких шанували і які радо нас запрошували. Були й такі, що не хотіли зв’язуватись із вертепами. Це умовно був вертеп, бо не було суцільного сюжету, не було часу для написання в діях, лицях, розігрувати. Таку стихійну веремію не зовсім випадкових людей об’єднувала ідея колядувати. Зібрали певні гроші і потім ми їх використали для оплати адвокатів у судах для арештованих учасників вертепу», ‒ пригадує у розмові з Радіо Свобода учасник вертепу 1972 року поет Ігор Калинець.

Вертеп шестидесятників у Львові в ніч із 31 грудня 1971 року на 1 січня 1972-го

Стус приєднався до ватаги

Серед колядників було і подружжя Любов та Богдан Сороки. Вперше вони брали участь у вертепі 31 грудня 1969-го на 1 січня 1970 року. Любов Сорока розповідає, що душею коляди була Олена Антонів. Вона займалась допомогою політв’язням, під час коляди збирали гроші для родин арештованих друзів.

«Оленка придумала такий спосіб. Збиралося велике товариство, старались підібрати таких, хто ще вмів співати. Починали як стемніло, о 19-й годині, збирались на Спокійній, 13. Вже була тривожна атмосфера. Але ми гадки не мали, що може бути такий страшний покіс після цієї коляди. Кожен придумав якийсь костюм, хто маски робив. Остання коляда припала в хаті Ганни Садовської, де й зустріли Новий рік», ‒ каже Любов Сорока.

До львівської ватаги колядників тоді з 31 на 1 січня 1972 року приєднався поет Василь Стус. Як пригадувала у своїх споминах Ірина Калинець, наприкінці грудня Василь Стус лікував виразку шлунку в Моршині. Одну ніч він ночував у подружжя Калинців. А 9 січня знову був у Львові, повертаючись у Київ.

«У товариство мене привела Стефа Шабатура, з якою ми товаришували з 1956 року. Я двічі була на вертепі. Василя Стуса пригадую дуже добре. Такого чоловіка не можна було забути: дуже смуглий, такий був надзвичайний, мав широкі чорні брови і дуже іскристі очі.

Тоді на коляді я старалась, радше заставляла себе, не запам’ятовувати жодної адреси чи імені, куди ми заходили. Я знала, що коли з мене хотіли б щось витягнути, то я скажу, що не знаю, не чула, не бачила. Після коляди почались обшуки. А КДБ спеціально влаштувало у ці дні у Брюховичах творчий зліт. Мене не запросили, я навіть образилася трохи, бо як так, що Стефу запросили, а мене ні (сміється). Я, Ірина Калинець і Стефа Шабатура вирішили зустрітись і поїхати у Брюховичі. Я їх не дочекалась і подумала, що рушили без мене. А коли приїхала, то підбіг Ігор Калинець із питанням, де Ірина. Ми швиденько з Ігорем пішли на автобус і шурнули у Львів. Так почалися арешти. Про суди не оголошували, довідатись було важко, але все ж ми дізнавались, і я знала, в який день буде суд над Стефою. Забігла у будівлю, мене звідти за плечі виштовхали», ‒ говорить Марія Савка-Качмар (Круглова), відома українська керамістка, скульпторка.

Ірина Калинець, Марія Савка-Качмар біля Василя Стуса. На руках – Дзвенислава Мамчур-Калинець

Святкування Різдва в домі Садовських. Стоять зліва направо: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь. Сидять – Стефанія Шабатура («циган»), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Львів, 1 січня 1972 року

Обшуки і арешти

12 січня 1972 року почались обшуки у квартирах представників української інтелігенції у Києві та Львові. Телефонні дзвінки лише сповіщали колядникам сумні новини. Донька Ірини та Ігоря Калинця ‒ Дзвенислава ‒ була з батьками на коляді у ніч з 31 грудня на 1 січня 1972 року. Також у колядничій ватазі були й інші діти.

«Тоді я познайомилась із Василем Стусом, страшенно мені сподобався, бо розповідав нам казочки. Враження були найкращі. Ми ходили вулицями, колядували, де не можна було, то співали «Рік новий народився» замість «Нова радість». Батьки ще раз зустрічалися зі Стусом, який повертався з Моршина у Київ. Я відчувала нервозність у хаті, але не все розуміла. Зрозуміла вранці 12 січня о 8-й годині, коли задзвонили у двері. Мама відчувала щось, попросила свою маму прийти до нас на ніч. Бо тато поїхав на зліт творчості у Брюховичі. Коли подзвонили, мама зблідла. Вона все тоді зрозуміла.

