Олександр Стефанчук
Побратими вважали його загиблим і надали звання полковника «посмертно». Він пройшов через численні допити протягом року слідства у львівській Тюрмі на Лонцького – товаришів не видав, але про свою позицію і боротьбу за незалежну Україну говорив прямо. У концтаборах сталінського ГУЛАГУ провів 25 років. Був реабілітований у 1997 році. Матеріали КДБ із грифом «цілком таємно» – до століття від дня народження останнього полковника УПА Василя Левковича-«Вороного» – опублікував Центр досліджень визвольного руху.
На сайті електронного архіву Українського визвольного руху у вільному доступі тепер є оцифроване підпільне листування, матеріали слідчої справи та розпорядження про направлення наряду ГУЛАГу від МВС СРСР для конвоювання до одного із «особых лагерей» засудженого Василя Левковича.
Окрім цього, там є перехоплене КДБ листування Левковича із колегами та дружиною Ярославою, а також донесення агентів, які стежили за «Вороним» у таборах.
Опираючись на ці документи та на дослідження істориків, Радіо Свобода переповідає історію життя останнього полковника УПА Василя Левковича-«Вороного».
Хто такий Василь Левкович?
Василь Левкович, останній полковник УПА із псевдо «Вороний»
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в селі Старий Люблинець ( на території сучасної Польщі – ред.). Батьки померли, коли хлопчику було 4 роки. Спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина брата матері Костянтина Білого.
Як пише на сторінках газети «День» дослідник життя Левковича, історик Ігор Дерев'яний, «19-річним, напередодні Другої світової Левкович приєднується до Організації українських націоналістів. До 1942 року він був і учасником похідних груп, і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині».
Окупувавши Рівненщину і Волинь, нацисти почали насаджувати жорстокі порядки, і відповіддю на це стало утворення Української повстанської армії (УПА).
Ігор Дерев'яний розповідає, що у березні 1943 року Левкович прийшов в УПА разом із побратимами (за різними даними – 50 чи 60 озброєних чоловіків – ред.). З них було сформовано дві чоти, а Левкович став їхнім командиром на псевдо «Вороний».
Як розповідав сам Василь Левкович у інтерв'ю уже в незалежній Україні, ці дві чоти через кілька днів після створення атакували німецький гарнізон у Цумані.
«По перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ. Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандистського характеру: хто ми і за що боремося, відпустили», – згадував Левкович.
До січня 1944 року «Вороний» обіймав посади чотового, сотника, курінного, понад місяць був медичним шефом чотирьох шпиталів УПА.
У березні того ж року Левкович пройшов навчання у старшинській школі УПА і у травні здобув військове звання «хорунжий» (молодший лейтенант).
До 1946 року Левкович-«Вороний» брав участь у боях проти німецьких окупантів, польської Армії Крайової та підрозділів НКВС. Був поранений.
За цей весь час він пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи «Буг», територіальної одиниці групи «Захід».
Арешт і допити
17 грудня 1946 року підрозділи МДБ СРСР атакували підпільників – і Левковича непритомного витягнули з криївки неподалік села Яструбичі (тепер Радехівського району – ред.).
Василь Левкович до останнього нищив документи, захопивши які чекісти могли дізнатися таємну інформацію УПА, і знепритомнів від газу, який заповнив криївку.
Його забрали і вивезли до Тюрми на Лонцького у Львові.
Побратими вважали Василя Левковича загиблим і «посмертно» присвоїли йому звання полковника.
Протягом року йшло слідство. Справу Левковича вів підполковник Терентьєв. Левковичу спочатку дали отямитися, а потім почали нещадно бити і катувати. Побратимів він не видав, а про себе розповів.
Василь Левкович після арешту та допитів. Фото з кримінальної справи Левковича. Архів СБУ
Допит
Слідчий: Вимагаю припинити марний опір і розповідати правду.
Левкович: Я маю намір розповісти органам слідства лише про себе, але категорично відмовляюсь давати будь-які показання із організаційних питань і про учасників, відомих мені з підпільної діяльності ОУН-УПА.
Слідчий: Розповідайте.
Левкович: Я – командир Воєнної округи «Буг-Захід» і маю організаційний псевдонім «ВОРОНИЙ» і «Д. ЧЕРНЕЦЬ», моє справжнє прізвище ЛЕВКОВИЧ Василь Михайлович…
Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ходитиВасиль Левкович
Про методи допитів Василь Левкович розповідав таке: «Били. Я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ходити. В камеру мене вже заволокли».
Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».
Під час слідства Василь Левкович неодноразово оголошував голодування. Його перевезли до Києва до в'язниці «на Короленка».
Обкладинка архівної кримінальної справи Василя Левковича
У довідці четвертого червня 1947 року начальник відділу управління 2-Н УРСР капітан Пушкін заявляє, що за 1944–46 роки «на території Львівської області бандитами ОУН-УПА здійснено 2067 бандитських виявів, в основному терористичних актів, в результаті яких вбито і зникло безвісти 3473 радянських громадян».
Врешті Левковича звинувачують в організації цих «терористичних актів» і у «вбивстві радянських громадян». Його очікувала смертна кара, однак, поки велося слідство, указом від 26 травня 1947 року розстріл в СРСР замінили на 25 років таборів.
І 22 липня 1947 року Військовий трибунал МВС Київської області засудив Василя Левковича до позбавлення волі у виправно-трудових таборах терміном на 25 років.
ГУЛАГ, Воркута
Зі супровідним листом 1949 року його відправили у Воркуту в Особливий табір МВС СРСР №6.
Туди Василь Левкович прибув ледве живим. Його записали до так званих «доходяг», тобто дистрофіків, які не можуть працювати і яких лишають фактично на голодному пайку.
Єдиним порятунком було потрапити у лікарню, щоб хоч трохи підлікуватися. Лише через місяць Левкович таки потрапив у стаціонар, а підлікувавшись почав працювати на кухні, що дало змогу трохи відновити сили.
Василь Левкович у таборі. Воркута, ГУЛАГ
Як тільки Левкович подолав дистрофію і крайнє виснаження, його загнали на роботу в шахту. На 6-й шахті Василь Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів.
Коли помер Йосип Сталін (5 березня 1953 року – ред.), до Воркути дійшли вісті про повстання в’язнів в Норильску, а також про те, що Берія втратив свою посаду.
У таборі, де був Левкович, теж почали страйк, вимагаючи пом’якшення режиму ув’язнення, відділення кримінальних злочинців від політичних і перегляду справ.
Поступово керівництво ГУЛАГу почало іти на поступки, а із 1956 року почали переглядати справи. Однак це не стосувалося командирів УПА і тих, хто активно чинив спротив адміністрації.
Від лютого 1956 року в’язнів воркутинських таборів почали виводити з-за колючого дроту на поселення. Василь Левкович дізнався, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, яку засудили за керівництво жіночими мережами районних проводів ОУН.
Левкович найшов її і розпитав про те, що відбувається в Україні і що сталося із УПА.
У лютому 1957 року Василь Левкович і Ярослава Романина одружилися.
Василь Левкович одружується із Ярославою Романиною. ГУЛАГ, Воркута, 17 лютого 1957 року
У подружжя народився син Роман – і навесні 1959 року Ярославу Романину-Левкович амністують, а її чоловіка відправляють у мордовські табори.
Відбув усі 25 років покарання. Чому?
Військовий трибунал Саратовського гарнізону на судовому засіданні 17 листопада 1960 року постановив зменшити Василю Левковичу термін позбавлення волі з 25 до 15 років, керуючись статтею 1 указу Президії Верховної Ради СРСР «Про пом’якшення міри покарання тим, хто встав на шлях виправлення, засудженим до введення в дію Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік до позбавлення волі на терміни, більші встановлених статтею 23 Основ». Рішення було визначено як кінцеве і оскарженню не підлягало.
Згідно зі статтею 23, «максимальний термін позбавлення волі – 10 років, за особливо тяжкі злочини і для особливо небезпечних рецидивістів – не більше 15-ти».
Проте, за усталеною практикою, офіцер МДБ запропонував Василю Левковичу підписати «щиросердне розкаяння в діях, вчинених проти радянської влади». Левкович відмовився і заявив, що вважає себе «військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми Кримінального кодексу».
Після цього 30 жовтня 1961 року військовий трибунал Приволзького округу подав протест щодо скасування зменшення терміну покарання, мотивуючи це «суспільною небезпекою і тяжкістю скоєних ним злочинів». Протест задовольнили.
