Українські діти підростають у Чорногорії

Сім'я Альони Ковриги та Костянтина Іванова з України, яка складається з семи осіб, назавжди пов'язала себе з Чорногорією народженням доньки.

Шестимісячна Марія, їхня п'ята дитина, росте в тимчасовому будинку з батьками, братами і сестрами в Сутоморе, біля міста Бар, що на півдні Чорногорії. У цьому прибережному містечку вони чекають на закінчення війни в Україні, щоб повернутися до Дніпра.

«Завдяки дитині я познайомилася тут із багатьма людьми, бо всі підходять приголубити її, запитують, як її звати, тож моя чорногорська мова за останні пів року значно покращилася», – з посмішкою розповідає Альона Коврига.

Її сім'я приїхала до Чорногорії на початку великого російського вторгнення в Україну, тому що її чоловік Костянтин Іванов – інженер-будівельник – отримав там роботу на три місяці. Після цього вони планували швидко повернутися до Дніпра. Але війна тільки розпалювалася, і з кожним місяцем надії на швидке повернення танули. Так Альона народила в Барі.

Біженка каже, що народжувати дитину в чужій країні не було травматично. Однак зазначає, що, на відміну від України, де лікар уважно слухає пацієнта, в Чорногорії люди слухають лікаря.

«Тут кажуть, що «лікар знає краще». Я звикла розмовляти з лікарем, щоб він знав мій індивідуальний випадок, але тут я бачу, що це не так працює», – розповідає Альона.

Родина Альони та Костянтина, приватний архів

Міністерство охорони здоров'я не має офіційних даних про кількість українських дітей, народжених у Чорногорії. З лютого минулого року тільки в клінічному центрі в столиці країни Подгориці народилося 40 українських немовлят.

Виховання дітей у міграції

Перші місяці після приїзду до Чорногорії були схожі на ізоляцію, розповідає Альона: «Ми нікого не бачили і ні з ким не розмовляли. Наші діти жили в піжамах. Вони навіть не хотіли вдягатися».

Альона додає, що ніколи навіть не думала, що їй доведеться жити за межами України, де у них був будинок, організоване життя і плани для дітей. Несподівано їй довелося постійно мати справу зі смутком і слізьми.

Усі четверо дітей – Аліса, Михайло, Олексій і Микола – віком від семи до одинадцяти років – важко переживали зміну обстановки, розлуку з друзями, бабусями і дідусями.

«Михайло плакав і кричав на людях, але ніхто не казав мені протягом півтора року: «Ваша дитина занадто голосно кричить». Всі ставляться з розумінням, і це мені дуже допомогло», – розповідає Альона.

Чорногорія, Микола і кіт на ім'я Дізель

Також допомогло те, що діти почали ходити до музичної школи. Михайло зараз грає на віолончелі та фортепіано, інші також займаються спортом, а в українських центрах вони познайомилися з іншими дітьми зі схожим досвідом і зрозуміли, що вони не самотні.

Найстарша, одинадцятирічна Аліса каже, що її найбільше бажання – повернутися додому: «Перше, що я зроблю – це обійму своїх друзів. Зараз я бачу їх тільки на екрані комп'ютера».

Альона і Костянтин думали про те, щоб поїхати в іншу європейську країну, де умови для біженців кращі, але залишилися в Чорногорії через дітей. За їхніми словами, в таких країнах, як Німеччина і Франція, школа є обов'язковою, а в Чорногорії вони можуть відвідувати її дистанційно, що для них важливо, оскільки таким чином діти залишаються на зв'язку зі своїми друзями і вчителями.

11-річна Аліса сумує за друзями в Україні

Альона також вважає, що виховувати дітей у Чорногорії легше, ніж в Україні. Там, за її словами, подекуди ще збереглися суворі правила виховання з часів Радянського Союзу – діти повинні мати гарні оцінки і дотримуватися багатьох правил.

«Ми – не суворі батьки, ми розуміємо, що діти можуть сумувати, що вони мають право на різні емоції. І тут я бачу таку м'якість щодо дітей», – каже Альона.

Цетинє як терапія

У сім’ї з п'ятьма дітьми залишається небагато часу на те, щоб розібратися зі шрамами, які життя біженців залишає на дорослих.

«Мені було важко перестати жити своїм життям. У мене була робота юриста і організоване життя: спочатку ми відвозили дітей до школи, потім йшли на роботу, потім діти йшли на додаткові заняття. Мої батьки та багато друзів були поруч. А потім все припинилося», – розповідає Альона.

Вона плакала щодня, поки не вирішила придушити почуття безпорадності і смутку хорошими емоціями – подорожами з дітьми по Чорногорії.

Під час однієї з них cім'я побачила в місті Цетинє багато людей з українськими прапорами, які співали пісні. Це був один з маршів на підтримку України, які досі проводяться 24 числа щомісяця.

«Діти були дуже здивовані, коли побачили тут частинку України», – розповідає Альона.

Відтоді її сім'я бере участь у маршах протесту, а поїздка до Цетинє, додає вона, є своєрідною терапією.

Родина на мітингу на підтримку України

Спілкування зцілює біженців

На запитання, що вона думає про те, що деякі проросійські партії перебувають при владі в Чорногорії, Альона відповідає, що її це не дивує: «Я читала історію Чорногорії і побачила, що вона чимось схожа на нашу. Я бачила, що тут були ті, хто був проти незалежності, наприклад. Це також показує їхнє ставлення до української та російської проблеми».

Російська громада в Чорногорії набагато більша за українську. З досвіду Альони, тамтешні росіяни, які живуть у країні десять і більше років, зазвичай не підтримують політику Путіна, і деякі з них навіть приходили до українського центру, щоб запитати, чи можуть вони чимось допомогти.

«Однак багато з тих, хто приїхав після російського вторгнення, щоб уникнути мобілізації, бачать все по-іншому – як у російських серіалах, і з ними важко спілкуватися», – каже Альона.

«Я читала історію Чорногорії і побачила, що вона чимось схожа на нашу»

А спілкування зцілює людей у міграції, додає вона: «Завести друзів тут легко, тому що чорногорці відкриті і доброзичливі. За ці півтора року я не зустріла жодної поганої людини. Я зустріла людей з добрими намірами, з якими можна поговорити і які хочуть тобі допомогти».

Вона також знаходить позитиви в тому, що змінила Дніпро-мільйонник на Сутоморе, передмістя Бара з населенням близько 40 тисяч жителів: «У великому місті кожен займається своїми справами. Тут усі всіх знають, усі посміхаються і вітаються запитанням «Як справи?». У великих містах це запитання ставлять тільки друзям».

Проте бажання повернутися до старих друзів, сім'ї та колишнього життя переважає.

«У перший день після закінчення війни ми хочемо повернутися в Україну. Але ми назавжди залишаємося прив'язаними до Чорногорії», – каже Альона.

Родина мріє повернутися додому

З початку російського вторгнення в Україну Чорногорія схвалила 9 532 запити на тимчасовий захист громадян України. Це дозвіл на проживання, який дає їм право на охорону здоров'я, освіту, роботу та інші права.