Коли тиждень стає роком. Українці в Грузії збудували «нове життя» і чекають кінця війни

Надя Берд

ГРУЗІЯ, ТБІЛІСІ – Ресторани, школи, громадські центри. Коли українські біженці, втікаючи від війни, приїхали до Грузії, вони думали, що це буде на кілька тижнів чи може кілька місяців. Однак, протягом вже майже року від початку масштабної війни Росії проти України, яка триває, українці в Грузії наполегливо працювали над розбудовою своєї громади, допомагаючи собі та новоприбулим біженцям.

На жвавій вулиці в зеленому передмісті Тбілісі ресторан «Пан Вареник» майже непомітно. За кілька кроків, подалі від вулиці, кав’ярню прикрашають синьо-жовті кольори українського прапора, а на столах і стінах можна помітити наклейки з українськими і грузинськими прапорами. Проходячи кухню зі скляними стінами біля входу, жінки зайняті замісом тіста та ліпленням українських вареників із різними начинками.

«Коли відпаде потреба в нашій роботі тут, у Грузії, і українці зможуть повернутися додому, тоді ми теж повернемося», – каже 40-річний Дмитро Корінь.

Його благодійна організація Unite Together співпрацювала з рестораном «Пан Вареник», де провели захід для українських дітей-біженців – ліплення вареників. Unite Together підтримує українців, які, починаючи з кінця лютого 2022 року, переїхали в Грузію, рятуючись від війни.

«Грузини були дуже привітні, але я не думаю, що ми залишимося в Грузію назавжди, – каже він. – Коли зможемо, поїдемо додому».

Коли почалася масштабна війна Росії поти України у лютому 2022 року, Дмитро Корінь зі своєю родиною відпочивав разом з групою друзів у Гудаурі, популярному лижному курорті в горах Грузії. Перебуваючи з одною валізкою та кількома речами для катання на лижах, Корінь із сім’єю вже не став повертатися до свого дому в Запоріжжі.

Разом з іншими українськими сім’ями біженців вони живуть у готелі в Тбілісі, і Корінь керує благодійною організацією Unite Together, яку він заснував, коли почалася масштабна війна. Благодійна організація збирає кошти на підтримку українців у Грузії, допомагає їм зорієнтуватися на ринку оренди житла та в школах, а також надає іншу підтримку громаді. Кошти, які зібрані в Грузії, також частково використовуються для закупівлі та відправки необхідних медикаментів у різні українські міста.

«У перші дні було зрозуміло, що грузини нас дуже підтримують, – розповідає Корінь. – Люди справді намагалися допомагати нам, психологічно, фінансово тощо. Ми бачили, що вони справді хотіли допомогти нам. Ми думали, що пробудемо тут лише тиждень, але завдяки мережі, яка тут розвинулася, і роботі з Unite Together, ми залишилися».

Корінь один із приблизно 120 тисяч українців, які приїхали до Грузії після масштабного вторгнення Росії до України. Хоча багато хто бачив Грузію як транзитний пункт до інших країн, багато хто залишився, отримуючи підтримку спочатку від уряду, а далі переважно від міжнародних організацій, таких як УВКБ ООН, яке займається підтримкою біженців, чеської гуманітарної організації «Людина в біді».

В країні з економічною стагнацією, зростаючим безробіттям, яка намагається підтримати понад 280 тисяч зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб (ВПО) – більшість з яких прибули з Абхазії після війни 1992–1993 років, питання про зменшення підтримки українських біженців у Грузії викликає занепокоєння серед громадськості. Як і Корінь, багато українських біженців, які прибули до Грузії після російського масштабного вторгнення, заснували проєкти та ініціативи, багато з яких спрямовані на підтримку інших українців.

«Усі в Тбілісі нам дуже допомагали, як зі школою, так і з моєю родиною», розповідає Олена Кухаревська.

Вона до свого від’їзду в Грузію у березні минулого року працювала в Україні у приватній школі, відкрила у квітні українську секцію в тбіліській школі №41. На момент відкриття туди записалося 120 дітей.

Українські діти граються разом у Тбілісі під час акції, яку організувала громадська організація Unite Together

До кінця навчального року кількість дітей у цій школі зросла до 500. З відкриттям ще одного українського відділення в іншій школі в Тбілісі кількість дітей з 1 вересня 2022 року зросла до 1000. Зважаючи на високий попит, разом з колегами Кухаревська відкрила два українські відділення в Батумі, місті на чорноморському узбережжі Грузії, де зараз навчається також близько 1000 дітей.