Василь Левкович під час роботи у концтаборі. 1963 р. Архів ЦДВР
Окрім того, Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, він наполягав, що є громадянином Польщі.
У 1963 році Левкович написав листа до Польського посольства в Москві як громадянин Польщі, просив захисту. Зокрема, у тому листі він писав про те, як чинив опір нацистам.
Проте цей лист не дійшов до посольства Польщі, його перехопив КДБ.
Намагалася добитися скорочення терміну ув'язнення чоловіка і Ярослава Романина-Левкович.
У скарзі, направленій голові Президії Верховної Ради СРСР Мікояну, Ярослава Левкович наводила, зокрема, такі аргументи на користь звільнення Василя Левковича:
-
належна поведінка – «за 18 років і 4 місяці не мав ніяких порушень чи стягнень, а навпаки цілу низку подяк із занесенням в особову справу, а також 2 грошових винагороди»;
-
трудовий стаж – «10 років і 6 місяців відбував на крайній Півночі (всього 6 років і 9 місяців на підземних роботах, а 3 роки і 9 місяців на будівництві), де вільнонаймана праця рахується в подвійному розмірі і зі збільшеною відпусткою»;
-
порушення прав ув’язненого – «є такий закон, що після половини відбутого строку табірна адміністрація має кожен рік надати на суд (справу для розгляду – ред.), але чомусь окремі чиновники не допускають мого чоловіка до суду».
«Я вважаю, що, відповідно до радянських законів, строк позбавлення волі вважається до 10 років, у винятках до 15-ти, мого чоловіка несправедливо тримати в ув’язненні вже 19-й рік», – писала Ярослава Романина-Левкович
Полковник УПА «Вороний» пише дружині
Василь Левкович розумів, що його тверда позиція може зашкодити його дружині та дітям.
Є два листи «Вороного» до дружини.
У першому, написаному в 1964 році, він повідомляє про відмову табірної комісії подавати справу Левковича на розгляд щодо зменшення терміну ув’язнення через його категоричну незгоду «сліпо виконувати їхні вказівки».
У другому листі 1965 року Василь Левкович цікавиться «успіхами сина Ромчика і дочки Дарусі», розповідає про військовий трибунал, на якому в’язням «перепадає» через те, що в працівника КДБ, прокурора чи «предсідника трибуналу кожен раз непорядок зі здоров’ям».
Левкович радить дружині задля безпеки родини розірвати з ним шлюб.
Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і вийдеш вдруге заміжВасиль Левкович – дружині
«Буде краще, коли Ти, не ожидаючи мене, візьмеш розвід і, якщо Тобі вдасться, вийдеш вдруге заміж. Я, наскільки буду мати можливість, буду помагати дітям до їх повного віку, а якщо коли-небудь вийду на волю, то візьму одно до себе, а друге в Тебе останеться по Твойому вибору», – пише Василь Левкович своїй дружині.
Звільнення, громадянство, реабілітація
На волю Василь Левкович вийшов 17 грудня 1971 року, відбувши 25 років таборів.
«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КДБ при Раді міністрів УРСР від 1972 року.
Від того часу Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КДБ.
Із постанови щодо заведення справи оперативної розробки на Левковича
Попри все, Ярослава і Василь Левковичі зберегли родину і виростили дітей.
Останній полковник УПА «Вороний» свого слова дотримав. Левкович так і не став громадянином СРСР, а отримав лише після 1991 року паспорт незалежної України.
Він мріяв, що на цьому паспорті буде тризуб, бо, за його розповідями, «чекістів-кдбістів аж трясло, коли вони бачили наш тризуб».
20 січня 1997 року Генеральна прокуратура України розглянула справу Василя Левковича і реабілітувала його.
«На Левковича Василя Михайловича поширюється дія статті 1 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, оскільки у справі відсутня сукупність доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення його до кримінальної відповідальності», – мовиться у документі про реабілітацію.
Спогади Василя Левковича – «Сторінки з пережитого комбатантом УПА» – надруковані в «Літописі УПА».
Левкович за час ув'язнення вивчив кілька мов, у незалежній Україні він зустрічався із дослідниками сталінських репресії, зокрема і закордонними.
Його свідчення записані і на відео.
Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.
Читайте ще:
Українка в ГУЛАГу. Чому вчить книга бранки радянських концтаборів Іванни Мащак «Дорогами минулого»
Містичний Улас Самчук. 115 років від дня народження письменника