У хату ввірвалися 4 чоловіків і 4 жінки, були «понятиє». Почали трус. Брали книжки, трусили ними і кидали. Гора книжок, насипані окремі аркуші паперів, шукали скрізь: на кухні, в туалеті, ванні, духовці, у лампах. Зранку прийшов дідусь, коли ще був обшук, йому дозволили мене провести до школи, мама мені жестами показала, щоб я зайшла до Стефи Шабатури і попередила її. Стефа жила через будинок від нас. Коли ми підійшли туди, то побачили в трьох вікнах світло і море голів. Ми зрозуміли з дідусем, що в неї відбувається те саме.

Це був брутальний обшук, усе завершилось вночі, тривало 11 годин. Потім писали протокол, це ще тривало. Це був для мене жахливий момент. Завершилось ще страшніше, бо забрали маму, бабуся дуже плакала. У Ходорові у дідуся і бабусі, татових батьків, теж були обшуки. Тато нічого не знав і повернувся щасливий, усміхнений, і коли все побачив ‒ у нього лице на очах осунулось. Він зрозумів, що вони спеціально організували у цей день зліт творчої молоді, щоб ізолювати певних людей.

Коли мама виходила з хати, той, хто керував процесом, дав слово бабці Гані, маминій мамі, що відпустять Ірину. Її завезли на Лонцького, в тюрму, дійсно відпустили, але вона дійшла до тюремних воріт і їй сказали повернутись.

Тато вперше плакав, для нього час до його арешту був найважчим. Бо він не міг змиритись, що дружина сидить, а він ‒ ні», ‒ розповідає Дзвенислава Мамчур-Калинець.

Анкета арештованої Ірини Калинець

Під час обшуків вилучали літературу самвидаву, забрали навіть вірші тоді маленької доньки Калинців. Згодом Ігор Калинець про це написав:

Каже
Наша донечка
Після обшуку
І мої віршики
Забрали
Один про сонечко
Яке заходить
Коли заберуть
Мене
Як маму».

Додаток до протоколу обшуку в квартирі Ірини та Ігоря Калинців, 12 січня 1972 року

Додаток до протоколу обшуку в квартирі Ірини та Ігоря Калинців, 12 січня 1972 року

Вертеп шестидесятників у Львові в ніч із 31 грудня 1971 року на 1 січня 1972-го

Операція «Блок»

У січні 1972 року КДБ розпочав другу спецоперацію, після 1965 року, щоб запроторити за ґрати свідомих українців, блокувати їх, від цього і назва операції «Блок». Це був погром представників української еліти.

4 січня 1972 року в потязі «Москва-Прага» заарештували громадянина Бельгії, студента Ярослава Добоша. У нього вилучили фотоплівку зі знімками самвидаву та інші документи дисидентів.

Інформаційне повідомлення КДБ

12 січня арештували Василя Стуса, Ірину Калинець, Стефанію Шабатуру, Івана Світличного, Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого. Їх судили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація та пропаганда»), яка передбачала покарання 7 років тюрми і 5 років заслання. Також за статтею 187 – «поширення наклепів на радянську дійсність», а це до 3 років ув’язнення.

Список ватаги колядників

На сайті Електронного архіву Українського визвольного руху оприлюднені 20 документів про вертеп 1972 року. Тут інформаційне повідомлення КДБ з іменами керівників колядничих ватаг, списки з переліком адрес, куди мали завітати колядники; є спеціальне повідомлення КДБ про проведення новорічних колядок дисидентами; спостереження за бельгійцем українського походження Ярославом Добошем і його свідчення; спеціальне повідомлення КДБ секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про початок операції «Блок».

Кадебісти навіть вивчали декорації, костюми учасників коляди, маски. В одному зі звітів згадується, що у вікні майстерні художниці Людмили Семикіної зауважили картину «з зображенням маски, на одній з половин котрої намальована стікаюча чорна сльоза і напис: «1971 рік», на іншій ‒ на блакитному тлі знак питання білого кольору і напис: «1972 рік»».

Коли Ірину Калинець 12 січня 1972 року забрали з помешкання, її мама Ганна Стасів тоді тихо сказала: «Вважай, дитино, ліпше ти сядь, аніж хтось інший», тобто той, хто зрадить. Ці мамині слова вразили доньку, бо мама не була говірливою, але потім підтримувалb Ірину Калинець в неволі.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Операція КДБ «Блок»: в Україні арештували близько 90 дисидентів ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: ГУЛАГ був опорою СРСР. Українці зруйнували його