«Грузинська влада подарувала дітям ноутбуки та канцелярське приладдя. Допомагали бізнес і міжнародні школи. Виділили автобуси, щоб підвозити дітей до школи і зі школи», розповідає Кухаревська.

«З українськими підручниками ще є проблеми, вони доступні лише в електронному вигляді, а для початкової школи це дуже складно. Навчити дитину читати без книжки – це неможливо», – каже вона.

Шкільні ресурси – не єдина проблема для українських біженців у Тбілісі. Слідом за сотнями тисяч росіян, які покинули Росію протягом тижнів і місяців після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, приблизно 140 тисяч з них в’їхало до Грузії, країни, яка має безвізовий режим для відвідування росіянами.

Виставка малюнків українських дітей у Тбілісі

Оскільки багато росіян, які переселилися до Тбілісі, належать до міського, професійного середнього класу, а також через високий попит на житло, ринок оренди житла пережив шок – ціна на оренду квартир зросла в середньому на понад 200 відсотків. Житло стало занадто дорогим для багатьох грузинів, а для українських біженців, більшість з яких залишили все, що мали, це стає складним завданням.

«Українці можуть знайти роботу, але зарплати не покривають вартість житла, – каже Кухаревська. – Є також проблема з тим, що українці мають прожити в Грузії один рік, перш ніж вони отримають якийсь статус (легального проживання)».

Анастасія, яка попросила не публікувати її прізвище, виїхала з Дніпра, яке невдовзі після початку масштабної війни зазнало інтенсивних обстрілів з боку російських військ. З батьками, які залишилися вдома, вона спочатку поїхала до кордону з Польщею, а потім з донькою, сестрою та племінницею приїхала до Грузії. Раніше працювала перекладачем, а в Тбілісі вона зараз відкриває невелику пекарню, й на замовлення пече тістечка та булочки з корицею

«Я люблю Тбілісі, і мені подобається те, що люди підтримують Україну, і що на будинках висять українські прапори. Це зігріває серце, – каже вона. – У мене була ідея поїхати додому без доньки на кілька днів у лютому, бо я дуже сумую за родиною. Але після останнього удару по Дніпру ці плани поки що відійшли на другий план. Я хочу, щоб війна закінчилася і я змогла побачити своїх близьких людей».

Російський ракетний обстріл Дніпра 14 січня забрав життя щонайменше 46 людей, мешканців багатоповерхівки.

Марта Дробина, яка живе зі своїм сином з особливими потребами, знайшла роботу в готельному ресторані, де готує європейську їжу для туристів і час від часу підробляє кейтерингом

36-річна українська шеф-кухарка Марта Дробина, яка жила у Сваляві, приїхала до Грузії на машині з Польщі минулої весни і орендує невелику квартиру в передмісті Тбілісі. «Опалення немає», – розповіла вона в інтерв’ю наприкінці січня, коли через кілька тижнів незвичного холоду Тбілісі засипав сніг.

Дробина, яка живе зі своїм сином з особливими потребами, знайшла роботу в готельному ресторані, де готує європейську їжу для туристів і час від часу підробляє кейтерингом. Раз на місяць вона отримує ваучер на харчування на 50 ларі (близько 19 доларів) від недержавної організації. «Одного разу ця організація також дала нам ваучер на одяг вартістю 300 ларі», – розповіла вона.

Оскільки масштабна війна в Україні незабаром перейде у другий рік, ще невідомо, чи підтримка українців – як з боку влади Грузії, так і з боку громадян – залишиться сильною. Олена Кухаревська каже, що українці вірять, що переможуть у війні і повернуться до рідної країни, але перспективи швидкого завершення бойових дій наразі здаються малоймовірними.

«Тут у Грузії є багато українських сімей з окупованих територій, сімей, які втратили все, що мали: будинки, школи, лікарні, навіть міста», – каже Кухаревська.

«Цим сім’ям немає куди повертатися, я думаю, що після війни багато хто залишиться тут, – додає вона. – Думаю, що українська школа буде працювати і після війни. В Грузії зараз дуже багато українців, і вони хочуть знати свою мову, свою історію, свою культуру».